Зоряний єгер: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

По всенепроникному, надміцному Бар’єрові пробіг дрож. Він заколихався, немов матер’яна прозора фіранка, і зник. Вільний від перешкоди, вгору потягнувся живий деревний стовбур, дійшов до купола Сфери і, мов павутину, підняв її на могутніх гілках.

Ще не усвідомивши величі вчиненого, Філіп і Марко відчули, що стоять на Землі, біля великого зеленого дерева, і що під ногами не пластик, а теплий пружний ґрунт, і що сузір’я в густому вечірньому небі незвично крупні, немов стиглі виноградні грона — простягни руку й зірви…

Вони лише починали розуміти, що все-таки пройшли крізь Бар’єр один до одного.

І що весь Усесвіт тепер відкритий перед ними.

_{Перекладено за виданням: ЮНЫЙ ТЕХНИК. — 1988. — № 5.}

ДАРИ ВІД ДАНІВ

Хлопчик біг по лузі. Він мчав вистрибом, і висока, податлива, мов вода, трава лоскотала голі коліна. Це було смішно й приємно, і хлопчик сміявся і співав сам собі дзвінким голоском, що збивався на бігу: «Здрастуй, здрастуй, райдуго! Здрастуй, здрастуй, райдуго!» З якої пісні ці слова, хлопчик, звісно, не знав, але оцей єдиний рядок, що запам’ятався йому — а може, щойно ним-таки був складений — здавався чимось цілком природним. Він плавав у тремтливому повітрі сьогоднішнього чудового червневого ранку мов бабка, мов чарівне заклинання, що зробило цей ранок таким безтурботним і райдужним. Хоча райдуги, справжньої райдуги, на небі не було: останній тиждень погода стояла суха, тепла, без дощів.

І раптом райдуга промайнула — не в небі, а просто під ногами, на второваній через луг стежині. Хлопчик повалився в м’яку траву, перекотився на бік, устигнувши при цьому зірвати й тицьнути в рот соковиту стеблинку, і перед самим носом побачив забавну гостроверху шапчину з тонкої, майже невагомої тканини соковитого райдужного кольору, натягнуту на дротяний каркасик — обруч і чотири розпірки. Не роздумуючи, хлопчик насунув шапочку на вигорілу біляву свою чуприну, підхопив зі стежинки лозину й помчав до яру рубати злих кропив’яних лицарів.

— Ганнусю, сонечко, капелюшок не забудь!

Ганя, що стояла вже біля дверей, сказала «Ой!», обернулася до закрійниці. І пригадала, що ніякого капелюшка на ній, коли вона входила в ательє, не було. Було торішнє «сафарі» з зеленої джинсухи — то тепер воно лежить у торбі, а замість сукні на ній красується розкішний літній ансамбль брюк. Колір — теракот. Одне плече голе. Всі будуть у захваті. Без будь-якого капелюшка.

Хоча…

— Який капелюшок, Лідуню? — з розгубленим виглядом запитала вона.

— Та ось же, ясочко! Твій, більше ніхто таку красу не залишав, — промуркотіла кравчиня й простягнула Гані абсолютно неймовірний, райдужного кольору чотиригранний головний убір.

Ганнуся спочатку навіть розгубилася. Відтак вирішила: знущається Лідка. І так прямо й сказала:

— Ну, Лід, ти взагалі…

Ліда, у якої капелюшок з першого погляду викликав у душі асоціацію зі старим абажуром, мала мудре правило: придбання клієнток ніколи вголос не критикувати. Тому вона натягнула «абажур» на голову Ганнусі, підвела її до дзеркала.

— Та ти поглянь, ясочко, як тобі з теракотом…

Ганнуся поглянула в дзеркало і завагалася: начебто нічого, пасує. Лише крисів, шкода, немає. Пальці її машинально доторкнулися до капелюшка в тому місці, де, на її думку, не вистачало крисів, злегка узялися за матеріал, що обвивав дротяний обруч, і — об диво! — тканина потягнулася під цим невагомим, майже неіснуючим зусиллям. Причому не повертаючись назад, як якийсь еластик, а застигаючи по всій витягнутій довжині.

