Якщо на землі є пекло…: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Треба берегти патрони.

— Для чого?

— Для вирішального бою.

— З ким?

— З люципером.

— А де він?

— На небі.

— Ну, гаразд, Людвіг ван Бетховен, топай у барак і сідай за рояль.

— Дякую. До побачення.

— До побачення, — дружелюбно відповів Шульц. Йому стало трохи шкода цього бідолашного, навіть захотілося кинути шматок пирога, та ліньки було длубатися в ранці.

Відпустивши Володю, Шульц не ризикував нічим, бо ж відпустив в'язня не за межі табору, не на волю, а в барак. Тим часом Володя, заточуючись, побрів до найближчих бараків, чекаючи, коли ж рій гарячих свинцевих джмелів прошиє йому спину. Він уже перебував на межі, за якою непритомність, смерть або божевілля. Та смерть чомусь не йшла, і Володя нарешті зрозумів, що есесівець стріляти не буде…

Територія Біркенау трохи схожа на гігантську, правильно розграфлену шахову дошку, на якій легко орієнтуватися. Кожний квадратик цієї «дошки» був окремим, ізольованим від інших, сектором величезного табору. Відділення тут різні: і чоловіче, і жіноче, і дитяче, і штрафне, і ревірне, і сімейне, і складське, і карантинне — усього їх дванадцять. Ще півроку тому, проходячи карантин у центральному освенцімському таборі, Володя багато чув од підпільників про Біркенау — навіть схему розташування секторів і відділень запам'ятав, знав, що вони розмежовані колючим дротом під струмом високої напруги. Гостра пам'ять допомогла Володі зорієнтуватися. Він побачив, що перебуває біля інтернаціонального чоловічого відділення. Ну що ж, хоч тут йому пощастило: щоб протриматися бодай до вранішнього апелю, необхідно потрапити в один з бараків саме цього відділення. Але ж як проскочити крізь ворота?

Із завмиранням серця підійшов до залізних триметрових воріт. Вони були зачинені. Зате вузенька залізна хвіртка незамкнена, навіть не дуже щільно причинена. Біля самісінької хвіртки — широке вікно вартівні, яскраво освітлене зсередини. Незважаючи на паморозь, Володі видно силуети двох вартових, які сидять за столиком біля вікна і голосно регочуть. Мабуть, дудлять шнапс і розважаються анекдотами, зустрічаючи Новий рік. Володя рачки проповз крізь щілину незачиненої хвіртки — швидко, безшумно.

Найближчий барак — метрів за п'ятнадцять. Володя перебіг до нього. Двері барака замкнені зсередини. Очманіло дивився на міцні двері, на цифру «1» над дверима. Це четверте відділення другого сектора. Тут повинно бути два ряди бараків — у кожному ряду по двадцять бараків. Усього — сорок. Та невже ж усі замкнені?! Він перебігав від одного барака до другого, до третього — замкнені! Хапаючись за холодні стіни, просувався далі, втрачаючи останні сили і надії. Бараки стоять щільно, але відстань між ними Володі здається кілометровою.

З муками проминув дванадцять бараків — і всі замкнені. Ні, не пройти йому сорок бараків! Для цього уже немає ніяких сил. Володя падає, відчуваючи, що замерзає, що це вже кінець. І раптом бачить, що у сусідньому, тринадцятому бараці двері не дуже щільно причинені, і з щілини, як з киплячого казана, виривається на мороз пара. Володя збагнув, що тринадцятий барак переповнений людьми і, щоб не задихнутися, хтось відчинив трохи двері. Повільно й тяжко, як поранений воїн, підповз він до дверей з чорною цифрою «13». Яка там уже містика, які забобони — це остання надія на порятунок… Нелюдським зусиллям Володя шарпає обмерзлі двері, і вони, жалібно скрипнувши, відчиняються. Напівживий хлопець уповз до барака…

У тринадцятий було спресовано тисяч зо три чоловік. Такого скупчення людей Володі ще не доводилося бачити ні в яких таборах. Біля дверей — аж дві залізні бочки — параші. Ядучі випари давно немитих тіл, людського поту, аміачний дух параш, тлін — усе це вдарило в обличчя тяжким смородом. Однак тут живі люди, а отже, й він живий — в усякому разі, до ранку…

