Quid est Veritas?: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Стоїть живий, дійсний, реальний… з лагідним виразом на обличчі…

Почув навіть знайомий голос:

— Так, людина! Тільки людина! Як усі інші люди… недосконала, повна кволостей… Людина з іще більшими хибами, бо дано їй було владу над собі подібними… Та не помсту, не ненависть приніс я у світ, а милосердя й любов до всіх людей, які б вони не були…

Усміхнувся й зник. Немов розплився з димом…

Єпископ підвівся, став над покійником.

— Не осудив тебе, бо ти тримався права людського… але шукав Істини, хоч і не знав, де вона…

Замовк. Бо здавалося єпископові, що не годиться дорікати мертвому… Та й марно це!

Обернувся, щоб вийти з печери. І раптом відчув, ніби з серця його вирвався могутній потік…

Екстатична радість огорнула його. Побачив у дусі усміх Раббі, лагідний, повний любові… І усміх той належав тому, кого до останньої хвилини Лазар уважав за найбільшого, за найтяжчого грішника, якого коли-небудь носила на собі земля…

Це слово «грішник» аж хитнуло ним, як вітер очеретиною…

Але ж «Господь не хоче смерті грішника»! Чи ж не написано це?

Лазар швидко обернувся до втопленого й підняв руки до неба, немов би офірував на них свою віру, своє серце, недосконалість своїх думок, таких людських, дрібних…

За хвилину промовив до мертвого:

— In nomine Jesu! Pontie, veni fora![469]

І вийшов з печери не оглядаючись…

Сильним віддихом, як по тяжкій праці, підіймались єпископові груди.

Чув, як голосно стукотіло в них серце, мало не викликаючи луни!

Довкола все завмерло.

З лісу, з річки, з далеких лук не було чути жодного голосу, найменшого шелесту…

Річка лежала, як полірована мафкатова[470] плита, немовби вода спинила свій рух. Небо проясніло вже. Зорі немов наблизились, приглядались до землі.

І ось єпископове вухо зловило звук… тихий, ритмічний… Стук, суголосий ударам Лазаревой) серця… Немовби воно поділилося на два… І обидва б’ються одночасно.

Ще мить… З темної печери почулося шарудіння… Голосний віддих, немов зітхання при пробудженні із сну…

Висока, кремезна, біло одягнена постать стала в чорному отворі печери.

…………………

Заслона диму з багаття помалу осіла на землю.

Ще ледве жевріло золоте жаровиння в догоряючому вогнищі, якого вже ніхто не підтримував.

Небо над лісом позеленіло, немов у нім відбилася зелена гладина Родану. В кучерявім лісі обізвались пташині голоси.

Легесенька хвилька плюскалась біля човна, в якому спав Север. Спав міцно й спокійно, почуваючи себе певно під охороною свого пастиря, що знає такі міцні чари… Не прокинувся й тоді, коли на згадку про Раббі при першому сонячному промінні єпископ розділив з Пилатом хліб і вино…

Однак відсахнувся, коли Лазар потрусив його за рамено. Бо побачив на пастиреві білу римську тогу, замість темного подорожнього плаща.

Однак запитати, чому це, не відважився.

[469] «В ім’я Ісусове! Понтію, вийди звідти!»

[470] Мафкат — старовинна назва малахіту. Темно-зелений з білими жилками мармур, камінь дорогий, але не дорогоцінний, як лазурит.