Строк минає на світанку: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Там було повно паперів та всіляких коштовних речей, але мене цікавили тільки гроші. Усі коштовності, прикраси та акції, що там були, я залишив на місці. Не чіпав нічого… Потім засунув скриньку назад і трохи навів лад у ванній — прибрав з підлоги штукатурку, запнув завіску над душем, щоб закрити діру в стіні. Якщо він зайде до ванної сьогодні ввечері, то, мабуть, нічого й не помітить, Він нічого не помітить до ранку, доки не відсуне завіски, коли ставатиме під душ.

От і по всьому… Я погасив світло, спустився вниз, вийшов, замкнув двері і мерщій ходу.

І одразу ж почалася кара. О боже, як мені довелось каратися! Не встиг я витратити й п'яти центів з тих грошей, не встиг пройти кварталу від того будинку, як уже карався. Раніш я не мав роботи, не мав грошей, але міг не ховати очей перед людьми. На вулицях я почував себе господарем — хоч не мав нічого іншого, зате вулиці принаймні були мої. А тепер і їх у мене відібрано. Надто довго перебувати на вулиці стало небезпечно. Мені здавалося, що люди поглядають на мене з підозрою, що вони зичать мені лиха, що треба бути обережним. А оті, що позаду!.. Мені аж спину судомило — от-от чиясь рука вхопить за плече!..

Тепер, коли я мав гроші, я не знав, що з ними робити. Ще півгодини тому мені ґвалт як потрібні були сотні всяких речей, за першу-ліпшу з них я ладен був віддати руку, а тепер — не міг пригадати жодної. Навіть їсти мені перехотілося. Я зайшов у найрозкішніший ресторан, який мені трапився, — то був насправді розкішний ресторан, — і замовив усі страви, що були в меню. Давно про таке мріяв. Поки ще замовляв, усе було добре, а коли передо мною почали ставити наїдки, мені подіялося щось дивне. Я нічого не міг проковтнути. Коли підносив їжу до рота, мене щоразу шпигала думка: «Це твоє майбутнє, ти проїдаєш літа свого життя». І шматок ставав мені поперек горла…

Я посидів ще трохи й не витримав. Не чекаючи решти страв, витяг із пачки грошей п'ятидоларову купюру, поклав її на стіл, устав і вийшов на вулицю. Там я подумав, що раніше, коли мав якихось десять центів, але своїх власних, чесно зароблених десять центів, мені не застрягали в горлі кава та булка, що я на них купував. Правду кажучи, після тієї кави з булкою мені однаково хотілося їсти, але на більше не вистачало…

І знову я ішов вулицею. Зустрічні кидали на мене підозріливі погляди. Зачувши позаду чиїсь кроки, я злякано сахався…

Уже два квартали слідом за мною дибав якийсь тип. Це занепокоїло мене ще дужче. Він тягся по п'ятах за мною, не відставав ані на крок… Та в цей час я почув музику, що долинала з прочинених вікон якогось будинку. Вибравши момент, коли мій переслідувач обернувся, я перебіг вулицю і шмигонув у двері дансингу. Мені здавалося, що то цілком безпечне місце, де можна спокійно перебути яку часинку, замість привертати до себе увагу на вулицях. Я набрав цілу купу квитків — щоб вистачило надовго. Тоді розглянувся по залі, й перша дівчина, що впала мені в око… — Він наморщив лоба й глянув на неї. —… То були ви.

— То була я… — повторила вона, замислено поводячи рукою до краю стола — звільна, без упину, сюди-туди.

Обоє довго мовчали.

— І що ж ви думаєте робити тепер? — спитала вона врешті.

— А що маю робити? Чекатиму. Чекатиму, доки мене злапають. Вони завжди знаходять злочинців. Усе випливе на світ годині о дев'ятій чи о десятій ранку, коли господар піде вмиватися. А тоді отой хлопчина, певне, згадає, що напередодні коло будинку вештався якийсь один. І який він із себе, той один. Потому мій колишній хазяїн скаже їм, хто я такий і де мешкаю. Це не забере багато часу, і, коли вони знатимуть усе про мене, вони мене злапають. Завтра, позавтра, в кінці тижня — хіба не однаково? Вони завжди досягають свого. Раніш я про це не подумав, про це починаєш думати потім. Тепер це «потім» настало, і я думаю…

Виїхати з міста або десь переховатися — марна річ, пуття з цього не буде. Не може бути в таких, як я, маленьких людей, що вчинили це вперше. Так чи інак знайдуть. Знайдуть скрізь — хоч тут, а хоч деінде. В них руки довгі, -і даремно намагатись утекти від них. Мені треба просто почекати тут, у Нью-Йорку…

Він сидів, утупивши очі долі, з сумною усмішкою переможеної людини. Неначе силкувався збагнути, як усе те скоїлося. Однак збагнути не міг.

