Мертва голова: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Увечері Морель знову відчув, що наближається приступ малярії. Але перш ніж він втратив свідомість, «божевільна» пума ще раз відвідала його. Вона, мов тінь, вислизнула з чагарників, оповитих сутінками, підійшла до лежачого Мореля і обнюхала його обличчя. Морель не ворушився. Пума лягла коло нього і широко позіхнула, готуючись на «нічліг разом з людиною.

Стемніло. Затихли крики мавп, що клопітливо розташувались на ніч у верховіттях, змовкли пташині голоси. Не чути було навіть жаб’ячих тужливих пісень. Ліс засинав. Ані звуку. Тільки тоненьке дзижчання комарів, не порушуючи тиші. ночі, пронизувало повітря…

«Гаучоси називають пуму другом людини. Вони запевняють, що пума ніколи не нападає на людину і не зачіпає ні сплячого, ні дитини. Невже це правда?» — думав Морель, скоса поглядаючи на свого кошлатого сусіда. Пума лежала нерухомо. Тільки вуха звіра ледве помітно ворушились, наче він прислухався до віддалених звуків.

Як не напружував Морель слух, він нічого не міг вловити, крім дзижчання комарів. Пропасниця все дужче трусила Мореля. Він намагався не дрижати, але час від часу його тіло судорожно напружувалось, і Мореля підкидало вгору, мов на пружині. Однак, мабуть, не це турбувало звіра. Пума простягла лапи, випустила кігті н зібралась у клубок, немов готуючись до стрибка на невидимого ворога. Минула ще хвилина напруженого чекання, і Морель помітив у густих заростях біля струмка дві цятки, що світилися зеленуватим вогнем. Це могли бути тільки очі хижого звіра. Думки Мореля плутались. Йому здавалося, що зелені крапки розширюються, на них виростають кудлаті лапи. Двоє зелених дивовижних павуків наближались до нього… Морель застогнав і втратив свідомість… Крізь марення йому вчувалися крики, рев, стогін, мов тисячі злих духів зірвалися з ланцюга і танцювали навколо; ревів ураган, завивав вітер, І гарчали звірі, і хтось реготав громовими розкотами. Та і ось знову чорна безодня тиші. Небуття…

Заграва тропічного ранку. Сонця ще не видно, але небо вже палає пурпуром. Морель поволі розплющує очі. Він ще живий? Навколо буяє життя, грає всіма барвами. кричить тисячоголосим хором пернатих і комах. 1 знову спрага, нестерпна спрага…

Морель тягнеться по землі, мов гадюка з перебитою спиною до струмка. Тут він бачить незвичайне видовище. Біля самої води лежить розпростертий труп величезного ягуара — одвічного ворога пуми. Його красива золотиста шерсть з чорними продовгуватими плямами пошматована. Праве вухо відкушене. Одне око витекло. На шиї величезна рана. Земля навколо залита кров’ю. Трава вирвана й розкидана, чагарник поламаний. Тут була страшна битва не на життя, а на смерть. Морель нахилився над убитим звіром і з моторошною цікавістю подивився у єдине вціліле око, тьмяне, оскліле. Невже очі цього звіра переслідували його ночами?

Морель згадав, що вже кілька разів помічав, як дві фосфоричні цяточки мелькали в кущах. Але він не був мисливцем і думав, що це нічні світні комахи, яких так багато в тропічних лісах.

Так, його підстерігав ягуар. І ось звір лежить мертвий! Морель оглянувся навколо й побачив, що кривавий слід тягнеться вбік і зникає в кущах. Вчений не вірив своїм очам. А проте сумніву не було: пума врятувала його. Вона охороняла його під час хвороби і, рискуючи сама, хоробро кинулась на ворога, щоб врятувати життя людини. Це була нерозв’язна загадка інстинкту. Мимоволі Морель відчув вдячність і навіть ніжність до свого рятівника. Чи врятувалася вона сама? Бідолашна, незвичайна пума! Вона поповзла в хащі зализувати свої рани, і зараз, мабуть, конає, навіть не усвідомлюючи свого героїзму.

V. Повітряне житло

Мореля охопило бажання розшукати пораненого звіра і, якщо можливо, допомогти йому. Незважаючи на слабість, він пішов по сліду. Але кривавий слід зникав у густих хащах. Морель був ще надто кволий, щоб продовжувати розшуки. Зробивши кілька десятків кроків, він упав біля заростей хінного дерева, вдихаючи аромат рожевих і жовто-білих квіток. Біля його ніг валялась чотиригранна зламана вітка.