Володя тихо зачинив за собою двері. Спробував розтерти обморожені ноги, та швидко переконався, що розігріти їх не вдасться. Необхідно насамперед одягтися і взутися. Для цього треба знайти щойно померлого в'язня й скористатися його одежею та взуттям. Володя знає, що мерці у бараках є скрізь. Їх завжди скидають з нар на землю, щоб вивільнити місце. Знайшовши в проході між нарами мертвого, Володя знімає з нього все і похапливо одягається. Потім втискується поміж сплячими на першому ярусі нар, розслабляється — і йому здається, що він летить у безодню…

Але заснути Володя не може. Дивиться в проміжок між парами на слизький дах, з якого капає, на контрольну лампочку, яка тьмяно блимає слабеньким жовтим світлом. І раптом перед його очима знов ніби спалахують тисячі потужних ламп освітлювальної смуги довкола табору і він, голий, опиняється у смертельному кільці, бачить сторожові вежі, кулемети на них, які чорними зіницями смерті чатують на нього. Потім чує моторошний голос есесівця: «Гей! Ти! Божевільний! Ти що тут робиш?» Голова паморочиться, і Володя погано тямить, дійсність усе це чи страшний сон. «А може, я й справді збожеволів? Невже після газкамери я знову в бараці і ніхто мене не вбиває, не душить газом? Ні, цього не може бути…» — думає Володя і щипає нігтями своє обличчя, щоб переконатися, що живий.

Минає якийсь час, і він відчув біль у ногах, у м'язах, в суглобах — в усьому тілі. «Живий! Але чому ж так жарко? Чому у цьому промерзлому бараці стало так жарко?» Нарешті повіки злипаються, свідомість провалюється, окутуючись густою пеленою кривавого туману.

Та ненадовго. Знову оживає біль пережитого і спалахують, як на екрані, картини жахів. Загибель Кості, загибель чехів, Франца Нордена, Сашка і багатьох-багатьох інших… Ревір. Селекція. Менгеле. Біркенау. Крематорій. Газова камера. Втеча…

Ні, Володя не спить і не марить. Він згадує. Він уже ніколи не зможе заснути, в усякому разі — заснути спокійно. Він завжди бачитиме криваву безодню, зловісні чорні труби крематорію, завпеди чутиме жахливий передсмертний крик задушених у газових камерах мільйонів людей…

І знову перед очима рвані язики полум'я над крематорієм — криваві, як палаюча людська кров. «Ось чому так жарко в грудях. Від цього полум'я… — думає він, а сам з жахом чекає сирени підйому. — Навіщо я втік? Тепер усе повториться спочатку, і мене спалять сьогодні…»

20

Команда «ауфштейн!» пролунала для нього як смертний вирок. У бараці спалахнули всі лампочки. З'явився штубовий — молодий поляк з червоним вінкелем політв'язня на куртці. Зморщившись від смороду, розкрив навстіж двері, щоб трохи провітрити, і, ні до кого конкретно не звертаючись, спокійно сказав: «Треба винести померлих». Сказав неголосно, однак до нього зразу ж кинулися чоловік двадцять. Він записав їхні номери — значить, одержать цулягу. А потім, коли мертвих винесли, він уже голосніше розпорядився: «Ворушіться, люди добрі, бо скоро аппель».

Штубовий жодного разу не вилаявся, нікого не бив і не ображав, та й взагалі в руках у нього не було ні нагая, ні палиці.

Усе це помітив Володя, який не зводив з нього очей, і вирішив, що то справжній політичний в'язень, а не бандит.

Довго вагався: звернутися до нього за порятунком чи краще утриматися?

Так і не наважився, вирішив сховатися під нари перед початком апелю.

Та це йому не вдалося. З'явився блоковий — теж поляк і теж з червоним вінкелем на куртці, щоправда, літній і сивий. Постояв на дверях, почухав потилицю, дивлячись на сусідні бараки, де вже шикували в'язнів.

— Аппель! — нарешті скомандував хрипким низьким голосом.