Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Справи! Я обідаю в англійського посла.

— Приїдете після обіду.

Коли людина обманює, вона неминуче змушена брехати далі й далі. Маркіз д'Ажуда мовив усміхаючись:

— Ви цього вимагаєте?

— Так!

— Оце я й хотів почути, — відповів він, кинувши на неї такий ніжний погляд, що заспокоїв би всяку іншу жінку. Він поцілував віконтесі руку і вийшов.

Ежен пригладив рукою волосся і вже зігнувся в поклоні, бо думав, що пані де Босеан звернеться тепер до нього; але вона раптом схопилася з місця, кинулась на галерею, підбігла до вікна і стала дивитись, як д'Ажуда сідає в карету. Настороживши слух, вона почула, як виїзний лакей переказав кучерові:

— До пана де Рошфіда.

Ці слова і поквапливість, з якою д'Ажуда сідав у карету, наче громом вразили жінку, що знову пройнялася страшною підозрою. Вищий світ не знає іншого прояву найжахливіших катастроф. Віконтеса пішла у спальню, сіла за стіл, узяла гарненький аркушик паперу й написала:

«Якщо ви обідаєте в Рошфідів, а не в англійському посольстві, то повинні дати мені пояснення. Чекаю».

Поправивши кілька літер, викривлених її конвульсивно тремтячою рукою, вона поставила в кінці записки «К», що означало «Клара Бургундська», і подзвонила.

— Жаку, — сказала вона камердинерові, який негайно з'явився, — о пів на восьму підіть до пана де Рошфіда і спитайте маркіза д'Ажуда. Якщо маркіз там, передайте йому цю записку; відповіді не треба. Коли ж його там не буде, ви повернетесь і віддасте листа мені.

— Ваша вельможність, на вас чекають у вітальні.

— Ах, правда! — сказала вона, відчиняючи двері.

Ежен уже почав відчувати себе ні в сих ні в тих, аж нарешті почув слова віконтеси, сказані так схвильовано, що в нього защеміло серце:

— Пробачте, мені треба було написати кілька слів, але тепер я до ваших послуг.

Вона не знала, що говорить, бо думала про інше: «Він хоче одружитися з мадмуазель де Рошфід. Але хіба він вільний? Сьогодні ж увечері заручини буде розірвано, або я… Так! Завтра вже про це не буде й мови».

— Кузино… — почав був Ежен.

— Що?! — спитала віконтеса, так гордовито глянувши на студента, що той похолов.

Ежен зрозумів це «що». За останні три години він багато чого навчився і став обережний.

— Пані, — знову почав Ежен, почервонівши. Він завагався, але вів далі: — Даруйте, прошу вас; мені так бракує протекції, що краплинка вашого родинного почуття, їй-право, не завадила б.

Пані де Босеан сумно усміхнулася: вона відчувала, як поблизу неї гуркотять громи неминучої бурі.

— Коли б ви знали, в якому становищі моя сім'я, — провадив Ежен, — то охоче зіграли б роль одної з тих казкових фей, які так ласкаво усували перешкоди на шляху своїх хрещеників.

— Ну, гаразд, кузене, — сказала вона, сміючись, — чим же я можу вам допомогти?

— Я й сам не знаю. Мати вас хоч дуже далекою родичкою — це вже щастя. Ви збентежили мене, я вже забув, що хотів сказати. Ви єдина людина, яку я знаю в Парижі. О, я хотів просити вашої поради, просити прийняти мене, як бідолашну дитину, що прагне схопитися за вашу спідницю і готова умерти заради вас.

— А ви могли б убити кого-небудь заради мене?

— Хоч двох.

— Дитина! Так, ви дитина, — сказала вона, стримуючи сльози. — Ви, певно, могли б щиро кохати!

— О так! — вигукнув Ежен, кивнувши головою.

Студент дуже зацікавив віконтесу своєю палкою відповіддю. Південцеві вперше всміхнувся успіх. Між блакитним будуаром пані де Ресто і рожевою вітальнею пані де Босеан він пройшов повний курс того «паризького права», про яке не говорять, хоч воно й становить собою вищу громадську юриспруденцію і, добре вивчене й застосоване на практиці, відкриває шлях до всього.