Quid est Veritas?: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Але світла доміна не буде гніватися, коли б той дух мене не послухав або сказав би щось дуже смутне?

— Ні. Ти знаєш мене, Аполлодоро!

Жриця пригасила світло. Залишила тільки вогничок на невеличкому переносному жертівнику перед статуєю Флори. Насипала на нього ароматів.

Дим розпустив свої кучері й розгорнувся аж понад море… як сувій-епістола, послана жрицею у невідоме.

Сама Аполлодора стала між колонами обличчям до моря. Місячне сяйво огорнуло її зеленавим серпанком.

Паренді стала навколішки й притягнула прозору загортку так, що закрила собі долішню половину обличчя, уста й ніс, щоб при молитві не осквернити земним диханням дороги духа, що його має прикликати[456] жриця.

Прокула знає, що викликати духа можна[457]. Але ніколи ще не бачила цієї містерії…

Чує, як її охоплює хвилювання. Але урочистий настрій бадьорить її й пориває…

Тихий мелодійний[458] голос Паренді вимовляє перські слова молитви.

Прокула, що навчилася цієї мови[459] від своєї перської казкарки, зрозуміла, що це звернення до фероверів[460], чистих духів.

— Боже Світла! — благає Паренді. — Поможи мені! Віджени кволість духа мого! Не дай упасти у пригнобленість! Віддали від мене духа порожнечі та слів марних! І дай побачити мені славу твою світлосяйну, Передвічний[461]!

Аполлодора підіймає вперед руки, немов простягає їх назустріч комусь невидному.

Три пари очей, схвильованих, палаючих, сплітають свої погляди та стелять їх до срібної стежки, що її місяць скинув, як сходини на море.

Матрона починає відчувати, що її непевність минає, напруженість зменшується. Але відірвати очей від того срібного шляху Прокула не може: на нім-бо має з’явитись Гела…

І ось, легка тінь, як зоряна імла, зарисовується на місячній стежці… Пливе, мов квітка, що її хвилі перекидають одна одній.

— Не для марної забави кличу тебе! — схоплює Прокула Аполлодорині грецькі слова. — Але щоб помогла ти знайти здоров’я духові стурбованому, що втратив шлях свій, а віднайти сам не може. Поможи, коли можеш!.. Хай це станеться!

Тепер Прокулі тільки дивно, що так просто відбувається ця велика містерія, без ритуальної одежі, без офірної крові.

І мимоволі, самі собою, уста зашепотіли:

— Хай же Святе Світло освітить бодай мою могилу, якщо не освітило мого життя!

А в тишині лине:

— Клавдіє… Слухай мене, Клавдіє!..

Як же давно ніхто не вимовляв цього наймення! Тільки інколи в сні чула ще його Прокула…

Невже могла б бути Гелою ця… тінь, коли в ній видко тільки блискучі очі?

Вони мерехтять, ллють погідне сяйво, як шматочки струхлявілого дерева в лісовій пітьмі, але живуть власним, окремим, таємним життям!

Торкаються серця й думки… як струн ліри. Вони сумні, але такі добрі, лагідні! Здається Прокулі, що таких ще не бачила у житті…

І ось три білі стежки побігли в далечінь… розгорнулись… стали білими шляхами, що губляться на обрії. Це шляхи їх усіх трьох: Прокули, Аполлодори й Паренді.

Аполлодорин — увесь світлий, сповнений лише прагненням пізнати «таємниці духа», щоб помогти хворим, що терплять. До цього вона не потребує ні особистого щастя, ні прив’язаності до людини, ні приязні інших.

Шлях Паренді — барвиста мрія-казка. Вона їй заслонила все на світі. За казкою зник земний світ. Паренді не бачить ані людей, ані дійсності. Їй вистачає світу прекрасної уяви.

Шлях Прокули веде до Великих Сходів Досконалості.

Прокула поставила ногу на першу сходинку, що на ній написано: «Правда й гідність».

[456] Парси — поклонники «Святого Світла» — завжди при молитві чи богослужінні закривають ніс та уста, щоб «не опоганювати диханням смертного Святе Світло».

[457] Римляни вірили, що духів можна викликати, навіть богів. Запевняють, що один філософ міг по своєму бажанні викликати богів Ероса й Антероса.

[458] Перси мають дуже мелодійні голоси. Певно, це вплив їхньої мови, дуже лагідної, м’якої й мелодійної.

[459] Римляни любили вчитися чужих мов.

[460] Феровери — духи, світлі та добрі, як у християнстві ангели.

[461] Парсійська молитва, аутентична. Авторка знайома з вірою парсів, бо перший її чоловік, перс Іскандер Гак Гаманіш ібн Куруш, був парсом. Щоб одружитись із авторкою цих рядків, Іскандер перейшов на римо-католицьку віру, «щоб, — як казав, — по смерті бути в тому самому, спільному для обох, Раю». Але авторка часто була присутня на обрядах і молитовних зібраннях Іскандерової родини та ознайомилася з цією релігією, яку вважає за дуже гарну. Особливо дві речі дуже їй подобались: що парси нікому не накидають своєї віри, не проповідують її і не навертають на неї; друге, що вони звуться «поклонниками Святого Світла», мовляв, «люди не можуть цілком ясно ані розуміти, ані уявити собі Бога; бачать його лише, як крізь заслону світла та осяйного вогню»; не мають зображень Бога, а лише «невгасний вогонь, що горить на вівтарі». Тому люди, що цієї віри цілком не знають, називають парсів вогнепоклонниками та гадають, що вони кланяються вогневі. Пишу ці пояснення для того, щоб не закидали мені (як дехто, прочитавши мою автобіографію «Стежками і шляхами життя»), що пишу «самі фантазії», в яких «нема й половини правди»… для тих, хто, крім свого містечка та «Рідної Школи», більш нічого не бачив.