Любов, Президент і парадигма космосу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Мають право, — кинув досадливо контр-адмірал, якого вколов розв’язний тон начальства. — їхні територіальні води.

— Не про те мова, Севастьянов, — гукнув добре захмелений командуючий. — А що під тією територіальною водичкою ховається? Може, твої інопланетяни привезли з собою яку-небудь ядерну цяцьку, що-небудь в цьому плані, а?

— Не розумію, товаришу адмірал.

— Україна вдає з себе покірливе ягнятко, а їм з космосу подаруночок. От і вся їхня святість. — Командуючий перейшов на діловий тон: — Я тебе попрошу… пригрій свого інопланетного. Розпитай, які в нього наміри? Чи не хотів би до нас на гарну посаду?

— У нього низьке звання. Капітан-лейтенант.

— Скажи, що дамо капранга. Можна й першого рангу. Є гарна вілла, біля самого моря, машина, охорона.

— Не згодиться, товаришу командуючий, — сказав з легким підколом Севастьянов. — Мені здається, що він прибув сюди не закладати міни, а влаштовувати мирні комуністичні суботники. Свого роду Кампанелла XXI століття.

— І для Кампанели робота знайдеться. Коротше, чекаю інформації. А якщо без жартів, доведеться взяти «Салют» під жорсткий контроль. Так що завтра починаємо діяти.

Першої ночі на українській, а точніше — на кримській землі Сержеві не спалося. Кабінет господаря дому був геть заставлений книжковими шафами. Вікна щільно закриті, бо книги, мовляв, не люблять зміни вологості й температури. Лежи собі, Серже, і чекай ранку.

Десь о півночі загриміла музика, зірвала Сержа з дивана. Почув роздратований Олегів голос, напосілися на когось, вимагали припинити нічне неподобство. У відповідь озвався дівочий голос: «Мені не спиться, що маю робити? Молитися на вашого гостя?»

Було ясно: повернулася з дискотеки люба донечка, аспірантка сімферопольського університету. Серж хутко вбрався, причепурився і вийшов до зухвалої онуки. Та сиділа у вітальні, в рожевій суконьці, темно-русява, з голими засмаглим плечиками, вся втілення гріховності. Олег Сергійович і Ніна Федорівна підсовували їй залишки святкової трапези.

— Дозвольте прилучитися до родинного столу? — став на порозі у своїм темно-синім офіцерськім кітелі Серж.

Дівчина, сяйнувши радісними очима, випурхнула з-за столу і кинулась обнімати офіцера.

— Мене звати Віруня, а вас? — обціловуючи його, залепетала дівчина. Амбре від неї відгонило страшенне.

— Мене звіть Серж… Сергій Дмитрович, якщо дозволите. Ми з вами здається, прямі родичі, — сказав трохи знічено Серж.

— Мамунь, а чому я не чула про такого милого родича? — манірно надула губки дівчина. — Ну, нічого, я страшенно рада! Сідайте до нашого столу. Мамунь, принеси що-небудь нам на зубчик. Серж, мабуть, з дороги і проголодався. — Тут її очі вирізнили трохи незвичне вбрання гостя, ніколи не бачений нею орден Червоної Зір ки. Ви москвич? У них форма не така, як наша.

Довелося втрутитися батькові. Він був уже в нічному, в тій самій смугастій піжамі, весь сонний, набурмосений. Вирішив одразу поставити все на свої місця. Відрекомендував Сержа досить стримано: мовляв, член протичовнового екіпажу «Салют», має високі бойові нагороди за участь у бойових діях проти нацистів. Його вважали багато років загиблим, а він, бач, повернувся.

— Хто це такі — нацисти? — з наївною простодушністю запитала Віруня. — Це німецькі поліцаї? Чи татарські зрадники?

— Мелиш казна що, чому вас тільки вчать в університеті? — гримнув батько. — Твої походи в дискотеку змусять мене вжити певні заходи. Ти не розумієш, в який час живеш.

— А який же він, татусю?

— Лихий і досить небезпечний для таких молоденьких крутихвісток, як ти, — випалив батько. — Жахливий час. Віро! Схаменися!

