Quid est Veritas?: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

При ній стояла молоденька псалтрія[439] з лірою.

Матрона дивилася на пружні, здорові тіла молодих масажисток.

«Немов позичають мені своєї молодої життєвої сили, — перебігла думкою.

— Махнути рукою, щоб відійшли? Чи махнути рукою на цю невдячну боротьбу з віком? Піддатися без бою?»

Ні, донька квіритів не вийде з життя нарікаючи, як немічна бабуся! Треба впасти в бою, мов воїн, що б’ється навіть тоді, коли бачить, що виграти бою не може!

— Аполлодоро! — звернулася Прокула до жінки в білому взутті. — Ти знаєш не тільки ліки, але й таємниці Аполлона-Сотера[440]. Скажи мені: чи людина повинна вмерти від недуги? Чи людському вікові є межа, якої переступити не можна?

Аполлодора зробила кілька кроків до матрони.

Рабиня поставила фотель з подушками біля широкого столу, на якому розтирали Прокулу.

— Аполлон-Сотер, доміно, провадить духа людини, яка вибрала собі цього бога за вождя, мандрівками іспитів та шляхами відкуплення. Тому й називаємо Фойбоса-Аполлона Сотером, тобто Спасителем. Але, крім духа, що є сином безсмертя, людині дано ще й тіло, дитину землі. Спочатку обидвоє мають однакову силу, і кожне тягне до того, що йому близьке. Але дух повинен дозріти аж до увільнення з тіла. Тоді він слабше тримається землі й могутніше прагне до безсмертності. Ми це називаємо: до просторів Вічного Світла. Тоді дух розірве пута, що в’яжуть його з тілом. Такий сильний дух вже не потребує помочі від недуг, щоб визволитись із тіла. Він просто скидає його, як зношену одежу, та одягається у світло… у вічності[441]…

— Сильний дух визволяється від зношеної одежі-тіла… — повторила Прокула Аполлодорині слова.

Але, як хмарка хмарку, накрила ці слова нова думка:

— Усе ж таки, як добре почувати, що наше тіло ще здорове, міцне й бадьоре! Хоч би вже воно давно перестало бути для духа оздобною, святковою одежею, toga ferialis[442], що її беремо в свято життя… Однак ще довго може воно служити бодай за добрий та зручний похідний плащ для дальших життєвих боїв… коли вже святкова доба життя, молодість, давно відлетіла…

Масажистки зручно обернули тіло матрони й продовжували свою працю. Але одночасно немов перегорнули й сторінку Прокулиних міркувань.

Добре вчинила Аполлодора, що з Таррагонської Преторії прибилась, як посвячений лебідь Аполлонів, на цей Мізенський ріг… Жаль тільки, що не привезла з собою Гели!.. І ту малу профантиду, як і все інше з Прокулиного минулого, життя віднесло безповоротно!..

Але чи ж тільки малу Гелу-муринку втратила Прокула? Чому ж уболівати більше над цією втратою, ніж над іншими, важливішими?..

І понесли Прокулу спомини…

Різнобарвні, ясні й темні, загойдалися на хвилях пройденого життя… Пливли в безкраю блакить колишніх мрій та сподіванок…

Та мало було тих, що допливли до самого берега… Скільки їх утопилося в морі!.. Іноді й при самому відплитті!..

За давнім звичаєм, що його Прокула так любила й точно дотримувалась у всьому, мізенську віллу було вибудувано так, що з неї скрізь було видко море. Навіть із пісціни[443] домашніх термів.

Лагідно всміхалося воно з-поза колон, поміж полами розсуненої котари, заглядало до атріуму Флори.

В теплий, аж душний вечір, срібні хвилі моря, що тихо дихало, підіймались і опускались ритмічно, як груди могутнього велетня, закутого в сріблясту зброю.

Прокулині думки линули в світи мрій минулого, як хмарка ластівок, що відлітають у вирій.

Без жалю й без болісті, з лагідною меланхолією відмітила:

— Моїм мріям уже не потрібно ні надії на здійснення, ні очікування, як це потрібно мріям юності… Снам зрілого віку, як і дитячим казкам, вистачає, щоб вони були лише барвисті й гарні…

Однак спомини занадто розхвилювали сьогодні Прокулу. Душа розм’якла, стала майже елегійною…

Незвичайний це стан для матрони! Такий незвичайний, що аж помилилася: прийняла його за ознаку хвороби!

І враз визнала за слабкодухість піддатися їй. Цю безформну кволість слід розігнати живим і пружним словом!

Глянула з вдячністю на Аполлодору й Паренді.

Це мої духові лікарки!.. І обидві вони відзначені божественним натхненням!

Рабині перенесли матрону на вигідне ложе.

[439] Псалтрія — співачка.

[440] Аполлон-Сотер — Аполлон-Спаситель, що рятує і зціляє. Слово «сотер» — грецьке.

[441] Так вірили жерці та жриці Аполлона, а також їхні адепти-вірники, що зверталися до цього бога.

[442] Toga ferialis — святкова одежа.

[443] Пісціна — басейн. У термах робили його настільки великим, щоб можна було в ньому плавати. Домашні терми мали басейн лише на одну людину, терми громадські — на кількоро, навіть на кілька десятків людей.