Мертва голова: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Всі дороги ведуть у Рим, — міркував Морель. — Усі річки впадають в Амазонку. Якщо я піду по цій річці, то вийду на Амазонку трохи вище або нижче від нашої експедиційної бази. Це буде далі, але вірніше, ніж шукати в лісі дорогу назад».

І вчений пішов униз по річці.

Однак через годину шляху він розчаровано побачив, що річка впадає в одно з боліт, яких так багато в басейні Амазонки.

— Невже я заблудився — прошепотів Морель.

І ця думка вперше змусила його подумати про всю серйозність становища.

Він був один серед незайманого лісу. На тисячу миль навколо нема людського житла. Сачок для ловлі комах був його єдиною зброєю, а в невеликому рюкзаку й фанерному ящику лежало тільки наукове приладдя: збільшувальне скло, шприц, булавки, пінцети.

«Ithomia Pusio, — за звичкою визначав Морель метеликів, що пролітали над головою. — Слави досягнути нелегко!»

Невеличкий струмок, що впадав у болото, перетнув Морелю шлях. На сирій землі виднілися відбитки звірячих слідів. Тут же валялись кістки тапіра, — його з’їв якийсь великий хижак, що завжди підстерігає тварин біля водопою.

Для Мореля це відкриття було не з приємних. Він перейшов струмок і відчув під ногами сухіший і твердіший ґрунт. Тут пальми чергувалися з фікусами й лавровими деревами, а ще вище здіймався ліс фернамбуків, палісандрів і кастанейро.

Морель підняв із землі плід кастанейро завбільшки з диню, розбив його і почав жадібно їсти маслянисту серцевину горіхів, відкидаючи тверду шкірку.

«Тут зрештою не помреш з голоду, — подумав він. — Підкріплюсь, відпочину і піду шукати дорогу».

І раптом несподівано для самого себе він голосно сказав:

— Сонце — величезний золотий павук! — і в той же момент його пройняв сильний озноб.

— Пропасниця! Цього ще бракувало! — пробурмотів Морель, клацаючи зубами.

IV. «Божевільна» пума

Що було потім? Через багато днів, згадуючи цей час, Морель ледве міг відновити в пам’яті послідовність подій.

Сонце — «золотий павук» спустився по вертикальній павутині з неба і вп’явся в голову Морелю, обхопивши її вогненними лапами. Морель закричав від жаху й кинувся тікати. Звідусіль — з листя пальм, з-під коріння дерев, з квіток орхідей — вибігали вогненно-червоні павуки, нападали на Мореля і впивались у його змучене тіло. І тіло горіло, мов у вогні, шматоване незліченними щелепами вогненних павуків. Морель кричав, як навіжений, і біг, біг, відриваючи від свого тіла уявлюваних павуків. Потім він упав і провалився в чорну безодню…

Коли припадок пропасниці пройшов, Морель розплющив очі. Він не міг сказати, скільки часу пролежав непритомний. Був ранок. У траві й на листі копошились павуки — сірі, руді, чорні, червоні. Але це були звичайні павуки. І сонце було тільки сонце. Воно вставало над лісом, освітлюючи золотистих ос, строкаті крила метеликів, яскраві наряди папуг. Думки Мореля були ясні, але він відчував у всьому тілі таку слабість, що ледве міг підняти голову. Спрага мучила його. Край галявини протікав струмок, та Морель не міг добратися до нього. Вигляд струмуючої води збільшував його страждання, і Морель зазнавав справжніх мук Тантала. А сонце піднімалось усе вище. Спека ставала нестерпною. Морель обливався потом, який ще більше ослабляв його.

«Якщо я зараз не вип’ю ковток води, то загину», — подумав він і спробував підвестися.

Хитаючись і спираючись на руки, Морель сів на землю. Потім рачки поповз до струмка. Цей шлях — кілька десятків метрів — здавався йому безмежно довгим. Але все ж він доповз, лежачи на животі, дотягнувся почорнілими губами до води й почав пити. Здавалось, він хотів випити весь струмок. Вода освіжила його. Відпочивши біля струмка, Морель відчув себе настільки добре, що зміг стати на ноги. Але в ту ж мить він мало не звалився знову. На галявину вибіг величезний звір з густою короткою жовтувато-червоною шерстю. На спині шерсть була темніша, на животі — чорнувато-біла.

«Пума!» — з жахом подумав Морель, напружуючи всі сили, щоб не впасти і цим самим не привернути до себе увагу звіра. Пума не могла не помітити Мореля, і все ж вона не звертала на нього ніякої уваги, ніби насолоджуючись тортурами людини, приреченої на смерть. Цей величезний кіт, довжина тіла якого становила разом з хвостом майже два метри, поводився так, наче хатнє кошеня: безшумно стрибав по галявині, ганяючись за великими метеликами. І треба сказати, що він робив це набагато краще, ніж Морель. Незважаючи на весь жах свого становища, Морель мимоволі замилувався граціозними стрибками золотистого звіра. Злякані метелики піднялись вище, і пума, нарешті, звернула увагу на Мореля. Час його настав. М’якою хвилястою ходою пума наближалась до людини…

«Тільки б не показати, що я боюсь її!» — подумав Морель і ступив кілька кроків назустріч звірові. Пума махнула хвостом, зробила невеликий стрибок і зупинилась перед Морелем. Погляди їх зустрілися. Тварин; примружила очі, зібравши під ними білі цяточки. Вона ніби сміялася…

«Та вже їж скоріше!» — подумав Морель, не маючі сили знести ці тортури. Але пума продовжувала свою дивну гру. Вона підійшла до Мореля впритул і штовхнула його пухнастою головою, немов лащилась. Цього м’якого поштовху було досить, щоб збити Мореля з ніг.

«Кінець!» — подумав учений.

Але це був тільки початок. Пума впала на землю поряд з Морелем, перевернулась на спину й почала штовхати його в бік головою, ніби запрошуючи гратися. При цьому вона муркотіла, мов кіт.

«Це якась божевільна пума! — думав Морель. — Вона, мабуть, сказилася від спеки, тому так дивно поводиться лащиться, замість того щоб зжерти мене».

Морель не був схильний підтримувати гру. Наслідуючи тварин, Морель прикинувся мертвим. Пумі це не сподобалось. Щоб розтермосити свою іграшку, вона лягла на груди Морелю, легенько притиснувши його плече однією лапою, другу підняла над його обличчям і відкрила пащу, показуючи страшні ікла.

«Ось коли кінець!» — подумав Морель. Але й цього разу він помилився. Незадоволено пирхнувши, пума скочила й побігла в зарості чагарників.

Це було неймовірної Морель підвівся без жодної подряпини.

Заспокоївшись від потрясіння, він пішов шукати горіхів, бо страшенно зголоднів.