Якщо на землі є пекло…: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Де й коли? — швидко спитав Менгеле.

— В Освенцімі, під час візиту рейхсфюрера Гіммлера.

— Саме так! — зраділо вигукнув Менгеле. — Справді, це ж було зовсім недавно — якихось півроку тому!

Есесівці роззявили роти від здивування: нічого собі зустріч! Та ще більше вони здивувалися, коли Менгеле повернувся до них:

— Панове! Ви навіть не уявляєте, що це за гефтлінг. Це унікум! Рейхсфюрер особисто бесідував з ним, і він справив на рейхсфюрера враження. Рейхсфюрер навіть запропонував випустити його на свободу. І що ж ви думаєте? Ні, ви просто не повірите — він виявив бажання залишитися у таборі! Обергрупенфюрер Шеленберг, який був присутній при тому, сказав, що це єдиний випадок в історії таборів, коли гефтлінг відмовляється від свободи! Уявляєте? При тій розмові були присутні з десяток генералів і офіцерів есес, і ми здивувалися, що на всі запитання рейхсфюрера цей гефтлінг дав дуже цікаві відповіді. Він сподобався і рейхсфюрерові, і Адольфу Ейхману, і Рудольфу Гессу, та й усім, за винятком хіба що Скорцені. Мені дуже приємна ця несподівана зустріч…

Усі були вражені почутим, а Володя закипав гнівом. Перед очима стояла картина розправи над Жорою, тисячі інших жорстоких, звірячих розправ. Брови, повіки — все обличчя почало нестримно сіпатися, неначе крізь нього пропускали електричний струм.

Тим часом Менгеле продовжував, явно стараючись, щоб його чули усі в'язні:

— Я тобі співчуваю. Шкода мені тебе, бо на вигляд ти дуже хворий. Але не журись: я поставлю тебе на ноги — усіх вас! І дуже швидко. Фюрер нічого не знав про існування Освенціма, про страждання гефтлінгів, про їх масову загибель. А коли дізнався, дуже обурився і суворо заборонив усі ці неподобства. Бити гефтлінгів і знущатися з них категорично заборонено! То були прикрі помилки адміністрації. За це обер-комендант Рудольф Гесс[28] уже знятий з посади. Наше завдання полягає у тому, щоб зберегти робочу силу. Німеччині зараз, як ніколи, потрібна робоча сила. А тому ми будемо лікувати в'язнів і нормально їх харчувати. В Освенцім уже прибули перші ешелони з продовольством. Є все — аж до фруктів і молока включно. Біркенау з трьома сотнями бараків перетворений на грандіозний лазарет. Крематорії припинили роботу, найближчим часом розпочнеться їх демонтаж. Ми поставимо вас на ноги, і ви працюватимете на заводах Німеччини. Звичайно, поки що немає можливості нагодувати мільйони гефтлінгів одразу в усіх таборах. Тому ми почнемо з найслабших, таких, як ви.

Скрипаль добродушно посміхався, посміхалася й решта есесівців. Навіть горилоподібний асистент доктора Менгеле вишкірив свої криві зуби. Для нього задум шефа був гранично ясний.

— Завтра вас усіх повезуть в Біркенау, там буде краще харчування: хліб, масло, макарони, овочі, фрукти. Калорії! Вітаміни! — смачно цокнувши язиком, пообіцяв доктор. — Після такого харчування ви швидко станете здоровими і бадьорими!

У Володиній душі закипала буря. Він добре знав, що усіх цих людей відбирають на знищення. Не хотілося бути покидьком, якщо вже помирати — то померти людиною, а не слимаком. Втрачати нічого: його вже й розстрілювали, і вбивали, й калічили… Досить! Натягнута струна нервів лопнула, і Володя втратив самовладання. Не володіючи собою, він несамовито закричав на увесь ревір, задихаючись від гніву й ненависті:

— Брехня! Підла брехня! Я не вірю вам! Гади! Вбивці! Катюги!

Як крізь глуху стіну почув голос Менгеле:

— Ти дуже хворий, а тому забув, з ким розмовляєш. За ці слова тебе треба було б повісити, але я помилую тебе, щоб ти і всі інші переконалися, як ти помиляєшся, Я вилікую усіх вас! Це я обіцяю як лікар і офіцер, — сказав Менгеле, намагаючись бути спокійним, однак його красиве лице взялося рожевими плямами.

А Володі щось здушило горло, голова запаморочилася. Його підхопили й поклали на нари. За наказом Менгеле ревірні лікарі кинулися шукати ліки. Володі вливали в рот якусь рідину, він слухняно ковтав. Зуби цокотіли об склянку, хлопця лихоманило — він був упевнений, що дали отруту. А ще за хвилину йому зробили укол, ввівши під шкіру шприцом якийсь розчин. Свідомість його затьмарилася, і він поринув у тяжке забуття, немов у безодню…

Нарешті все затихло. Селекція закінчилася, і в ревірі запанувала могильна тиша. Цього дня нікого не били, в туалетах, що правили за катівні, ніхто не кричав. Але це був цвинтарний спокій. Люди мовчки прощалися з життям.