… Через десять хвилин Ганнуся покидала ательє в шикарній чотиригранній райдужній панамі з ефектно закрученими полями, а кравчиня, зі щирим уже захопленням, благала дістати і їй таку саму. Хоча б одну. Але на прощання шепнула, не втримавшись:

— Але якщо буде більше, сонечко, неси, я візьму всі…

Віктор Михайлович повертався з обідньої перерви невдоволений. Можна сказати, злий. І річ не в оселедцеві, який розповзається під власною десятиграмовою вагою в солону кістляву масу. І навіть не в тому, що на його столику не виявилося ні гірчиці, ні серветок і довелося підходити до столика Носова. Бог з нею, з їдальнею, до рідного громадського харчування він звик. Але як звикнути до того, що Носов на службу в управління з’являється з бородищею до пупа?! Добро, був би дід якийсь чи там обличчя перекошене, а то ж лише в позаминулому році інститут закінчив. Совість у нього перекошена, а не пика. Або Соня Василівна з машбюро. Дивиться він за обідом, якось не так Соня їсть, з утрудненнями. Гадав, зі здоров’ям щось, а вона пояснила: лівою рукою, каже, ложку тримаю. Тренування. Щоб володіти обома руками однаково. Ну що ти на це їм скажеш? Навіть чай пити розхотілося. Хоча до кінця перерви ще п’ятнадцять хвилин, і у відділі, звісно, жодної душі зараз немає. Що, втім, може, й на краще.

Віктор Михайлович увійшов до порожнього відділу, маючи намір решту чверть години провести за читанням газети в заспокійливій самоті… І почервонів. На його столі, між телефонним апаратом і підставкою для канцприладдя, нахабно лежала чотиригранна шапка веселого райдужного кольору.

«Ахметов, — визначив, важко дихаючи, Віктор Михайлович — Його жарти. Хоча ні, навряд. Може, Носов притягнув? Хтось-бо розігрує. Скинулися, дістали цей безглуздий ковпак, підклали: мовляв, що з ним робитиме? Обсміяти хочуть, хулігани. Оце вже ні, не дочекаєтесь…»

Із цими думками Віктор Михайлович узяв ковпак, без особливих зусиль зім’яв його і, мстиво зблискуючи окулярами, кинув у сміттєвий кошик.

— Мені це не подобається, — несхвально хитнувся Дан Сім, дивлячись у бортовий екран. — Як Напіввисокий Ревізор Підготовки, я не можу допустити, щоб кошти рідної Дани викидалися на вітер. Ви чудово знаєте, скільки коштує нуль-транспортування кожного дару на Землю. Я вже не кажу про вартість самого виробу. Чому цей землянин відмовився від дару? Відповідайте, Дане Піме.

— Пробачте, Напіввисокий, але ж ще до початку Підготовки я попереджав, що на стовідсотковий прийом дарів Дани не випадає розраховувати. Відсоток відмов наразі допустимий. Що ж до мотивів даного землянина, то їх не можна вважати типовими. Ми піднесли дар просто невдалому об’єктові.

— Гаразд. Покажіть мені ще декілька дарувань.

Семен Семенович починав нервувати. Його вже не тішило ані ніжне червневе сонце, ані пухнастий сосновий бір на пагорбі по той бік річки, ні сама річка — неширока, з упевнено-повільною течією, в зелених плямах листя латаття й тугих стрілках молодого очерету. Наближався полудень, а в рибнику у Семена Семеновича, понуро ворушачи хвостом, горі черева плавав трохи більший від долоні окунець. Єдиний. І все. Жодного разу не клюнуло з половини восьмої, хоч ти вбийся. І сонце так розкочегарилося…