Одначе донька була іншої думки. Наливши собі повну чарку коньяку, сміливо випила, закусила цитриною і раптом сплеснула руками. Про який жах говорить татусь? Навпаки, час див і радісних несподіванок. Всі говорять вільно, розкуто, не бояться КГБ, всіляких гулагів, арештів, катувань, усім хочеться любові, великої любові! І ще хочеться братерства з усім світом. З усім космосом! До речі, чи знає татусь, що міська молодь завтра збирається на міський мітинг? Приїдуть друзі з Сімферополя, Ялти, Одеси і будуть відзначати день Космосу.

Сержеві майнула в голові думка: це саме те, що треба. Усім разом гуртуватися, змусити владу до розсудливості, усвідомити себе дітьми космічного братерства! І про це говорить його онука! Красуня з красунь! Якби не його дідівська кров, то напевно закохався б у неї.

А дівчина захоплено вела мову далі. Яке ж то буде диво, який світовий резонанс, скільки газетних повідомлень, як затремтять людці на владних олімпах, скільки порушиться титулів і кар’єр! І причиною всьому, розповідала Віруня, стала катавасія навколо сторожового корабля «Салют», дивовижно загадкового, міражного корабля, що з’явився в чорноморських водах. Невипадково, о, невипадково він з’явився! У членів екіпажу є начебто таємний список всіх ракетно-атомних баз Росії, Америки, Німеччини, Китаю і ще багатьох-багатьох країн. І тому командування Чорноморського флоту (російського, звісно!), готується захопити корабель.

— Та ми вирішили: не дозволимо! — аж погрозила маленьким кулачком Віруня. — Як ви гадаєте, Серж, це буде справедливо? На човнах, на скутерах, на яликах оточимо його, мирно окупуємо, засипимо квітами, нанесемо матросам всякого харчу, кримських кавунів, винограду, абрикос, їжте, наші любі інопланетяни, і знайте, що ми — ваш живий щит! І якщо це правда, що корабель посланий звідкись із зоряних світів, то хай зоряні володарі беруть нас під свою опіку. Але адміралам ми не дозволимо вчинити насильство!

Олег Сергійович був приголомшений, мати сиділа, втягнувши голову в плечі, безпорадно кліпала очима.

— Не смій, Віро! — гримнув на дочку Олег Сергійович. — Через тебе я поплачуся пенсією, і мама також позбудеться пенсії. — Він звів очі на Сержа. — А тобі, мій «батечко», я мушу сказати таке. Не будемо дурити одне одного. Я бачу, що ти таки невипадковий гість в нашому місті. Спочатку мені здавалося: химера! Зараз бачу: ти таки звідти! Яким чином потрапив до нас — мені байдуже. І те, що ти мені навіть якийсь родич, може, й справді ти мій батько — теж для мене абсолютно однаково. У світі трапляються й не такі дива. Проте справа, на мою думку, набирає поганого звороту. А тому хочу тебе попередити: іди на свій корабель, Сергію Дмитровичу! І скажи своїм хлопцям: вам тут жить не випадає! Хай вас сиріусці забирають назад до себе!

— Що ти кажеш, татусю? — обурилася Віруня. — Серж прилетів із космосу за мільйони кілометрів, а ти гониш його у небо!

— Не втручайся, доню, — відрізав грубо батько. — Я хочу йому добра… Серже, зрозумій мене правильно, я не гоню тебе з дому. Вірю, що це твій дім. Це все твоє. Тільки подумавши добре, я вирішив: тут ти, по-перше, постарієш і буквально закінчиш своє життя, бо свої роки земні ти вже пройшов; по-друге, що ми скажемо людям, офіцерам, всьому флотові? Був у мене батько-ге-рой, а став якимось космічним блукальцем. Ходить по місту з старовинними медалями, з якоюсь забутою всіма Зіркою, корабель твій уже й не корабель, а примара, справжній музейний експонат. А в спецвідділі тобі ще можуть припаяти зраду, зажадають пояснення, де ви блукали стільки літ, чи бува не служили ворогові?.. Повір мені, сину… господі, татусю мій дорогий, так діло не піде! — Олег Сергійович з гіркотою обняв Сержа. — їй право, не можна так! Усім від цього буде дуже й дуже прикро.

Серж побілів обличчям. Нічого подібного не міг собі уявити. Щоб у рідному домі почути отаке!.. Хоч, може, Олег Сергійович, себто синок його любий, і мав рацію.