«Це ж хіна! А чому б мені не підлікуватись?» — подумав він і, відірвавши зубами кору, почав її жувати, морщачись від гіркоти. Морель почав лікувати пропасницю хінною корою; індійці здавна користуються цим народним засобом. Приступи пропасниці почали слабшати, і Морель незабаром відчув себе здоровим. Але він був ще досить кволим. Досі йому доводилося харчуватись тільки рослинною їжею. Незабаром до горіхів він додав новий продукт — борошно з кореня касови. З цього борошна він умудрився навіть пекти коржики, добуваючи вогонь збільшувальним склом. Іноді йому вдавалося поласувати печеною рибою. Він ловив її на гачок, зроблений з булавки, ввіткнутої в кінець прута. Принадою були черв’ячки й комахи.

Морель не втрачав надії знайти своїх супутників або спуститися по одній з приток до Амазонки і досягти населених місць. Для цього він хотів скористатися з дощової пори року: з листопада по березень безперервні зливи перетворюють струмки в широкі річки. Про напрямок він не турбувався. Марель зробить пліт, заготує запаси харчів і вирушить у дорогу.

Однак, чекаючи цього часу, треба було подумати про більш осіле існування. Досі Морель жив, ніби лісовий звір: день бродив, шукаючи їжу, засинав там, де заставала його ніч. Але далі так тривати не могло, його обличчя і руки були покусані москітами й комарами. Коли Морель дивився в стоячу воду, він не впізнавав себе, так опухло його обличчя. Кліщі залазили під одяг. Вирвати їх з головою було неможливо. Якщо ж у тілі залишалась голова, на тому місці утворювався нарив, який завдавав Морелю більших мук, ніж живий кліщ, що ссав його кров. 1 Морель змушений був терпіти на тілі цілі колонії паразитів.

Але це ще було не все. Щохвилини він рискував зустрітися з лісовими хижаками: ягуаром, мексиканським диким котом, червоним вовком, диким собакою. З них ягуар був найстрашнішим. Один ягуар загинув у боротьбі з пумою, але тисячі їх ще бродили в лісі. Інколи Морель помічав у темряві зелені цятки і поспішав розпалити вогнище, добуваючи вогонь кременем. Але вогонь треба було весь час підтримувати, і Морель недосипав. Кінець кінцем, він вирішив, що найбезпечніше — ночувати на вітах високого дерева, як це робили далекі предки. Він залазив на високе дерево, вмощувався між сучками і прив’язував себе паском до стовбура. Морель довго не міг звикнути до такої «спальні». Коли він засинав, голова його опускалась, і йому здавалося, що він падає з дерева. Від жаху Морель прокидався, інстинктивно хапаючись за віти. Але з часом він звик до нового повітряного ліжка і добре висипався. Вгорі москіти й комарі менше турбували його. Крупні хижаки не помічали здобичі, що ховалася в густій зелені дерева.

Поступово з якихось глибин його істоти піднімались і оживали первісні інстинкти, втрачені людиною протягом тисячоліть культурного життя. Морель навчився міцно спати і в той же час прислухався до найменшого шуму. Слух і нюх його загострилися. Тільки очі вченого залишались такими ж короткозорими. А втім, в окулярах він бачив непогано. Ці окуляри були предметом його постійних турбот. Одного разу, коли він спав на землі, поклавши біля себе окуляри, якийсь птах, очевидно, такий же любитель блискучих речей, як сорока, підхопив дзьобом окуляри й поніс. Змахи крил розбудили Мореля, і він погнався за птахом. На щастя, птах випустив окуляри. Після того Морель ніколи не знімав окулярів, навіть коли вкладався спати.

Була середина вересня, часто випадали дощі. Вони налітали раптово, перекидаючи на ліс цілі водопади, і так же швидко вщухали. Віти дерев не могли захистити Мореля, і він промокав до кісток. Це наштовхнуло вченого на думку влаштувати над головою покрівлю з віток і листя. Робота була важка. Кілька разів він мало не зривався з дерева. До того ж йому доводилось вести боротьбу з мавпами. Тільки-но Морель спускався з дерева по сучки й хмиз, як цілі зграї мавп збиралися на його будові, намагаючись «допомагати» вченому. Можливо, вони робили це з найкращими намірами, але після їх набігів Морелю щоразу доводилось починати все заново.

Так тривало кілька днів, поки Морелю не поталанило знайти міцні й тонкі виткі рослини, якими він туго зв’язав кістяк даху. Чи то мавпи пересвідчились, що людина добре справляється з роботою без їх допомоги, чи, може, їм набридла ця нова забава, але незабаром вони дали йому спокій, і Морель благополучно побудував своє тимчасове житло. Тепер він міг сховатись від дощу. Морель втягнув до себе на дерево навіть деякі запаси харчів: борошна з касови, горіхів і мушиного меду — своє нове придбання. В дорозі ці запаси стануть у великій пригоді. Разом з тим не доведеться шукати їжу під час дощу.

