Зоряний єгер: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли до тебе звертається з подібним запитанням начальник, односкладово відповідати не можна, бо питання, незважаючи на оманливу простоту, каверзне. Тому замість відповіді я визнав за краще буркнути щось нерозбірливе, а на обличчі зобразив емоційну гримасу такого приблизно значення: авжеж, є недоліки, ще працюємо не в повну силу, однак…

Редактор, витлумачивши мою міміку саме так, як я й хотів, схвально хитнув головою.

— Отож-бо й воно. Хвалитися особливо нема чим. Що у нас було за останній час? Та нічого, нічогісінько.

Я злегка кивнув, немов погоджуючись, але при цьому водночас і вигнув брови, виражаючи запитливий подив. Шеф, звісно, перебільшує: наш інформаційний вісник читають усі дорослі мешканці базової планети. Населення Пальміри — так звучно її назвали ще першопрохідці — порівняно невелике, але проглядають випуски «Пальміра-інформ» у багатьох галактиках. Схоже, що риторичне питання начальника — пролог до чергової поїздки, і, судячи з його тону, неблизької. А що, непогано було б махнути за межі системи… Я напружив пам’ять: ні, жодних важливих подій у межах парсека[3] ніби не намічається. Я розхвилювався. Невже на Землю?

— Загалом, є одна ідея, Олесю, — правив далі шеф.

Він завжди так: спершу на «ви» і на ім’я-по-батькові, відтак переходить на «ти», а в кінці знову може почати «викати». Досить цікава манера, яка дозволяла Таламянові, мов співакові, брати то одну октаву, то другу й переводити розмову таким чином у різну тональність. Більшість людей, звиклих вести розмову в межах однієї октави, такий стиль вражає і спантеличує. Я ось, наприклад, працюю під його керівництвом уже три з гаком роки, а досі мішаюся. Звертаючись до нього, залежно від ситуації я кличу його коли товаришем Таламяном, коли шефом, а коли просто Рафіком — як-не-як він усього на п’ять років від мене старший.

— Ти чув щось про експедицію Бурцена?..

Ні про яку експедицію Бурцена я, звісно, не знав. Але інтуїтивно зрозумів, що невігластво моє краще не виставляти. Я задумливо подивився на пульт дисплея, зробив невизначений жест рукою.

— Невиразно пригадую, товаришу Таламян. Щось пов’язане з археологією?

— Ні, археологія тут ні до чого, — поморщився шеф. — Косморозвідувальна експедиція у складі шести чоловік. Стартувала у тридцять сьомому в систему Цезея. На першій-таки планеті двоє — сам Бурцен і з ним жінка-астронавт — загинули. Слід сказати, не дарма цю планету Мегерою[4] назвали. Але є одна зачіпка. Незадовго до загибелі дослідники передали повідомлення, що вступають у контакт із розумом, вірніше, нібито з ними встановлює контакт можливий розум… Ті члени експедиції, що залишилися живими, затрималися на Мегері на декілька днів, але нічого, що підтверджувало б наявність на планеті розумної життєдіяльності, знайти не вдалося.

— Шефе, на Мегеру літали пізніше? — зацікавився я.

— Тричі. Один раз — спеціальна комісія, що розслідувала причини нещасного випадку. Дві інші експедиції ненадовго зупинялися на Мегері транзитом. Нульовий результат. Жодних підтверджень.

— Значить, Рафіку, на Мегеру махнули рукою?

— А ти що хочеш? Задоволення не з дешевих, миттєвої віддачі чекати не випадає. Тому управління воліє споряджати експедиції на планети ближчі й безпечніші… З погляду освоєння.

Якось непереконливо шеф промовив «освоєння», і я не забув єхидно уточнити:

— А що, є інша точка зору?

Таламян з явним осудом уп’явся в мене, помовчав. Відтак сказав:

— Є пропозиція відрядити вас, Олексо Васильовичу, на Мегеру. Якщо ви згодні, звісно.

