Пригоди двієчника: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Молодця, Айшахон, розумничка моя люба! Ніколи не забувай, що ми повинні допомагати мамі. В неї й так багато клопоту.

Кажу, а сам хльоскаю прутиком по халяві чобота, як це робить дядечко Сираджиддін. Він у нашому колгоспі завфермою. На роботу приходить дуже рано. А прийшовши, одразу скликає людей і саме так похльоскує прутиком по халяві, віддаючи розпорядження:

— Ти, Халмухамеде, вивезеш гній. Ти, Карїме, здай молоко на молочарню. Ти, Ешмате Сагдулаєв, вижени корів на пасовисько.

Халмухамед прикладає руку до серця і кидається до купи гною. Карім-ака хутенько вантажить бідони з молоком на автопричеп. Ешмат нетерпляче махає гирлигою, а дядечко Сираджиддін іде собі, куди йому заманеться.

Ось на яку роботу я піду, коли виросту. Ти гуляєш, а інші працюють. Не життя — мрія!

На мене поки що працюють лише двоє: Айшахон та Ариф. Невеличка, звичайно, бригада, хвалитися немає чим.

О, трохи не забув. Ариф — це мій товариш. Ми з ним в одному класі вчимося, за однією партою сидимо. Сам він маленький на зріст, але голова у нього не менша за десятивідерний самовар. І, схоже, що самовар цей ущерть повен розуму. Задачки Ариф розв'язує, як горіхи лущить.

Але і я не з лопуцька. Він розв'язує, а я списую. За якихось п'ять хвилин встигаю все передерти.

Ось як це робиться: за дві години до школи (ми вчимось у другу зміну) я виходжу надвір і кличу Арифа.

— Чого тобі? — похмуро питає він.

— Ходімо до мене уроки робити! — кричу щосили. Треба, щоб мама мене почула.

Ариф відмовляється.

— Я дім стережу, — одказує він. — Сам іди сюди, як тобі треба.

Хапаю портфель і біжу до Арифа. Мама думає, що ми сидимо уроки вчимо. А я вже через п'ять-десять хвилин на пустирі. Тут завжди є з ким м'яча поганяти. В командах повсякчас не вистачає гравців — будь ласка, приставай, до якої хочеш.

Сьогодні я теж хотів утекти. Але тільки-но розтулив рота, щоб покликати Арифа, гукнула мама.

— Хашиме, ти погодував курей?

Це я ще вранці мав зробити. Геть з голови вилетіло.

— Га? — сказав я, щоб виграти час, і трохи позадкував.

Треба триматися якомога далі, щоб часом запотиличника не схопити.

— Чи ти оглух? Я питаю: кури нагодовані?

— А навіщо їх, нероб, годувати? Хай самі годуються!

— О, лишенько моє, ти і не напував їх?

— Та вони ж ніколи не п'ють! Тільки дзьобають…

Мама виломила лозину й кинулася до мене. Я оббіг три кола по двору і вискочив за ворота.

— Цілий тиждень не напував і не годував! — закричав я вже з вулиці. — Не люблю я їх, бо курка — не птиця!

— Ну постривай же, негіднику, я тобі ще всиплю! — пообіцяла мама, сварячись лозиною.

Ну і нехай. То ж потім, а зараз я сам собі пан. Втіхи, одначе, мало. Вчора я теж накоїв. Але, на щастя, минулося. Не покарали. А сьогодні, мабуть, здорово перепаде…

Ну, що б ви робили, якби до вас вічно чіплялися з одним і тим запитанням: «Яку ти сьогодні оцінку одержав, синку?»

Я особисто не довго думаю:

— П'ять, мамочко, п'ять!