«У гаучосів є хороша балада, — думав Морель, пробираючись до річища, — про те, як на місто Кордову колись напала армія дивовижних павуків. Мешканці вийшли за місто з рушницями, барабанами і розгорнутими прапорами, щоб відбити напад, і почали стріляти; але після кількох залпів люди кинулись тікати, неспроможні зупинити незліченні полчища павуків. Я гадаю, це цілком імовірна історія».
Думки Мореля враз перервались. Прямо на нього грізно мчав новий ворог — величезний павук яскраво-сірого кольору, з червоним кільцем посеред тулуба.
«Lycosa (лікоза)», — за звичкою визначив Морель, в той час як ноги його, здавалось, без всякого наказу з боку рухових центрів перейшли відразу в кар’єр. Лікоза — найхижіший, найзліший і найрухливіший з усіх павуків. Врятуватись від його погоні буває нелегко навіть на коні. А тому не дивно, що Морель розвинув таку швидкість, якої навіть не підозрював у собі. Він не біг, а летів на крилах жаху. Панічний страх оволодів ним. У ці хвилини він уже не був ученим, професором. Він був дикуном кам’яного віку, що тікає від смертельного ворога. Морель робив гігантські стрибки, переплигуючи через повалені дерева, проривав густі зарості…
Ось і висохле річище. Тут бігти стало легше. Зате й переслідувач котився з швидкістю кегельної кулі, пущеної під уклон сильною рукою.
Морель задихався. Ноги його підкошувались. Раз чи два він спіткнувся і насилу звівся на ноги. Павук виграв кілька метрів і вже йшов слідом за Морелем, мабуть, не відчуваючи ні найменшої втоми. Чи буде кінець цьому шаленому змаганню? Мореля проймав холодний піт. Ще кілька кроків-і він впаде від утоми, страшний павук плигне на нього, переможеного ворога, й почне кусати міцними, як залізо, чорними щелепами… Морель озирнувся й побачив, що павук на бігу робить величезні стрибки, намагаючись вискочити йому на ногу. Зіткнення було неминучим. Морель повернувся і спробував ударити павука сачком. Сітка сачка ще не доторкнулася до павука, як він уже скочив на неї і, мов електрична іскра, пробіг по палиці. Морель відкинув од себе сачок у той момент, коли кошлата нога павука торкнулася його руки. Тепер Морель виграв кілька кроків, але його становище було все ще безнадійним.
Річище круто завертало, і Морель раптом побачив струмок завширшки метра півтора. Напружуючи останні сили, Морель перескочив через струмок і вже відчував себе врятованим. Але, глянувши на ворога, з жахом побачив, що павук кинувся вслід за ним у воду й поплив. Течія віднесла павука на кілька метрів нижче, поки він перебрався на бік Мореля. Морелю нічого більше не залишалось, як стрибнути назад. Це повторювалось кілька разів. Морель перестрибував через струмок, а павук перепливав, вилізаючи на берег трохи нижче від Мореля.
Така гра не могла довго тривати. Перепочинки були надто короткими, а Морель був до краю знесилений. І вчений зважився на відчайдушний крок. Озброївшись палицею, він увійшов у струмок і став чекати ворога. Лишалось прийняти бій і вмерти або перемогти. Іншого способу позбутися хижака не було.
У воді павук був не такий рухливий і не міг стрибати. Коли кошлатий ворог наблизився, Морель почав його шалено бити. Павук занурювався у воду, але в ту ж мить випливав і намагався вчепитися за палицю.
Кілька разів це йому вдавалося. Тоді Морель кидав палицю, вибігав на берег, брав іншу і знову заходив по пояс у воду. Він дивувався живучості комахи. Дві передні ноги павука були пошкоджені, але це, здавалось, тільки збільшило його лють. Ще одна нога безсило повисла. Павукові вже важко було справитися з течією, його відносило все далі. Нарешті Морель наважився вийти з струмка. Павук виліз слідом за ним і все ще намагався переслідувати. Але він кульгав помаленьку, і Морель таки відкараскався від свого переслідувача і вже кроком пішов уперед.
— Битва скінчилась на користь людини, — сказав Морель, похитуючись від утоми. — Інакше й не могло бути. Інакше земна куля була б населена самими павуками!
Незважаючи на втому, Морель пройшов ще з добрий кілометр, поки знайшов місце, де не було павуків; тут він упав на галявині, остаточно знесилений. Відкинувшись на спину, він помітив, що сонце вже пройшло через зеніт.
«Спізнився на сніданок!..» — була його остання думка. Морель заснув міцним сном перевтомленої людини.
III. Сон наяву
«… Сонце — величезний золотий павук, що перебігає по небу, і райдуга — його павутина. Я, Морель, перший відкрив це!»
«Що за нісенітниці лізуть мені в голову!» — подумай Морель і розплющив очі. Але він, мабуть, ще не зовсім прокинувся, бо те, що він побачив, могло бути тільки сном. Морель ніби спустився на дно океану. Крізь рожевуватий туман виднілися невиразні обриси зелених плям. У цьому тумані гойдались довгі смуги, наче то були гігантські змії. Величезна темна пляма, ніби планета. то зірвалася з орбіти, снувала в цій рожевувато-зеленій імлі, закриваючи собою мало не чверть усього поля зору. Найдивовижніше було те, що рух цієї темної плями нагадував метушливий біг павука.
