Якщо на землі є пекло…: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Перед очима Володі один за одним летіли, як снопи, висхлі людські тіла і з усього маху гепалися на підлогу в загальну купу. Він одвів погляд — раптом побачив з іншого боку під стелею малесеньке оглядове віконце. Через скло цього віконця, як тюремщик крізь вічко в дверях, есесівський черговий по крематорію спостерігав за жертвами. Володя побачив його голову, притулену до шибки. Ось він підніс руку з годинником майже до носа, подивився на годинник і, мабуть, натиснув кнопку сигналізації, бо в приміщенні й надворі пролунало три короткі гудки. Після цього есесівець натягнув протигаз. У Володі шалено закалатало серце, йому забракло повітря. На мить здалося, що вже пустили газ.

І тут зненацька погасло світло, все навколо огорнула чорна пітьма. Не тільки Володя, а й усі, хто ще не знепритомнів, подумали, що світло вимкнули есесівці, що почалася газація. На деякий час обірвався відчайдушний крик, вщух лемент, і всі завмерли. «От і кінець: хвилина мук — і все», — подумав Володя, з жахом вдивляючись у непроглядну пітьму, не маючи й гадки про те, що все це було прикрою несподіванкою і для есесівців. Адже світло погасло не тільки в крематорії, а й в усьому таборі: погасли і освітлені смуги, і прожектори на сторожових вежах, і ліхтарі на дорогах, і лампочки в усіх приміщеннях.

Лише у дворі крематорію гуркотіли мотори щойно розвантажених машин.

— Повітряна тривога! Погасити фари! Повітряна тривога!

Кричав начальник освенцімських крематоріїв есесівець Молл. Дарма що був п'яний як чіп, проте командувати умів, його всі боялися. А ще більше боялися повітряної тривоги. Магічне слово «флігералярм!» підхопили есесівські горлянки, воно полетіло по ланцюжку від вежі до вежі довкола усього Біркенау. У дворі крематорію серед есесівців замішання. Молл побіг до телефону, щоб зв'язатися з начальством і з'ясувати, що робити з новою партією «сировини», яку щойно скинули в газкамеру. З ним побіг і капо Камінський.

Фари машин погашені. У п'яного шофера заглух мотор, і самоскид стоїть біля бетонного спуску з піднятим кузовом. Залізні двері газкамери ще не закриті. Неподалік нестямно валують вівчарки, роздратовані крематорійним смородом і шарварком. Захекані зондеркомандівці, скориставшись відсутністю начальства, збилися докупи й похапцем закурюють, дехто припав до фляги із шнапсом. Усі інші машини теж стоять біля крематорію з погашеними фарами, але мотори працюють — шофери ждуть вказівок Молла.

У ще не зачиненій газовій камері знову лунає бас «отченашника»:

— Брати во Христі! Останній шанс врятувати грішні душі! Молімося! Останній шанс! Слава Всевишньому! Сла-а-ва-а!

Володя ніби й не чує божевільного. Він розумом і серцем вловив теж останній, але зовсім інший шанс: якщо й не врятуватися, то, в усякому разі, вискочити з пекельного підземелля і завдати мороки есесівцям. Одвічна жага життя прокинулася в його грудях з небувалою силою. А в голові — немовби спалах. Блискавично виник план, і хлопець ясно збагнув, що треба робити. За кілька хвилин перебування у гарячому приміщенні газової камери його м'язи трохи відігрілися, а відчай потроїв сили. Враз спалахнула така рішучість, яка перемагає будь-який страх і веде людину на подвиг.

19

Із чорного підземелля Володя кинувся нагору, до дверей. Зачепився за трупи, спіткнувся, упав, але швидко схопився і спритно, рачки подолав крутий бетонний підйом — безшумно, як білка. Допомогло те, що був голий і босий. До машини дістався якраз тоді, коли в ній нарешті завівся мотор. Прогріваючи мотор, шофер газонув на місці, і Володю окутало густою хмарою їдкого диму. Він ухопився руками за боковий борт, притиснувшись усім тілом до холодного заліза. Кузов саме почав опускатися, немовби спеціально для того, щоб порятувати сміливця. Це було рідкісне везіння.