16

Настала ніч — остання ніч їхнього перебування в Явожницькому таборі. Перша штуба поринула в пітьму. На нарах, як і раніше, нерухомо лежали люди — не добереш, де мертві, де живі… Серце кожного обливається кров'ю, але зуби стиснуті: ні стогону з вуст. Вони знають, що їм уже не допоможе ніхто і ніщо — порятунку нема, усе тут глухе до страждань і болю, до скарг і благань. Бо тут — табір для знищення людей. Жити в ньому неможливо. Та й чи варто? Колись кожний з них був людиною, а тепер вони у печах крематорію перетворяться на добрива для поміщицького поля. І все. Краще кінець без мук, ніж муки без кінця — таким було останнє бажання. Гіркий кінець невідворотний, завтра вони вже належатимуть минулому…

Так думала більшість приречених, які давно вже втратили сили й здатність до опору. Ні в кого з них не було бажання затягувати агонію, повну невимовних страждань і мук. Вони вже знали, куди їх повезуть і що з ними зроблять. Вони вже перейшли ту межу, до якої людина ще зберігає надію на кращу долю. Надії згасли. І вони прощалися з життям. Прощалися по-різному: хто зі слізьми, хто з прокляттям…

Серед них знайшлися два священики: один — єврейський рабин, а другий — з баптистської секти. Обидва зібрали довкола себе групки віруючих і палко молилися, закликаючи присутніх віддати свої душі у владу Всевишньому. Закликали до смирення і прилучення до великої таїни потойбічного світу. Деякі віруючі злазили з нар, і, стоячи на колінах на холодному цементі, пристрасно шепотіли молитви, благаючи бога простити гріхи, прийняти в своє ясне лоно, в царство вічного блаженства…

Володя проспав після уколу майже півдоби. Прокинувся він, коли було вже за північ. Отямившись, почав перебирати в пам'яті усе, що з ним трапилося. Він здогадався, що йому дали не отруту, а справжні ліки для заспокоєння, після чого шприцом ввели посилену дозу снотворного. Очевидно, Менгеле не хотів прилюдно чинити розправу над в'язнем, якого все одно разом з іншими спалять у крематорії. Менгеле мав свій стиль і методи у катівській службі: намагався робити все лагідно, тихо й артистично, без ексцесів, застосовуючи найхитріші і найпідліші прийоми обману. У цьому для нього взірцем був Адольф Ейхман. Ото віртуоз! Сам, без війська, без ніяких зондеркоманд, об'їздив і облітав усю Європу і за допомогою обману, обіцянок і підлих махінацій зумів спрямувати тисячі ешелонів з євреями в Освенцім — на винищення. І все те — без жодного пострілу! Талант!.. Недарма фюрер призначив Ейхмана відповідальним за «остаточне вирішення єврейського питання». І той «вирішує», взявши на озброєння настанову фюрера: «Чим більший обман, тим більше шансів, що людська маса повірить у цей обман, і тим легше досягти мети».

Менгеле був у доброму настрої. Після закінчення селекції в кабінеті лагерфюрера відбулася коротка нарада. Доктор висловив задоволення чіткою роботою ревіру, порядком і кваліфікацією ревірних працівників. Згадали і «вибрик зухвалого в'язня, який зробив спробу зіпсувати всю справу». Менгеле заспокоїв лагерфюрера і навіть висловив задоволення непередбаченою витівкою зухвалого, а скоріш за все, психічно ненормального гефтлінга і тим невеличким інцидентом, який дав можливість продемонструвати «гуманізм і добрі наміри» адміністрації стосовно хворих, заспокоїти їх. Тому-то й не покарано зухвальця, і в ревірі протягом дня не вчиняли ніяких екзекуцій.

Після цього по телефону доповіли освенцімському начальству про успішно проведену «акцію», а звідти повідомили, що завтра вранці прибудуть грузовики для вивезення «сировини» до Біркенау.

Сп'янілий від «успіхів», тостів, похвал, вин і коньяків на обіді в лагерфюрера, Менгеле повертався в Освенцім. У машині було тепло, добре гріла й шикарна шуба, і він солодко задрімав. Його, як завжди, супроводжували асистенти-охоронці. Зараз їм спати не можна, і вони, тримаючи в руках автомати, із заздрістю позирали на сплячого шефа — лагідного й грізного водночас, перед яким запобігали усі офіцери освенцімського гарнізону, саме ім'я якого сіяло панічний страх серед тисяч в'язнів. Коло нього їм жилося непогано: завжди знаходилося і місце за бенкетним столом, і добра чарка, і добра шкварка. Його слава побічно торкалася і їх, зігріваючи не дуже переобтяжене турботами і добре оплачуване казною Гіммлера життя. Поїздка в Явожницький табір була для них чудовою передноворічною прогулянкою…