Морель кілька хвилин спостерігав цей новин загадковий світ, нічого не розуміючи. «Невже я з глузду з’їхав? Чи це марення?» Він заплющував очі, відкривав знову, та видіння не зникало. Морель доторкнувся рукою до лоба. Він був вологий, але не дуже гарячий. Ні, це не марення. Рука Мореля зачепила окуляри, і в той же момент планетоподібна чорна куля закотилася за горизонт, розчистивши поле зору.
«Окуляри! Секрет розкривається просто». Морель зняв окуляри і подивився на скельця. Вони запітніли і були вкриті павутинням. По лівому скельцю бігав маленький павучок.
«Так ось вона, планета, що зірвалась із своєї орбіти!» — з усмішкою подумав Морель, збиваючи пальцем павучка і протираючи хусточкою скельця. Він надів окуляри й оглядівся навколо. «Невже я ще не прокинувся?» Знову сон, але на цей раз сон дивовижно прекрасний.
Був вечір. Косе проміння сонця золотило папороті й пальми праворуч від Мореля. Ліва сторона галявини була занурена в синю тінь. Повітря, осяяне сонцем, світилося всіма кольорами райдуги, мов калейдоскоп. Ніби райдужна павутина «павука-сонця» розірвалась на дрібні частини і закружляла вихорами самоцвітів. Це був танець брильянтів і алмазів. Кожен брильянт був оповитий легким серпанком найніжніших кольорів. У безперервному русі вони прорізували повітря, змінюючи на шляху польоту забарвлення, спалахуючи то глибоким зеленим, то яскраво-червоним, то синім вогнем, і так швидко краяли повітря, що лишали за собою тільки світний слід. Феєрверк, калейдоскоп, північне сяйво, райдуга ніщо не могло зрівнятися красою з цим чарівним видовищем танцю перлистої роси, блискітливих алмазів і летючих вогників…
Один з цих брильянтів опустився на квітку. Туманна оболонка розсіялась. Склалися крильця, і Морель побачив маленьку непоказну пташку з єдиною яскравою плямою на оперенні. Колібрі! Але й після того як таємниця розкрилась, Морель ще довго не міг відірвати очей від повітряного танцю пернатих балерин.
Однак проза життя вже наполегливо стукала в двері. Морель відчув, що все тіло його свербить. Він поглянув на руки й побачив, що вони покусані москітами, а в шкіру вп’ялися маленькі червоні кліщі. Це повернуло Мореля до дійсності.
Не тільки сніданок, але й обід давно минули. Треба було спішити до своїх, поки не зовсім стемніло. Морель відчув гострий приступ голоду й згадав про смачні страви, які обіцяв сьогодні приготувати їхній повар (він же й носій) негр Джім. Морель підвівся, потягнувся і, глянувши на сонце, пішов угору вздовж струмка. Він дійшов до того місця, де бився з страшним павуком, і знайшов кинутий сачок. Піднявши його, Морель почав міркувати, куди йти. Після деякого роздуму він звернув ліворуч і заглибився в хащі лісу. Тут було майже темно. Тільки де-не-де присмеркове світло пробивалося зверху, освітлюючи змієподібні ліани. Раптом ніби якась таємнича істота погасила це останнє кволе світло. Ніч на екваторі настає раптово. Мореля огорнула густа темрява. Він ступив кілька кроків і впав.
«Доведеться ночувати в лісі, — подумав він. — І хоча б кусочок хліба!..»
Випари посилювалися. Тропічне сонце нагріло за день велетенський котел Амазонки, повний запашних трав, пряно пахнучих смолистих і ефірних дерев та болотяних квітів; і тепер Морель дихав густою парою цієї гігантської парфумерної фабрики.
Лісова тиша порушувалась тільки різноголосим тоненьким дзижчанням комарів і москітів, які міріадами кружляли над Морелем. Незабаром до цих флейтистів приєдналися низькі голоси жаб. Ніколи ще Морелю не доводилось чути такого гучного концерту. Спів цих болотяних хористів не схожий був на уривчасте квакання звичайних жаб. Він був досить мелодійний і протяжний, мов завивання вітру. Та кінець кінцем він наганяв нудьгу.
Коли очі призвичаїлись до темряви, Морель побачив смуги фосфоричного світла — це літали світні комахи. Москіти, комарі й кліщі, якими була всипана трава, не давали Морелю заснути.
«Хоч би скоріше світало!» — болісно думав він, перевертаючись у моху і чухаючи руки й шию. Тільки на світанку вчений заснув тривожним сном.
Його розбудило вищання мавп. Вони сиділи в гіллі над самою головою і пронизливо кричали й верещали. В мавпячій мові ці звуки, очевидно, означали надзвичайне здивування, бо на їх галас збігались нові зграї мавп подивитися на рідкісне видовище — очкасту мавпу, що лежала на землі. Найсміливіші спустилися по ліанах і, тримаючись хвостом, розмахували «руками» на відстані якогось метра від голови Мореля з явним наміром познайомитися з ним ближче.
Але Морелю було не до мавп. Він підвівся, махнув на них сачком і попрямував у глиб лісу. Ображені таким прийомом, мавпи загаласували ще дужче і довго переслідували Мореля.
Морель хитався від голоду і втоми, але вперто пробирався крізь хащі. Нарешті він вийшов до невеличкої річки з заболоченими берегами. Кілька величезних жаб плигнуло в воду, коли він підійшов до берега…