У наступну хвилину машина рушила з місця і, від'їхавши метрів з двадцять, зупинилася. Володя чув, як шофер, не вилазячи з кабіни, з кимось перегукнувся кількома словами, але за шумом мотора нічого не розібрав. Згодом виразно почув команду «поїхали!», мабуть, подану начальством, і машини повільно, одна за одною, виїхали з воріт крематорію. Але ж куди?..

Втеча з газової камери крематорію не гарантувала врятування, а лише відстрочувала загибель, та й то ненадовго. Якщо машини ідуть за новою партією відібраних для знищення, втікач неодмінно знову опиниться в газовій камері. Якщо ж вони йдуть у гараж, втікача схоплять вартові при виїзді з табору, де будь-які машини обов'язково обстежують, заглядаючи навіть під капоти Отже, становище безвихідне. Усе це розумів Володя. З нелюдським напруженням працював його мозок, шукаючи порятунку, — і не знаходив його.

Він підвівся і виглянув через борт машини. Обабіч дороги із темряви виринали ледь помітні лінії чорних бараків, які добре запам'яталися Володі, коли його везли у крематорій. Орієнтувався легко, та що з того? Над Біркенау розпростерла чорні крила морозна глуха ніч. Грузовики, засвітивши лише сині підфарники, повільно котилися рівною, добре вкатаною дорогою до центральних воріт, де, звісно ж, колону зупинять і пильно оглянуть. Володя їхав на останній машині. У ці даровані долею хвилини він мав прийняти рішення, від якого цілком залежало його життя. Куди подітися?

Юнак напружує зір до різі в зіницях, немовби намагаючись знайти у пітьмі непомітну рятівну шпаринку. І раптом з дивовижною ясністю усвідомлює, що порятунком для нього є сама пітьма. Блискавично народжується план. «Ніде не світиться жодна лампочка — значить, струму нема. Перескочу через колючий дріт і тікатиму далі. У пітьмі на снігу голого не помітять…» Зараз він зовсім не думав про те, що якби його навіть не шукали і не ловили, якби навіть пощастило безперешкодно подолати усю загороджувальну систему, куди ж міг би втекти голий, виснажений, напівживий скелет — у лютий мороз, по глибокому снігу, темної ночі, та ще у чужому краї, де місцеве населення давно вже виселене або винищене?

Та все ж Володя хапався за соломинку. Він добре знав, як можна голіруч подолати багаторядну стіну колючого дроту. Колись вони удвох з Жорою протягом довгих місяців обдумували різні варіанти втечі і дійшли висновку, що дротяні огорожі можна подолати. Для цього потрібна лише темрява і відсутність струму. Справа в тому, що протилежні боки квадратних бетонних стовпів концтабірної огорожі густо обліплені ізоляторами, до яких прикріплювався колючий дріт під струмом високої напруги. По цих ізоляторах і можна було б піднятися, як по драбині, аж до верхівки бетонного стовпа і так само, по такій же «драбині», опуститися, опинившись за межами табору. Щоправда, поколеш руки й ноги, та яке це має значення для втікача!

Часу на роздуми й вагання не було, і Володя рішуче вистрибнув з кузова на засніжений крутий укіс. Приземлився вдало. Завмер, прислухався, напружено вдивляючись у темряву, щоб точно визначити, де найближча вежа. І відразу ж виявив її завдяки п'яному вартовому, який безтурботно мугикав собі щось під ніс. Ось вона, якраз навпроти Володі, метрів за двадцять.