— Шефе, це що, серйозно? — Я ще не до кінця повірив фортуні. — Мене на Мегеру?

— Спецрейсу не буде, Лесю. У нас рідкісний шанс. Скоро з Землі стартує гіперліт. Його маршрут проходить поряд з Пальмірою. На нашому модулі треба вийти в задану точку — з гіперльота дадуть координати, — і тебе підберуть. А в Цезеї, десь ближче до Мегери, відокремишся на автоматичному зонді. Сядеш на базу Бурцена. Назад повернешся за два тижні. Гіперліт повертатиметься. Гадаю, ти маєш устигнути.

— Що встигнути? Відшукати на Мегері сліди розуму?

— Ну-ну, — посміхнувся у великий горбатий ніс Таламян. — На таке я не розраховую. Просто походиш там, подивишся, а потім розповіси про все у віснику. Готуй список усього необхідного, я завізую. Гляди, щоб тебе там не перетравила місцева фауна. Або флора. Вона, знаєш, також буває хижою. Ага, і візьми у відеотеці звіти всіх, хто бував на Мегері. Бурценівської експедиції і трьох подальших.

«Оце то шеф! Усе вже продумав, зважив і навіть досьє почав збирати». Я встав. Таламян також піднявся з-за столу. Але перед тим, як вимкнути зв’язок, шеф мене зупинив.

— До речі. Ще таке, геть забув сказати. Вам на Мегері обов’язково потрібен помічник. Що ви маєте проти Новичкова? Візьміть. Це піде йому на користь.

Я розвів руками й сів у крісло.

— Рафіку, ти ж знаєш…

— Ну, раз у вас кандидатів більше немає — питання вирішене. — І екран згас.

Червоне сонце здригнулося й поповзло геть від свого сліпучого жовтого сусіда, що як і раніше наполегливо стояв у зеніті. Видимого сенсу в упертості Жовтого сонця не було, воно теж могло б спокійно перепочити, сісти за обрій, прокреслений гостроверхими вершинами. За час безупинної праці обох сонць материк невпізнанно змінився. Ще недавно вкритий рослинністю континент перетворився на гігантський розжарений острів, з усіх боків омиваний палючим плазмовим бульйоном. Все, що могло горіти, вже згоріло, розтанули останні дими, і тверда поверхня застигла в мертвотній нерухомості. Чорніли поодинокі обвуглені кістки стовбурів, біліли валуни, що потрісканими черепами всіювали рівнини, дивилися в небо порожні западини пересохлих озер.

РОЗДІЛ 2

Прокотившись рум’яним колобком по небу, що тріпотіло від виснажливої спеки, Червоне сонце завмерло на вістрі найвищої вершини. Повисіло трохи, відтак зірвалося й заковзало далі, по невидимому боці гори, поступово ховаючи за нею своє сяйво. В абсолютно порожній, прозорій блакиті, розжареній другим світилом, неначе з нічого матеріалізувалася хмарка. Спочатку легка, невагома, ніби виткана з туману, вона незабаром розрослася, насупилася, потемніла. Навколо неї так само виникали й супилися нові хмари, зливалися одна з одною, і ось півнеба затягнуло пружне сизе хмаровище. Жовте сонце марно силкувалося прорватися крізь темну вату. Хмара набухала, округлялася, поки не почала просідати від власної ваги. Ринув дощ.

[3] Парсек (паралакс-секунда) — одиниця відстані, що дорівнює 3,26 світлового року (Світловий рік — відстань, яку проходить світло у вакуумі за один рік; приблизно десять трильйонів кілометрів) (Тут і далі примітки перекладача).

[4] Мегера — у старогрецькій міфології найстрашніша з трьох ериній, богинь гніву і помсти. Переважно зображалася огидною старою жінкою зі зміями замість волосся, довгим язиком, зі смолоскипом і бичем у руці.