Пригоди двієчника: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ні, не прогнівив, бабусю, ні, — заспокоїв я її. — Просто мулла дав мені відпустку. На один день, на побачення з тобою…

Бабуся заклопоталася, почала готувати мені сніданок. А я сів обмірковувати, як діяти далі. Добре було б, звичайно, махнути на все рукою, лягти на травичці в саду, дістати підручники і вчити уроки. І щоб піхто тебе не корив, не пиляв: «Знову ледарюєш, залишишся на другий рік, халамиднику!»

Сам у всьому винен. Погодився, коли бабуся запропонувала стати блазнівським учнем Янгока. Адже, якби я не погодився, вона б силою мене не примусила. Але я хотів дізнатися таємниці мулли та ще й за сестричку помститися. Тому пішов, хоч міг усе це вияснити якимось іншим шляхом. А таємниць у мулли, виявляється, майже ніяких: дурить людей, як уміє, та й усе. Взяти б та покликати міліціонера: заарештуйте, мовляв, цього чоловіка, він злодій і шахрай! Але не такий простачок цей мулла Янгок. Скаже: «Доведіть, що я злодій і шахрай. Я нікому поганого не зробив. Чесно служу аллахові. Ви мене обмовляєте, тому що хочете утаїти свою провину: ви убили мого віслючка, єдиного, улюбленого, незабутнього віслючка!» Гляди й пошиюся в дурні. З муллою не варто зв'язуватись, а якщо вже зв'язався, треба довести діло до кінця. Треба повернутись до Янгока, попросити пробачений, вдати, ніби зрозумів свою помилку, й покаявся.

Порішивши так, я повеселішав, навіть голова перестала боліти. Взяв гроно винограду й рушив у дорогу. Йшов я швидко й весело, але чим ближче підходив до склепу, настрій гіршав і гіршав. Хотілось повернутись назад або принаймні сьогодні не йти до Янгока. І тут я згадав чарівну шапочку.

— Скажи, дорога, чи варто зв'язуватися з цим муллою Янгоком? Адже його все одно рано чи пізно викриють. Не я, то інші.

— Та воно-то так. Але хіба мулла Янгок не побив тебе, Хашимджане?

— Побив. Та ще й дуже!

— А ти хіба прощав, коли тебе лупцювали у нечесній бійці, Хашимдяшне?

— Ні, не прощав. Щоправда… Арифові простив, але ж я сам стільки разів кривдив його ні за що ні про що…

— От бачиш! А муллі Янгоку, виходить, можна тебе лупцювати безкарно, так, чи що?

— О ні! Я присягався поквитатися з Янгоком!

— Навіщо ж тоді ламати голову? Чи боїшся?

— Я? Боюся? Ти ще мене не знаєш, дорога! Я його… Та я того Янгока, як горіх, розколю. Але на всяк випадок, дорога… — Я швиденько надів шапочку й прошепотів — Угорі небо, внизу земля…

— Ти правильно вирішив, Хашимджане, — гукнула зверху шапочка, — не треба лізти на рожен!

Я швидко збіг кам'яними сходами нагору. Двері в дім були прочинені, і звідти долинали приглушені голоси. Я тихо ввійшов у похмуру кімнату.

Мулла Янгок сидів на м'яких шовкових подушках. Перед ним, схиливши голову, стояв горбань. Відтоді, як я убив змію, його тут не видно було. Я подумав навіть, що він поїхав на завпеди разом зі своїм дружком мюридом, — тим, що зі шрамом.

— Довго ти гуляв, Балтабаю! Я вже і не сподівався тебе побачити, — невдоволено говорив мулла Янгок.

— Два тижні вештався по кишлаках, доки зібрав усі борги, що належать вам… — відповів горбань. — А ви ще й невдоволень.

— Де гроші? — одразу стенувся Янгок, мов тигр, що ладен плигнути на жертву.

— Ось вони. — Балтабай простяг муллі гроші, загорнуті в хусточку.

— Це все? — спитав Янгок, недовірливо оглядаючи Балтабая.

— Копійка до копійки, ака. Дехто розплатився продуктами, то я лишив їх вашим жінкам. У кишлаку Айтене і Культене. М'ясо, рис там, борошно…

— Даремно ти брав продукти, Балтабаю. Якщо все віддавати жінкам, то нам ніколи не вибратися з цього закутка, дитино моя.

— Я не міг інакше, Янгок-ака. Або бери продукти, або нічого не дають.

— Треба було налякати гнівом аллаха.

— Лякав, Янгок-ака, лякав, та мало толку — не лякаються.

— Ох, сину мій, тяжкі часи настали: немає у людей страху. Боюся, що однієї чудової днини візьмуть вони нас та й проженуть звідси. Треба якнайшвидше наскладати грошенят і зникати.

— Золоті слова, дорогий братику. Час накивати п'ятами. Бо, схоже, запахло смаленим…

— Ти про що? По обличчю бачу, є в тебе щось на думці. Сідай ближче, Балтабаю, розказуй…

— Невтішна розповідь буде, братику, — почав Балтабай.