Зоряний єгер: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

2

Море того дня було спокійним, мов маленький ставок. Філіп плескався в затоці, насолоджуючись сонцем і безвітрям, — і раптом цей шквал. Вітер обрушився зверху важкою вогкою ковдрою, закружляв воду, збиваючи на гребенях піну. Відтак усе море перетворилося на піну, нею заповнило ніс, рот, легені… Філіп уже починав втрачати свідомість, і тут усе скінчилося. Розсіялася мокра пелена, коліна й долоні відчули суху тверду поверхню. Дивно, але тіло також виявилося цілком сухим.

— З приїздом! — промовив хрипкий, злегка глузливий голос. — Котра година?

Філіп із зусиллям звівся на ноги, протер очі. Перед ним на напівпрозорій пластиковій підлозі сидів, підібгавши під себе босі ноги, чоловік років тридцяти п’яти з худорлявим обличчям і ясно-блакитними, майже безбарвними, очима. Зодягнений він був у нічну піжаму.

— Не знаю, — машинально відповів Філіп, — я купався в морі, годинник залишив на березі.

І здивувався: чому його питають про час?

— Скажіть, як я до вас потрапив? — запитав він.

— До мене? — Чоловік криво посміхнувся. — Я тут такий самий гість, як і ви. Вихопило з ліжка кілька годин тому. Ось, сиджу, гадаю, навіщо я їм.

— Кому «їм»?

— Їм. Прибульцям, інопланетянам, зеленим чоловічкам — яка різниця. Тим, хто засадив нас у цю Сферу. Чи ви гадаєте, що нас сюди запроторили люди?

Філіп, борючись із підступаючою панікою, роззирнувся. Вони знаходилися в круглій залі діаметром метрів тридцять-сорок, з усіх боків їх оточувала така ж, як підлога, напівпрозора стіна, що вгорі плавно переходила в купольне склепіння. У приміщенні не було жодного предмета чи пристрою — стерильністю Сфера нагадувала інфекційний бокс у лікарні. Чи лабораторію для дослідів?

— Але якщо це… прибульці, — сказав Філіп перше, що спало на думку, — вони мусять показатися, пояснити…

— Хтозна, що вони мусять, а що — ні? — буркнув незнайомець. — Хоча б погодували. Я, наприклад, устиг неабияк зголодніти.

Щойно він сказав це, у центрі зали в підлозі висвітилося оранжеве коло завбільшки з середню тацю і там з нічого з’явився сніданок: хліб, два яблука, поліетиленова пляшка з водою.

— Не бозна що, але гаразд. Підсідайте, — запросив чоловік, пересуваючись до кола. — До речі, як вас звуть? Мене — Ма?рко. Давайте перекусимо, а потім хай вони приходять і пояснюють…

Вони перекусили й почали чекати. Але ніхто до них так і не прийшов і нічого не пояснив. Вони самі поступово з’ясували, що Сфера, якщо віддавати достатньо чіткі мислені накази, забезпечить їх простою їжею, водою, знищить непотрібне. Пізніше вони навчилися отримувати від Сфери предмети першої необхідності. У їх маленькому замкнутому світі з’явилися дерев’яні стільчики і столик, керамічні чашки, папір, вугільні олівці. Гра у «вийде — не вийде» виявилася вельми захопливою й допомогла перебути перші місяць-півтора.

А відтак вони перестали чекати візиту невідомих господарів і вирішили якось вибиратися зі Сфери. Підготовка втечі поглинула їх цілком, їй вони віддавали всю свою винахідливість, цілеспрямованість, кмітливість, підтримуючи й доповнюючи однин одного. Начитаний Філіп одну за одною висував ідеї прориву Сфери; Марко, що мав наочніше мислення, добував з кола інструменти: молотки, сокири, долота, свердла… Гострий метал при певному зусиллі проходив крізь матеріал Сфери, однак тепла, на дотик тверда речовина стін і підлоги була надзвичайно текучою — будь-які проколи й розрізи в ній миттю затягувалися.

Врешті-решт Марко й Філіп зневірилися і визнали своє безсилля перед Сферою. Збудження боротьби змінила байдужість. Марко цілими днями малював на папері картинки, в основному навіяні тугою за покинутою фермою; Філіп, зітхаючи, писав вірші, а вечорами вони показували один одному плоди своєї творчості. Сільськогосподарські малюнки Марко, на жаль, не відповідали естетичному смакові Філіпа, а лірика Філіпа різала звиклий до конкретніших форм слух Марко; і якось один з них — важко зараз сказати, хто це був, — висловив свою думку другому й отримав таку саму безсторонню відповідь. Тоді вони вперше посварилися.

3

Марко поворушив арбалетною стрілою в отворі, вийняв її, спробував другу амбразуру, третю, десяту. Ні. Надто товстий Бар’єр і надто вузькі в ньому отвори. Як не вигинайся, все одно залишається мертва зона, яку стрілою не дістати. Швидко Філіп зміркував. Все продумав, либонь.

— Філіпе! Вилазь зі свого кута. Ніхто не збирається тебе вбивати. Давай дограємо в шахи.

«Аби дістатися до кола…» — Філіп відчув, як між лопатками виступили осоружні холодні краплі поту. Намагаючись надати голосові твердість, він промовив:

— Відкинь арбалет подалі. Я підійду до дошки.

— Будь ласка. — Марко, не спускаючи тятиви, поклав зброю на підлогу й відштовхнув ногою.

Готовий будь-якої миті кинутися назад у рятівний кут, Філіп підійшов до своєї шахівниці. Друга дошка з таким самим розташуванням фігур стояла на половині Марко.

— Слон б’є на еф-шість, шах! — оголосив Філіп, роблячи хід, від якого годину тому вирішив відмовитися: хід цей вів до програшу.

Але годину тому в Марко не було арбалета…

Марко поринув у роздуми.

А Філіп, поки супротивник відвернувся, всю свою увагу зосередив на арбалеті біля стіни. Намагаючись зрозуміти і включити в уявний образ кожну деталь, кожен вузол, він наказав Сфері: «Хочу такий самий!»

Марко помітив, що в колі на половині Філіпа з’являється арбалет, і реакція його була миттєвою: він відкотився кидком до стіни, схопив зброю, рвонувся до центру — завмер. У руках у Філіпа був такий самий зведений арбалет, і знаходився Філіп від амбразур на тій самій відстані, що й він. «І що тепер, — з тугою подумав Марко, — дідько б ухопив цю діряву перегородку, звідки вона лише взялася…»