Серце рвалося з грудей. Володя до краю напружив слух і зір — і нарешті помітив у темряві темну пляму вежі, яка майже зливалася з чорним небом, навіть розібрав слова німецької різдвяної пісеньки «Тиха ніч, свята ніч…» П'яний голос есесівця служив чудовим орієнтиром, а його безтурботність свідчила, що захмелілий вартовий не бачить голого втікача на снігу. Тепер уже не так важко знайти між двома вежами бетонний стовп з ізоляторами. Володя рушив до дроту. Та не встиг зробити й кількох кроків, як у дворі крематорію, з якого щойно втік, піднялася шалена стрілянина, шум, гвалт. Долинули люті вигуки есесівців, гавкіт вівчарок, автоматні черги. Було видно, як есесівці, забувши про суворі закони щодо світломаскування під час повітряних тривог, з ліхтариками в руках метушилися у дворі крематорію — мабуть, когось ловили. Напевне, ще хтось вискочив з газової камери, та надто пізно, і тепер метався довкола крематорію, не знаходячи виходу із замкнутого кола колючого дроту. Долинув пронизливий, як сирена, крик: «А-а-а-а-а!» Його обірвала автоматна черга — і все затихло. Над лісочком у чорне небо здіймалися язики кривавого полум'я, немовби його роздували зсередини гігантським міхом. Там палили людей…

Це підштовхнуло Володю — він знову шарпнувся до дроту і знову завмер, вражений новими звуками. Від крематорію мчав грузовик із запаленими фарами! Мабуть, п'яний шофер, знехтувавши правилами світломаскування, спішив наздогнати колону. І де він тільки взявся? Володі ж здавалося, що всі машини залишили двір крематорію. Тепер фари освітлять втікача, і вартовий на вежі все побачить. Володя упав, занурюючись у м'який, як пух, і нестерпно холодний сніг, шукаючи в ньому порятунку. Хотілося стати сніжинкою, розчинитися в цій сніговій перині. Тіло обпікало холодом, руки й ноги скрутило судомою.

Машина промчала над самісінькою головою, навіть не уповільнивши швидкості. Значить, ніхто нічого не помітив! Володя важко звівся на ноги, відчуваючи підступний дрож у всьому тілі. Тепер не можна втрачати ні секунди. Напружившись, він перестрибнув болотяну канаву, гепнувся в сніг, знову звівся на ноги і непевною ходою рушив до дроту. І в цю ж мить перед його очима сліпучо спалахнули тисячі вогнів освітлювальної смуги вздовж колючого дроту — у табір дали струм. «Загинув!» — як блискавка, пронизала думка. Він відчув болісну млість в усьому тілі і застиг, зацьковано дивлячись на сторожову вежу, на вартового, на кулемет, який зараз ударить свинцем…

Команда «хальт!» пролунала з вежі, як постріл в обличчя. Ошелешений вартовий автоматично вигукнув команду, так само автоматично схопився за кулемет, навівши його на голого привида, ще не вірячи, що це жива людина. І знову смерть крізь чорну цівку кулемета дивилася Володі у вічі. Нехай стріляє! Дивно, що вночі так яскраво може блищати кожух кулемета…

Есесівцеві Шульцу сьогодні не пощастило: якраз у новорічну ніч довелося заступити в наряд, та ще й на вежу за номером тринадцять. Настрій у нього був зіпсований, але, добряче хильнувши, бравий есесман потроху «відійшов». «Служба є служба», — змирився він. Поклав у ранець флягу зі шнапсом, термос із міцною гарячою кавою, чималенький пакунок зі святковими ласощами і заступив на пост.

Тут, на вежі, приклавшись до фляги кілька разів, трохи розвеселився, настроївся на ліричний лад. У п'яному мозку снувалися якісь незграбні думки, хоча, власне, ні про що й не хотілося думати — ні про те, що відбувається в світі, ні про те, що вершиться у цьому таборі. Нехай думає фюрер! На те він і фюрер. А наше діло теляче: поставили — стій, накажуть стріляти — стріляй. Усе ясно і просто. І думати не треба — за тебе думає фюрер і твій начальник. Щоправда, не дуже приємно й весело охороняти такий смердючий табір. Однак на долю скаржитися гріх. На Східному фронті уже загинули мільйони німецьких солдатів, а скільки обморожених, скільки калік! А тут, у Освенцімі, все ж таки надійніше, спокійніше. Слава богу, снаряди тут не вибухають і не падають бомби. І не замерзнеш. Тепла білизна, теплі валянки, розкішний овечий кожух аж до п'ят — казка! Пречудове харчування і море шнапсу, тепла казарма, оклад, першокласний бордель. І ніяких турбот. Таке фронтовикам і не присниться. Та хіба тільки фронтовикам? А німцям у Німеччині? Хіба їм там солодко? На голову щодня падають бомби. А тут, слава богу, ніяких прикрощів. Американські повітряні армади над Освенцімом іноді пролітають, однак ще не кинули жодної бомби. Росіяни сюди поки що не залітають — і слава богу. Зате їх чимало залетіло за колючий дріт… Хай знають, що таке новий порядок у Європі, — не завадить! Фюрер правильно робить, що винищує «іванів» і жидів, бо хіба ж можна допустити, щоб якісь нижчі, неповноцінні раси плодилися більше, ніж німці?.. Отже, все правильно. І оця новорічна ніч чудова — тиха, морозна, темна, загадкова. Правда, погано, що погасло освітлення, — якось незвично і навіть трохи лячно. І взагалі, це справжнє свинство: за кілька хвилин до Нового року погасити світло. У американських льотчиків ні на пфеніг совісті. Якого чорта летиш у новорічну ніч? Краще б, дурень, сидів у шинку…

Шульц приклався до фляги зі шнапсом і відчув, як розливається по тілу приємне тепло. «Добре бути. німцем. Ще краще бути есесівцем. Добре, що є Німеччина. Добре, що є фюрер. І просто чудесно, що існує оцей табір знищення»…

У Шульца під ногами лежав гігантський Біркенау — безмежна пустеля людських трагедій і страждань. «Скільки тут гине людей щохвилини! — подумав Шульц. — Та хіба ж вони люди? Сміття, гайно, людиноподібні істоти. Хай тепер знають кляті унтерменші, що таке вища раса і яка доля чекає на ворогів Німеччини…»

Він знову приклався до фляги зі шнапсом, ще трохи «підзарядився» і почав потихеньку мугикати традиційну різдвяну пісеньку. В цей час несподівано спалахнули тисячі ламп освітлювальної смуги, і довкола табору стало видно як удень. Шульц радісно стрепенувся — і раптом побачив на снігу голу людину, яка незрушно стояла і дивилася на нього. Отетерілий Шульц закричав «хальт!» і схопився за кулемет, однак голий привид навіть не поворухнувся. Шульцу ясно, що це божевільний, бо ніяка нормальна людина такого не втне.

У цьому таборі божевілля було явищем звичайним, однак про божевільних розповідали незвичайні речі. Причинний здатний утнути таке, що нікому й не присниться. Один, наприклад, з ранку до вечора ходив уздовж дроту і без упину реготав, потішаючи вартових. Та ж так гарно і дзвінко реготав, наче його лоскотали. Йому навіть кидали шматки хліба, бо для знуджених вартових це своєрідна розвага. Ось і зараз: хіба ж не сміх? Ну й химерні ж кумедники оці божевільні гефтлінги, можуть розсмішити хоч кого. Гуляти голяка на снігу і на морозі! Нормальному таке й на гадку не спаде.

Шульц приємно вражений витівкою божевільного, та ще й саме у новорічну ніч. Власне, це ж дуже потішна пригода, до того ж надзвичайно рідкісна, бо ж не часто буває новорічне свято і не завжди зустрічаєш його на вежі. А це новорічний сюрприз. Стріляти Шульцу вже не хочеться, його розвеселила поява оцього голого привида, що закляк на місці, немов загіпнотизований. Це, зрештою, цікаво, дуже цікаво, буде що розповісти друзям.

— Гей! Ти! Божевільний! Ти що тут робиш?

А Володя стояв, геть паралізований фатальним невезінням. Та шоковий стан тривав недовго. Усвідомивши, що втрачати більше нічого, він раптом відчув дивовижний спокій. Ось зараз пролунає кулеметна черга — і все… Ну що ж, він прийме смерть мужньо, не плазуючи перед катами…