Якщо на землі є пекло…: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Обскубли й Володю. Десятків зо три «фігаро» швидко обчикрижили всіх ревірників, і ними зайнявся дезинфектор. Страшний на вигляд, у протигазі й гумових рукавицях, він орудував віхтяним квачем, квецяючи де попало отруйною рідиною, від якої горіла шкіра, а потім випадали вії. Після цього загнали у душове відділення — бадезал, де відразу ж стало тісно, як у душогубці. Та води не було. Довго стояли на цементній підлозі, клацаючи зубами від холоду. Двері ж надійно замкнули. Раптом зашипіло в душових лійках і на стиснуту масу голих людських тіл хльоснуло льодовою зливою… Діватися не було куди. Охоплені панікою люди металися в тісних стінах бадезалу, збиваючи один одного з ніг. Одні падали в корчах, другі дряпалися на стіни, треті вили, як вовки у зимовому лісі, а четверті відчайдушно молотили кулаками в двері…

До Володі злякано тулився зіщулений, тремтячий «отченашник», боячись, щоб не затоптали.

— Не кидай мене, не кидай мене, — благав він.

— Не кину, бо нема куди подітися!

— Ох, спасибі ж, що маєш в серці бога…

— Ви зі своїм богом у мене вже в печінках. Замість скигління, краще б розтерли собі м'язи, щоб не залетіти в рай, — прокричав Володя «отченашнику» на вухо, щосили розтираючи своє худе тіло, висхлі м'язи, задихаючись від напруження.

«Водна процедура» тривала недовго, бо вода у таборі була дефіцитом. І все ж таки шість чоловік затоптали під час дикої давки й штовханини.

Нарешті відчинилися двері і їх, голих і мокрих, погнали надвір. На снігу стояли ноші з прожареною білизною. Почалася роздача білизни. Тих, хто не міг швидко одягатися, банщик-капо бив нагаєм до глибоких, кривавих рубців… І знову шикування й перерахування, яке тривало довше, ніж банна процедура.

А за рогом бані потайки, немов злодій у засаді, стояв начальник псарні Зеєбом зі своїм улюбленцем Рексом і ще з однією вівчаркою на кличку Альма. Як тільки ревірникам дали команду бігти до ревіру, він спустив вівчарок. Володя побачив, як обидві вівчарки на ходу вгризлися в живіт і горло в'язневі. Той упав. Володя побачив спотворене останньою мукою обличчя — і впізнав Сашка. З цим хлопцем вони познайомилися лише сьогодні вранці після підйому. Сашко теж лежав на верхньому ярусі нар. Помінявшись із сусідами місцями, хлопці розговорилися. Сашко був з Черкащини, із знаменитих шевченківських місць. До війни встиг закінчити дев'ять класів, мріяв стати вчителем… Володі відразу ж сподобався цей щирий, сіроокий хлопець. Вони одного віку, однієї долі… А Володя ж обіцяв поділитися з ним хлібом, якщо принесе Жора… Нема більше Сашка! Володя почув останній, передсмертний крик цього сіроокого хлоця, побачив блискучі собачі ікла, що рвали горло… На мить здалося, що впаде й сам, але побачене подіяло, як детонатор. І Володя одним з перших добіг до ревіру, не відчуваючи ні морозу, ні снігу під босими ногами.

Біля ревіру стояли Сірий Вовк і Круцифіксалілуйя, який знуджено ляпав себе по чоботях шматком оранжевого шланга. На снігу лежали тіла тих, хто не витримав комплексу «лікування» — уже не хаотичною купою, а покладені з німецькою акуратністю в рядочок, як шпали на залізниці. До них приєднали також мертвих, принесених з бані. Останнім поклали тіло Сашка з розірваним животом і горлом…

— Непогано, зовсім непогано! — уголос підраховував Сірий Вовк, задоволено пахкаючи сигаретою. — Хіба ж можна просто так займати місця в ревірі і без діла валятися на нарах? Організм від цього тільки слабне, а гефтлінг перетворюється на закінченого ледаря. У мене не притулок для калік, а профілактичний лікувальний заклад для тих, кого ще можна використати на роботі!

— Холод — найкращі ліки. Кволим — не місце на землі! — підсумував Круцифіксалілуйя, окинувши свинцевим поглядом змучені лиця напівголих бранців, над якими, неначе туман, здіймалася пара.

