Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ах, пригадав! — сказав Ежен. — Я познайомився у вас на балу з пані де Ресто. І сьогодні вранці був у неї.

— Ви, певно, дуже їй заважали, — всміхаючись, мовила пані де Босеан.

— Так, я настільки недосвідчений, що підбурю проти себе весь світ, якщо ви відмовитесь мені допомогти. В Парижі, мабуть, дуже важко зустріти гарну, молоду, багату, елегантну жінку, яка була б не зайнята, а мені потрібна така, в якої я міг би навчитися того, чого ви, жінки, так чудово вмієте навчати: життя. Я, здається, скрізь наражатимусь на якого-небудь пана де Трая. Отож я й прийшов до вас просити, щоб ви дали мені ключа до одної загадки і сказали, в чому саме полягало безглуздя, якого я щойно допустився. Я заговорив про одного старого…

— Герцогиня де Ланже, — доповів Жак, перебиваючи студента, що не стримав жесту досади.

— Якщо ви хочете домогтися успіху, — тихенько сказала йому віконтеса, — насамперед не будьте такий наївний… А! Добрий день, люба, — голосно привіталася вона, підводячись і йдучи назустріч герцогині; віконтеса потиснула їй руку так щиро й ласкаво, наче то була її сестра; герцогиня відповіла їй з найсердечнішою ніжністю.

«Ось дві щирі подруги, — подумав Растіньяк, — тепер у мене будуть дві прихильниці; в обох дам, очевидно, однакові смаки, і друга, напевне, теж допоможе мені».

— Якому щасливому випадкові я повинна дякувати, що бачу вас, люба Антуанетто? — спитала пані де Босеан.

— Я побачила, як пан д'Ажуда-Пінту входив до Рошфідів, і подумала, що ви, певно, самі.

Пані де Босеан не закусила губи, не почервоніла, погляд її не змінився; її чоло немов прояснилося, коли герцогиня промовляла ці фатальні слова.

— Якби я знала, що ви зайняті… — додала герцогиня, повертаючись до Ежена.

— Це мій кузен, пан Ежен де Растіньяк, — сказала віконтеса. — Що нового чути про генерала Монріво? — спитала вона. — Серізі казала мені вчора, що його вже давненько не видно в товаристві, — чи був він у вас сьогодні?

Герцогиня відчула в серці вістря цього запитання; ходили чутки, що генерал Манріво, якого вона шалено кохала, покинув її.

— Він учора був у Єлісейському палаці, — відповіла герцогиня, зашарівшись.

— В службових справах! — сказала пані де Босеан.

— Кларо, — вела далі герцогиня, сердито блискаючи очима, — ви, звісно, знаєте, що завтра оголосять про заручини пана д'Ажуда-Пінту і мадмуазель де Рошфід.

Удар був занадто сильний, віконтеса зблідла, але відповіла сміючись:

— Певно, це одна з тих пліток, якими тішаться дурні. Навіщо маркізові д'Ажуда дарувати Рошфідам одне з найкращих імен Португалії? Рошфіди — новоспечені дворяни.

— Але Берта, кажуть, матиме двісті тисяч ліврів ренти.

— Маркіз д'Ажуда надто багатий, щоб керуватися такими розрахунками.

— Проте, люба моя, мадмуазель де Рошфід чарівна.

— Ах, он як!

— Одне слово, сьогодні він там обідає, шлюбний контракт уже складений. Ви мене дуже дивуєте своєю необізнаністю.

— Яку ж дурницю ви вчинили, вельмишановний пане? — спитала Ежена віконтеса де Босеан. — Цей бідний хлопець так недавно в світі, що нічого не розуміє з наших, люба Антуанетто, балачок. З ласки до нього відкладімо нашу розмову на завтра. Завтра, звичайно, все буде відомо офіційно, і ви зможете всіх оповіщати відкрито й упевнено.

Герцогиня окинула Ежена тим зневажливим поглядом, який проймає людину з голови до ніг, розчавлює і обертає на ніщо.

— Пані, я, сам того не відаючи, пронизав кинджалом серце пані де Ресто. Несвідомо — ось у чому моя помилка, — сказав студент, котрий одразу збагнув, які дошкульні шпильки криються під приязними фразами обох дам. — Ми приймаємо і, мабуть, боїмося тих людей, які свідомо нам завдають болю, а того, хто заподіє рану, не усвідомлюючи її глибини, вважаємо за дурня, незграбу, що не вміє користатися з нагоди, і кожен зневажає його.

Пані де Босеан кинула на студента один з тих ласкавих поглядів, що в них високі душі вміють вкласти заразом і вдячність, і гідність. Цей погляд був бальзамом, який заспокоїв студентові серце, вражене герцогинею, що подивилася на юнака оком оцінювача.

— Уявіть собі, — розповідав Ежен, — що я майже завоював приязнь графа де Ресто, бо, треба сказати вам, пані, — із смиренним лукавством звернувся він до герцогині, — що я тільки бідний студент, дуже самотній, дуже нещасний…

— Не кажіть цього, пане де Растіньяк. Ми, жінки, ніколи не хочемо того, чим нехтують усі.

— Що вдієш? — зітхнув Ежен. — Мені тільки двадцять два роки! Треба терпіти прикрощі свого віку. Крім того, я зараз на сповіді, і не можна уявити собі прекраснішої сповідальні: тут можна вчинити гріх, у якому доведеться каятися десь в іншому місці.

Герцогиня холодно вислухала ці блюзнірські балачки поганого смаку і сказала віконтесі: