Війна з саламандрами. Мати. Оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Як мені це терпіти!.. Такий сором! Обшукують шафу… ніби… якійсь… циганці! Отак мене зганьбити… мене!.. Хіба можна так робити… Яке ви маєте право… ображати… Я такого зроду… зроду не сподівалась! Чи я злодійка? Я, я злодійка? — вигукувала вона з пекучим болем. — Я? З такої родини! Не чекала я цього… І не заслужила!

— Але ж… Йоганко! — сказав він приголомшено. — Майте ж розум. Як ці речі попали до вашої шафи? Це все ваше чи моє? Кажіть, це ваше?

— Не хочу нічого слухати! — схлипувала Йоганка. — Господи, яка ганьба!.. Наче я… злодійка якась!.. Шафу обшукувати… Зараз, зараз іду від вас! — вигукнула вона в страшному збудженні. — Й до ранку не зостануся! Ні… ні…

— Але ж я не хочу вас виганяти! — збентежено заперечив він. — Зоставайтесь у мене, Йоганко. Сталося — сталося, буває й гірше… Адже я й не сказав вам нічого. Тож не плачте!

— Найміть собі іншу, — душиться слізьми Йоганка. — Я тут і до ранку не зостануся!.. Чи я… собака… щоб усе терпіти!.. Ні, не зостануся, — розпачливо вереснула вона, — хоч тисячі мені обіцяйте! Краще під тином ночувати…

— Та чому ж, Йоганко, — безпорадно захищався він. — Чи я вас так скривдив? Не відмагатиметеся ж ви…

— Ні, не скривдили! — кричить Йоганка ще розпачливіше. — Це не кривда… обшукувати шафу… мов у злодійки! Це нічого… Це я маю стерпіти… Так мене ще ніхто не ганьбив… Чи я… хвойда яка! — заридала вона конвульсивно й вибігла, грюкнувши дверима.

Він стояв остовпілий. Замість каяття — отаке! Що ж це робиться? Крала без сорому — це, бач, нічого, але її образило, що він про все дізнався; бути злодійкою вона не соромиться, але її страшенно мучить те, що її вважають злодійкою… Чи вона сповна розуму?

Та помалу йому ставало все більше й більше шкода її. «От бач, — казав він собі, — у кожної людини є своє слабке місце, і нічим не образиш її так, як тим, що відкриєш його. Ох, яка безмежна моральна вразливість у винної людини! Яка вона слабка душевно в своїх гріхах! Зачепи приховане в ній зло, і що почуєш? Крик болю й образи! Невже ти не бачиш, що, бажаючи засудити винного, засуджуєш ображеного?»

Із кухні чути було плач, приглушений ковдрою. Він хотів увійти, але двері були замкнені. Стоячи під дверима, він довго умовляв Йоганку, сварив, заспокоював, але відповіддю було тільки ридання, дедалі бурхливіше й голосніше. Він вернувся до своєї кімнати, пригнічений безсилим жалем. На столі ще лежали накрадені речі — гарні нові сорочки, купа білизни, родинні пам'ятки і ще бозна-що. Він торкнув їх пальцем, але від того доторку тільки тяжчі стали смуток і самотність.

ВОРОЖКА[191]

Кожен, хто хоч трохи знає світ, збагне, що ця історія не могла відбутись ні в нас, ні у Франції, ні в Німеччині, бо в цих країнах, як відомо, судді повинні судити й карати правопорушників згідно з буквою закону, а не так, як підказує їм власний здоровий глузд і сумління, А оскільки в цій історії виступає суддя, який виносить вирок, керуючись не статтями кодексу, а здоровим людським розумом, очевидно, що описана далі пригода могла статися тільки в Англії й більш ніде. І справді, вона сталась у Лондоні — точніше кажучи, в Кенсінгтоні[192]… ні, стривайте, мабуть, у Бромптоні[193] чи в Бейсуотері. Одне слово, десь там. Той суддя, про якого піде мова, був магістр права Келлі, а жінка, яку він судив, звалася просто Майєрс. Місіс Едіт Майєрс.