Володя у розпачі дивився на розтерзане тіло Сашка. Ні безплідне перетягування кам'яних брил з місця на місце, ні безконечне перенесення шапками піску, ні болісний сон спресованих людей на голих дошках нар чи на дні піщаного кар'єру, ні загибель від виснаження — ніщо не діяло на Володю так гнітюче. Він бачив уже багато смертей, убивства «просто так» на очах у всього табору, але такого дикого садизму витримувати не міг. Його ніби оглушили тяжким ударом по голові. Перед очима усе застелилося туманом, і він не чув, про що там базікали есесівці, навіть не відчував холоду, хоча стояв босий на снігу, в самій білизні, й трусився усім тілом. Сашко для нього був лише випадковим знайомим, однак страшна загибель хлопця вразила Володю до глибини душі. Колись, після розлуки з Гансом Максфельдом, Жора сказав: «Людські долі в концтаборах і на війні багато в чому схожі: тут теж швидко пізнаєш справжню ціну людини, теж швидко сходишся — так само не знаєш, що буде з тобою через годину, так само мучишся втратою друга…» Мабуть, це справді так. Однак Володя зараз про це не думав. У душі — тільки біль і порожнеча…

З коридора долинув шум: санітари виносили ще одного мертвого. Його поклали біля Сашка — за кілька метрів від Володі. То був Франц Норден. Широко розкриті мертві очі, закривавлений рот, на задубілому тілі численні рубці шрамів — мабуть, ще з часів першої світової війни. Ще один удар в серце Володі…

Прибула лайхенкоманда, тобто команда трупоносців з великими ношами в руках. Сашка і Франца поклали на перші ноші, зверху навалили ще трьох і понесли до трупарні. За ними — ще п'ять чи шість таких же катафалків. Володя не міг відірвати погляду від тієї скорботної вервечки: то могла бути і його доля… А може, вона ще попереду?.. Мабуть, він надто задивився, бо Круцифіксалілуйя, гавкнувши, уперіщив його оранжевою гумою.

— Що, теж захотілось в трупарню? Можу виписати путівку!

У Володі вистачило сил чітко виструнчитися. Задоволений Круцифіксалілуйя відійшов з виглядом переможця.

Нарешті дозволили заходити в ревір. Похитуючись, як у маренні, уцілілі ревірники побрели по коридорах, розтікалися по своїх штубах. На нарах тепер попросторішало. Сильніші й активніші заходилися розтирати собі руки, ноги, вуха. У багатьох обморожені пальці ніг, та ще більше просто застуджених. Кожний відчув на своїй шиї смертельний зашморг, який затягувався дедалі тугіше. Таки й справді, ревір — це страхітлива могила для напівживих.

Володю пронизала пекуча, як вогонь, думка: «Вирватися звідси!»

13

Ревір спорожнів лише до вечора. А увечері, після повернення у табір арбайтскоманд, коридори й туалети знову були забиті людьми — вишикувалася черга на прийом. Поштовхавшись у цьому юрмищі, Жора знайшов Хельмута і, давши йому п'ять сигарет, почав просити дозволу на побачення. Той, очевидно, відчув, що цей хлопець готовий віддати все, аби дістати такий дозвіл.

— П'ять штук? Чи не дешево? А те забув, як учора ви мене поставили під удар? Поки ти займався сюсюканням зі своїм дохлим братиком, я мусив сторожувати, як пес. Я ж ризикую втратити свою посаду! Ні, так не піде! — категорично відрубав Хельмут.

— Я приноситиму сигарети завжди! — пообіцяв Жора.

— Замість обіцянок я волію брати готівкою. Все! Не мороч мені голову, бо можу розізлитися.

— На! Останні! Я ж тримав їх для лікаря, бо хочу забрати Вальдемара з ревіру, — у відчаї признався Жора, віддаючи Хельмуту останні п'ять сигарет.

— О-о, тепер можемо й поговорити. Отак би зразу, — подобрішав Хельмут і повів Жору в штубу. На ходу повчав: — Без перевесла снопа, голубе, не зв'яжеш, а без мене діло не витанцюється. Можу допомогти забрати Вальдемара, але за це даси мені ще пачку сигарет. Сам знаєш, що глиняному горшку з чавунним котлом не битися, а тобі зі мною — й поготів, бо зітру на порошок. Отже, не мнися, як непорочна дівиця, а хапайся за те, що пропоную, то, може, що й витанцюється. А будеш конозитись, то…

Це прозвучало як попередження чи навіть погроза.

— Але ж я зараз не маю нічого! — з відчаєм вигукнув Жора.

— Даси протягом трьох днів. Життя Вальдемара буде заставою. Згода?

Зухвала вимога Хельмута обурила Жору, однак становище безвихідне. Не прийняти вимогу — значить, поставити під удар життя Володі. Крім того, Жора уже знав про операцію «холод», в результаті якої спорожнів ревір і заповнилася трупарня. А головне, Хельмут недарма носив зелений вінкель, був кримінальником і не випадково ж затесався в ревір, ставши помічником убивць. У ньому притаївся хитрий і небезпечний хижак, якого не так-то просто було розкусити з першого погляду. Однак Жора зорієнтувався правильно.