Було в ньому щось таке, що зворушило її. Якась безпорадність — безпорадність людини, котрій опустилися руки, — і це зворушувало.

«Хлопець із сусіднього будинку! — гірко думала вона. — Ось хто він такий. Не злодій, не пройдисвіт, не завсідник дансингів — просто хлопчина, що стоїть на сусідській веранді, коли ти виходиш із дому. Той, якому ти махаєш рукою, ідучи до хвіртки. Той, що, бува, притулить до штахетника велосипед і, приязно та щиро усміхаючись, трохи погомонить із тобою… Він приїхав сюди, щоб стати інженером і вершити великі справи, приїхав завоювати місто, але місто здолало його самого».

Вона підвела голову і присунулася ближче до нього. Немовби переступила якусь невидиму межу, що доти їх розділяла. Відтак пильно подивилася на нього, зважуючи те, що надумала сказати.

— Слухайте, — мовила нарешті. — В мене є одна ідея. Що, як ми обоє повернемося туди, де нам і належить бути, — додому? Поїдемо туди, звідки приїхали? Ще раз спробуємо щастя? Поїдемо отим ранковим автобусом, що ним я сама ніяк не можу поїхати?..

Він мовчав. Вона нахилилася до нього.

— Невже ви не розумієте, що це конче потрібно — тепер або ніколи? Невже не бачите, як нівечить нас це місто? Невже не уявляєте собі, що з нами станеться через рік, навіть через півроку?.. Тоді вже буде пізно, вже нічого буде рятувати. Просто житимуть двоє інших людей, вони матимуть наші імена, але то будемо вже не ми…

Він скинув очима на пачки грошей перед себе.

— Для мене й тепер уже запізно. Я опізнився на кілька годин, усього на один вечір. Але це все одно що ціле життя…

Тоді помовчав трохи і повторив те, що вже казав раніше:

— Шкода, що я зустрів вас лише сьогодні, а не вчора!.. Чому я не зустрів вас учора, коли всього цього ще не було?! А тепер уже нічого не вдієш. Вони просто чекатимуть на мене коло автобусної зупинки, там, у Глен-Фолзі. Поки ми приїдемо, вони вже знатимуть, хто я і звідки, а коли побачать, що тут мене нема, шукатимуть там. Якщо я поїду з вами, я тільки втягну і вас у цю справу. І ті люди — там, удома, — котрим не слід про це знати, побачать усе на власні очі… — Він похитав головою. — А ви їдьте. Я втратив свою нагоду, а ви її ще маєте. Їдьте сьогодні ж таки. Ваша правда — тут недобре, і ви неодмінно їдьте сьогодні, поки знов не завагалися. Коли хочете, я піду з вами до автобуса, проведу вас, догляну, щоб ви поїхали.

— Не можу! Я ж вам казала: я не можу поїхати сама. Місто надто дуже, і мені несила з ним боротися. Я вийду на першій зупинці й повернуся назад. Я не можу поїхати без вас, так само, як, мабуть, і ви не можете без когось — от хоч би без мене. Ви — моя остання нагода, а я — ваша. Тепер, коли ми познайомились, я це зрозуміла. Зректися цієї нагоди — однаково що вмерти, коли ще можна жити…

Її очі вп'ялись у нього, в них було благання.

— Але ж вони мене там чекатимуть! Я знаю це напевне. Мене схоплять, перше ніж я зійду з приступки.

— А як нічого не вкрадено, за що ж тоді вас арештовувати?

— Та ж украдено! Ось вони, гроші, перед вами.

— Я знаю. Але ще є час усе залагодити. Ось у чому моя ідея! Ви не візьмете їх з собою, і тоді не треба буде ховатися.

— Ви хочете сказати… Ви гадаєте, я міг би…