Річ у тому, що ця дама, взагалі цілком гідна пошани, привернула увагу комісара поліції Маклірі. І якось увечері містер Маклірі сказав своїй дружині:

— Люба моя, мені не йде з думки ота місіс Майєрс. Я б хотів знати, з чого вона живе. Сама поміркуй: тепер, у лютому, вона посилає служницю по спаржу. Далі я з'ясував, що до неї щодня приходить десятків до двох жінок. Усіляких — від крамарки й до герцогині. Я знаю, серденько, ти скажеш, що вона, певне, ворожить. Може, й так, та чи це не ширма для чогось іншого — приміром, звідництва або шпигунства? Варто було б з'ясувати.

— Гаразд, Бобе, — відказала його славна жіночка, — полиш це на мене.

Отож наступного дня місіс Маклірі — звісно, без шлюбної обручки, а вбрана й зачесана, як дівуля-перестарок, що намагається молодитись, із боязкою міною на лиці подзвонила біля дверей місіс Майєрс у Бейсуотері чи в Мерілебоні. Їй довелося часинку почекати, поки місіс Майєрс прийняла її.

— Сядьте, дитино моя, — сказала їй літня дама, пильно обдивившись несміливу відвідувачку. — Чим я можу вам прислужитися?

— Я… я… — затинаючись, почала місіс Маклірі. — Мені завтра сповниться двадцять років… То я б дуже хотіла знати свою долю.

— Ну що ви, міс… пробачте, як вас звуть? — відказала місіс Майєрс і, вхопивши колоду карт, заходилась енергійно тасувати їх.

— Джонс, — підказала місіс Маклірі.

— Люба міс Джонс, — повела далі місіс Майєрс, — ви помилились; я не ворожка. Хіба вряди-годи своїм знайомим розкину карти, як кожна стара жінка. Зніміть карти лівою рукою й розкладіть на п'ять купок. Гаразд. Буває, що й поворожу для розваги, але взагалі… О, диви! — вигукнула вона, перевернувши першу купку. — Бубна. Це означає гроші. І червовий валет. Чудова карта!

— Ах! — зраділа місіс Маклірі. — А далі?

— Бубновий валет, — сказала місіс Майєрс, піднявши другу купку. — Винова десятка — дорога. А ось і жир! — скрикнула вона. — Жирові карти — це завжди клопіт; але під кінець — червова дама.

— А що це означає? — спитала місіс Маклірі, вирячивши очі, нібито в подиві.

— Знов бубна, — замислилась місіс Майєрс над третьою купкою. — Дитя моє, ви будете дуже багаті; а кому далека дорога — ще не знаю, чи вам, чи комусь близькому для вас.

— Я маю поїхати до тітки в Саутгемптон, — відказала місіс Маклірі.

— Оце й є далека дорога, — підтвердила місіс Майєрс, перевертаючи четверту купку. — Хтось вам перешкоджатиме, якийсь літній чоловік…

— Мабуть, тато! — вигукнула місіс Маклірі.

— Ну, а ось і воно! — урочисто оголосила місіс Майєрс над п'ятою купкою. — Люба міс Джонс, такої щасливої карти я ще зроду не бачила. Не мине й року, як ви вийдете заміж; вас візьме дуже, дуже багатий молодий чоловік, мільйонер; певне, комерсант, бо він часто буває в дорозі. Та спершу вам доведеться подолати великі перешкоди, якийсь літній чоловік вам боронитиме, але ви повинні стояти на своєму. А як одружитесь, то виїдете далеко-далеко, найскоріш за море. Будьте ласкаві пожертвувати одну гінею на навернення до християнства нещасних чорношкірих.

— Я вам така вдячна, — прощебетала місіс Маклірі, дістаючи з сумочки фунт і шилінг. — Така вдячна! А скажіть, місіс Майєрс, коли без тих перешкод — скільки це коштуватиме?

[191] Імовірним прототипом героїні оповідання була празька ворожка мадам де Феб, що жила на Золотій вуличці в Празі. Карел Чапек розповідав про неї своєму впдавцеві Отакарові Шторху-Марієпу.

[192] Кенсінгтон — західне аристократичне передмістя Лондона.

[193] Бромптон — лондонський квартал; Бейсуотер — лондонський проспект.