Любов, Президент і парадигма космосу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Прошу тільки вас, Григорію Юхимовичу, не влаштовуйте йому допит — зітхнув Стояновський. — І врахуйте: провал його місії Москва нам не подарує.

Перед світанком в квартирі Сікор озвався телефон. Різко й вимогливо. Мовляв, годі спати, коли світ зрушується з місця, і людина вже перестає бути Богом Всесвіту. Олег Сергійович подався у вітальню і схопив трубку.

Дзвонив контр-адмірал Стояновський. В голосі його бриніла досада.

— Чому так довго не береш трубки?

— Прошу вибачити, Михайле Вікторовичу… Важка голова, доки почули з дружиною дзвінок. Що там?

— Буди Сержа. Його хочуть заарештувати.

— Хто?

— Не будь наївний… Найстарший в гарнізоні, — з болем мовив контр-адмірал. — Хоче втрутитися. Я боюся, що його методи перетрактацій погублять справу. Маємо унікальний шанс знайти контакт з тими, хто стократно розумніший за нас. Я гадаю, що на розмову з нами виходить Космічний Розум. Не пирхай і не смійся, Олегу Сергійовичу. Більшовики дуже довго сміялися і ледь не просміяли кібернетику і комп’ютери. А секрети ядерної зброї були змушені самі викрадати в американців… Я всю ніч не спав… і повіриш, під ранок в мені озвався якийсь дивний голос. Абсолютно реальний, ніби хто промовляв до мене. Такого зі мною ніколи не було.

— Михайле, — дозволив собі легку фамільярність Олег Сергійович, — не забудь, що ми вчора трохи перебрали. У мене досі важка голова.

— Ні, Олежку, я чув дуже виразне, дуже суворе попередження якогось незнайомця. Потому я навіть записав мовлені ним слова: «Військова база в небезпеці… Великий корабель під номером 7, який називаєте лінійним крейсером… Може статися лихо… даємо вам дані… все зосереджено на другій силовій установці, яка вийшла з ладу… Ця аварія невипадкова… невипадкова… невипадкова…»

— Якась галіматья! — обізвався глузом Олег Сергійович.

— Не думаю. Про аварію на другій силовій установці я вчора нічого не чув. Чому «голос» знає про неї і передає мені інформацію серед ночі? Зараз я подзвонив на «7-й». Ти знаєш, що це лінійний крейсер «Звитяжний», пришвартований до другої стоянкової бочки. Був недавно в плановому ремонті, все норма, готовий до морських навчань. І раптом вчора о 22-й вечора — так мені сказав командир крейсера капітан 1 рангу Кулик — аварія на другій силовій! Це вже не містика.

— Я теж думаю, що це гірше, ніж містика, Ми-хайле Вікторовичу — відбуркнувся Олег Сергійович, ворушачи пальцями ніг, аби зігрітися на холодній підлозі. — Спасибі за попередження. Буду будити свого «батечка».

Він поклав слухавку. На розбалакання не було часу. Ще не вистачало, щоб в його домі арештували якогось космічного пройдисвіта! Десь мотався зі своїм кораблем по світах, а тепер вдає з себе мученика. Гаразд, хай дім спить, а Олег Сергійович має потурбуватися про свого загадкового родича. Вчора ж бо він, Олег Сергійович, був трохи непоштивий до нього. Мовити б, вказав йому на двері. Егоїстично і безтактно вказав. Але справа є справа. Спить він зараз, чи у них на Сиріусі розучилися спати?

Олег Сергійович відчиняє двері до кабінету і бачить, що Серж уже давно вдягнений, здається, навіть поголений, сидить біля письмового столу і переглядає якісь старі журнали. Є чому дивуватися. Усміхається, радіє, згадує своє давне минуле.

— Годі сміятися, батьку! — досить грубо каже Олег Сергійович і, не без внутрішньої зловтіхи, сповіщає про недобрий дзвінок від контр-адмірала. Власне, щось там затіває ця паскуда командувач!

— А чим ти кращий за нього, мій любий синочку? — примружує очі Серж. — Ти мене гониш з мого дому, той проганяє з Севастополя. Та Бог з вами. Все одно Сиріус за нами стежить. І особливих дурниць ви вже не вчините.

— Ти певен, що ота зірочка, отой далекий Сиріус, який ранком ніби плаче над землею, то твої захисники?

— І мої, і твої, любий сину Олегу Сергійовичу.

Пішли на кухню. Олег Сергійович підсмажив яєчню, запарив кави, сіли до столика, вкритого жовтою цератою. І враз… ото вже лихо!.. В парадному почулися голоси і тупіт ніг. Це прийшли за Сержем, це виконувався наказ мерзенного, зухвалого і самовпевненого командувача Чорноморським флотом.

У Сержа скам’яніло обличчя. Він засунув руку в кишеню штанів.

— Я можу відстрілюватися, у мене є зброя, — сказав він твердо, мовби зважившись стрибати з кручі у страхітливу прірву. — Але, мабуть, не варто… Краще віддамся їм в руку добровільно, щоб не наражати тебе на прикрощі. — В Сержевому голосі забринів злісний гумор: — Бо чого доброго не отримаєш високої пенсії.

А голоси наближалися, були вже майже перед самими дверима. У Сікори-каплея закалаталося серця, рука в кишені стиснула пістолет. Ті в парадному на хвилю зупинилися, чути було їхнє перемовляння, радилися, як бути. «Бандит» з космосу міг вчинити опір.

У Олега Сергійовича змигнула думка: другий поверх, можна ще врятуватися, можна просто втекти.

— Стрибай, Серже, внизу сарайчик. Спустишся по даху на землю і тікай на свій корабель.

Серж падає на похилий дах, скочується на землю. Біжить через двір, вилітає на вулицю і втрапляє… прямо в руки морського патруля. Молоденький мічман, перетягнутий портупеєю, в оточенні двох моряків, наче жде його на вулиці. Це не арешт, а прямо-таки дружня зустріч.

— Ви — капітан-лейтенант з корабля «Салют»? — ввічливо запитує він, не виказуючи ні найменшого бажання гніватися на втікача.

— Все як в старих радянських фільмах, — супиться Серж. — Мене прийшли арештувати, але при цьому виявляють до мене цілковиту турботливість.

— Безперечно, дорогий каплей, — усміхається вусатий мічман і показує рукою в бік військового «уазика», що стоїть оддалік під домом Олега Сергійовича.

Жест досить промовистий. Сержеві нічого не лишається, як з виразом зверхньої байдужості влізти в «бобика» і сісти там на заднє сидіння. Коли вони під’їжджають до парадних дверей штабу, з-за далеких будинків вже витикається багряний окраєць сонця, на широкому проспекті стає ясніше і видно, який гарний, урочисто святковий дім штабу флоту.