Після чималої дози снотворного міцно спав і Володя. А прокинувшись, задумався над своїм становищем. Гіркий освенцімський досвід підказував йому, що криється за хитрою тактикою Менгеле. «Нічого тепер не вдієш і нічого не зміниш… А все ж таки я сказав у вічі мерзотникам усе, що про них думаю!» Ця думка трохи втішила хлопця. Він почав прислухатися до нічних звуків сонного ревіру. Увагу привернуло моління віруючих, і він, як ніколи раніше, був вражений їхньою наївністю. «Хіба ж є на світі бог? Нема! А якщо і є, то я ненавиджу його! До чого ж гидке й підленьке створіння, отой бог, якщо дозволяє такі страхіття на землі! Бога нема! Він існує лише в потьмареній свідомості отих нещасних молільників Я ненавиджу усіх богів і плюю на них!..»

О четвертій ранку, як завжди, проревіла сирена побудки. У ревірі почалося сум'яття, як на пероні вокзалу перед відходом поїзда. Із складу принесли купу смердючого шмаття, пропахлого незнищенним запахом дезинфекції. Ревірникам видали смугасті роби, халати й чепчики, а на ноги — довбанки-гольцшуги. Тепер вони знову стали каторжниками. В ревірі з'явилися Сірий Вовк і Круцифіксалілуйя, а разом з ними — десятків зо два автоматників.

Почалося перераховування і звірка номерів за списком. Усе проходило як ніколи чітко, ніби за мовчазною угодою в'язнів з есесівцями. Ніхто не розмахував киями, не чути було ні несамовитих криків, ні навіть стогонів.

Есесівці ходили по коридорах — похмурі, мовчазні, зосереджено спостерігаючи, як метушаться санітари, допомагаючи важкохворим одягтися, як виносять померлих, акуратно складаючи їх у рядочок на снігу біля входу. Звірка номерів проходила швидко: закотив лівий рукав, показав витатуйований на руці номер, відзначили в списку — готово! Іди, шикуйся в коридорі. Хто не міг самостійно рухатись, того санітари виводили під руки, а в строю підтримували ті, хто стояв поруч. Коли процедура реєстрації номерів закінчилася, їх п'ятірками повиводили у двір, де знову вишикували в колону по п'ять.

Жорстока холоднеча пронизувала до кісток. Різкий, пронизливий вітер гуляв по відкритому полю довкола табору, зі свистом проривався крізь колючий дріт, несамовито метався між бараками. На низькому небі в ополонки між хмарами злякано визирали й знову ховалися поодинокі тьмяні зірочки. Глибокий сніг лежав скрізь, скажена віхола крутила по табору, шарпала ветхе дрантя ревірників, і холод гострими голками впивався в тіло. Арбайтскоманди уже пішли на роботу, і в спустілому таборі не чути ні пострілів, ні гавкоту сторожових собак, ні свистків, ні криків. Розвиднялося. Народжувався останній день 1943 року і останній день у житті ревірників. Тепер вони викинуті за борт, як сміття, викреслені з життя остаточно і безповоротно. Все! Не треба сліз! Потрібна лише мужність! Востаннє…

Прибуття машин чекали мужньо, без паніки. Неначе мала відбутися звичайна поїздка куди-небудь на роботу. Володя думав про Жору. Не міг змиритися з трагічною загибеллю дорогого побратима. А може, він ще живий? У свідомості ворухнулась несмілива надія. Володя тішив себе наївним припущенням, що Жора, можливо, лишився живий і з арбайтскомандами вийшов на роботу. «Вони давно вже вийшли з табору і, мабуть, перетнули полотно залізниці, а там рукою подати до будови. Хлопці розвантажуватимуть вагони, носитимуть остогидлі мішки з цементом, ящики з деталями — і водночас учинятимуть диверсії, продовжуватимуть боротьбу. Стільки друзів, стільки шанувальників його таланту, та невже ж вони не врятують Жору? Він повинен витримати, пережити табори і повернутися на Батьківщину. Можливо, йому пощастить розшукати мою матір і розказати їй про все, що ми пережили…» Не відчуваючи скаженого холоду, Володя подумки йде за своїми друзями по знайомій дорозі на будову. Та раптом перед очима встає вчорашня картина розправи над Жорою: кривавий сніг і нерухоме, закривавлене тіло товариша… У Володі серце наливається болісним щемом, і сльози повзуть по блідих щоках. Вітер висушує їх, а очі знов і знов наповнюються вологою…

[28] Справді, в кінці 1943 року обер-комендант освенцімських таборів смерті Рудольф Гесс був знятий з цієї посади, але не покараний, а навпаки: нагороджений ще одним Залізним хрестом, переведений у Берлін на вищу посаду в управління усіх концтаборів рейху, і йому присвоїли генеральське звання. Факт переведення Рудольфа Гесса хитрий Менгеле використав по-своєму.