В його новому житлі було щось схоже на ліжко зроблене на вітах і встелене мохом та листям. Тепер він міг лежати з деяким комфортом, навіть простягнутися Коли дощ заважав йому працювати на плоту, Морелі лежав у своєму сховищі на дереві й переносився думкою в Париж. Але той світ був такий далекий і не схожий на те, що оточувало вченого, що Париж здавався Морелю давнім сном.

У сонячні дні Морель напружено майстрував пліт. Без сокири працювати було важко. Морель знайшов кілька гострих кременів і спробував зробити кам’яну сокиру, перейшовши, таким чином, до вищого ступені культури — в кам’яний вік.

Затиснувши кремінь у рогатину, Морель прив’язав його до топорища тонкими ліанами. Але кремінь зіскочив з топорища при першому ж ударі. Тоді Морель вирішив зробити сокиру за всіма правилами мистецтва, пробивши дірку в кремені другим кременем. Ця єгипетська праця стомила його. Морель у відчаї кинув роботу.

«Ні, мабуть, я не годжуся в робінзони!»

Однак думка про сокиру не виходила з голови. Дерево легше піддається обробці. Треба почати з топорища. Морель знайшов підходящий корявий сук міцного залізного дерева й почав пропалювати вугіллям «вушко голки» — довгасту дірку. Це була теж єгипетська праця, але все ж таки дерево обробляти було легше, ніж кремінь. Незабаром «вушко голки» було готове. Морель вставив у нього гострий плоский кремінь і закріпив рослинними волокнами, приготованими для цього. Сокира скоріше нагадувала булавку з незвичайно великої головкою — так багато було на ній намотано «вірьовок», але все ж таки це була сокира. Вона перерубувала, вірніше, перебивала віти в палець завтовшки. Сокира могла бути хоч якимось захистом. Нею можна було навіть зрубати товсте дерево. Але, «прохронометрувавши», Морель підрахував, що на кожне дерево треба було б витратити не менше місяця. А йому для плоту потрібно було щонайменше десять дерев. Морель засмутився. При таких темпах роботи йому раніше ніж через рік звідси не вибратись.

Тоді Морель вирішив використати для плоту бурелом і стовбури потрібної довжини, що валялись у руслах висохлих річок. Їх доводилось тягти звідусіль, часто и здалека. Морель знемагав від непосильної праці. Щоб знайти деревину потрібної довжини, він інколи заходив так далеко, що цілий день ішов назад, до свого житла. В цьому лісі, одноманітному, незважаючи на безліч порід дерев, дуже легко заблудитися. І Морель, вирушаючи шукати стовбури, робив кремінною сокирою позначки на деревах.

Нарешті матеріал для плоту був зібраний. Морель поспішав. Проливні дощі йшли щодня, і висохлі річища наповнювались водою. На щастя, вода прибувала не так швидко, як чекав Морель: сухий ґрунт вбирав у себе величезну кількість вологи, перш ніж насичувався і пропускав воду далі.

Морель зв’язав пліт, зробив невеликий захисток від дощу для себе й запасів їжі, позаду прикріпив кермо з жердини з вилкоподібним кінцем, переплетеним рослинами, і став чекати, щодня поглядаючи на рівень води. Нарешті вода піднялась до плоту, що лежав на березі. В той день дощу не було.

«Цю ніч я ще можу провести на дереві. — подумав Морель. — Але це буде моя остання ніч. Через кілька днів з деревного мешканця я перетворюсь на людину двадцятого століття».

І він видерся на своє дерево.

VI. Невдале відплиття

Ніч була тиха, але надзвичайно задушлива. Зрідка безшумно спалахували блискавки далекої грози. «А дощ все-таки буде. Жодного комара, жодного москіта — поховались», — думав Морель, засинаючи.

На світанку його розбудив страшенний удар грому. Гроза знялася раптово; кругом гриміло, наче хтось відчинив двері велетенської кузні. Ліс палав голубим миготливим полум’ям. Гуркіт грому, мов канонада гармат, що стріляли біля самого вуха, злився в нестерпний гул. Зловісне зеленувато-біле світло зайнялося на небі. Вітер дужчав, але дощу не було. Та раптом небо викинуло на землю цілий океан води. Це був не дощ, навіть не злива. Водяна стихія звалилася суцільною масою.