Пригоди двієчника: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

А та навіть голови не підвела від своїх зошитів. Знизала плечима й промурмотіла:

— Не зна-аю…

«Ну, постривай, зразкова ученице! — подумав я. — Оце так ти любиш рідного брата? Він страждає, мучиться, а тобі все байдуже, так?!»

— Ніч надворі, а він не ївши після школи, — сказала мама й заплакала.

— Самі винні, — буркнула зразкова школярка Айшахон. — Не проганяти його треба було, а тільки покарати. Нічого з ним не станеться, зараз прийде.

— Прийде, кажеш… — прошепотіла мама, втираючи сльози.

І що тут сталося, не розумію: з очей моїх потекли сльози. Потім кашель напав. Рис, чи що, застряв у горлі…

— Айшахон, ти чуєш, донечко? — підхопилася мама з місця. — Наче хтось кашляє, еге ж?

Клятий кашель! Щоб стримати його, я навіть рота затис. Де там, ще гірше стало — гикати почав.

— Чуєш, донечко, чуєш?..

Бачили б ви обличчя моєї Айшахон! Згребла в оберемок зошити й підручники, наче їх могли вкрасти, і озирається навкруги.

— Чую… — прошепотіла вона здивовано. — Товба![2] Таке, як наш Хашим. Але де ж він?!

Ото ж бо, зразкова ученице! Виходить, шапочка моя й справді чарівна!

Я підійшов до холодильника і, обережно відчинивши дверці, зірвав з голови шапку.

Мама з Айшахон так і присіли.

— Звідки ти взявся? — вигукнули вони разом.

— З холодильника. Там сидів…

Бідна мама пильно подивилася на мене і, здається, повірила.

— То ти ж геть закоцюб, мій хлопчику, — заголосила вона. — І очі у тебе червоні… Плакав, мабуть, біднесенький, переживав, що мама з дому вигнала!

Уклала мене в постіль, обгорнула кількома ватяними ковдрами, примусила проковтнути таблетки і напоїла гарячим чаєм.

А я лежу постогную: не розказувати ж мені про свою таємницю. Тільки заїкнись — шапочки як і не було! Одберуть. Або накажуть у сільраду однести, здати. Краще вже прикинутися, ніби й справді з холодильника виліз.

Постогнав я трохи, постогнав, потім заплющив очі і заснув, міцно притискаючи до грудей чарівну шапочку.

Справи мої пішли — якнайкраще. Ось, виявляється, яке воно, щастя! Нічого не роблю, ходжу пісеньки мугичу, а одержую самі п'ятірки. І головне, нікого не вмовляю дать списати домашнє завдання. Надіваю чарівну шапочку, заходжу в дім учителя, сідаю до столу і списую все з готовеньких конспектів. А щоб ніхто про це не здогадався, навмисне роблю одну-дві помилки або саджаю в зошиті гарненьку ляпку.

Важче було з усними предметами. Адже тут треба вийти до дошки і відповідати по пам'яті. Але я таки знайшов вихід. Попросив чарівну шапочку читати мені відповідь з підручників. Вона спершу погано справлялася, та потім звикла.

Бачили б ви, як мене почали поважати! Звуть тільки Хашимджаном, усім за приклад ставлять: «Тобі не стидно, Арифе, одержувати четвірки, коли Кузиєв і той вчиться на самі п'ятірки!»

Учні в класі вирішили переобрати старосту і замість нього поставили мене. Мама на радощах до тата в Мирзачуль з'їздила, аби порадувати його моїми успіхами. А Айшахон сама стала все за мене робити. «Тобі, напевне, братику, нелегко на відмінно вчитись і по господарству допомагати. Дай краще я попрацюю», — казала вона.

Все йшло якнайкраще. Доки я сам собі не нашкодив. Припустився помилки. І дуже безглуздої. Слава моя вмить луснула. Я геть осоромився. На всю школу.

Так мені й треба. Не слід було поспішати. До кінця чверті лишалося понад два тижні. А тут мені потрапив до рук класний журнал. Наче мене лихий попутав: узяв та й вивів собі й дружкові Касиму п'ятірки за чверть. З усіх предметів. Сподівався, що ніхто не помітить.

Першим зчинив галас, звичайно, Кабулов. До нього приєднався вчитель рідної мови. А потім, звісна річ, завертілося:

«Ви чули, Кузиєв, виявляється, сам собі п'ятірки ставив! Оце тобі й відмінник!»

[2] Товба! — вигук, що означає: «О боже!»