Любов, Президент і парадигма космосу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Де вам знать? — образився господар. — Яке ви маєте відношення до «Салюту»? Ви ж іще молода людина. Даруйте… парубок! — Образа в душі господаря переросла в біль. — Відверто кажучи, я не можу втямити, хто ви такий і чому прийшли до мене. Звичайно, я радий з вами познайомитися. Але є певні тонкощі… Так би мовити, наші родинні тонкощі. І я б не хотів, щоб хтось сторонній втручався в ці діла, шановний.

Гість опустив голову. І враз запитав різко:

— Хто ще живе в місті із родичів тих, що були на «Салюті»?

— Майже нікого, — відповів трохи розгублено піжамний. — Переженилися, роз’їхалися, померли. Хіба що одна людина.

— Хто?

— Я вам казав про нього. Заступник командуючого флотом, російський контр-адмірал Севастьянов.

— Його батько Віктор Степанович — мій друг і командир, — рубнув гість. — Капітан другого рангу Віктор Степанович Севастьянов.

— Ви так кажете, наче сьогодні…

— Так, сьогодні. Він живий і чекає. Й тому я прошу вас: поїдемо до контр-адмірала. Тим паче, що ви — друзі.

— Ми товаришуємо сім’ями, — з легким апломбом сказав господар. — Сьогодні контр-адмірал прийде до нас з дружиною. Самі розумієте, Свято Перемоги!

— От було б добре… якби я з ним… хоч на кілька слів…

— Боюся, це не зовсім зручно, — насупився господар. — І як я вас представлю? Хто ви?

Відповідь упала по довгій паузі. В неї вклалися секунди, може, роки, а, може, десятиліття:

— Я прийшов до вас, Олегу Сергійовичу, тому, що я… Я той самий капітан-лейтенант Сікора, про якого ви написали в газеті. Хай вас це не дивує і не смішить. Для флоту я загинув на нашому кораблі 9 травня 1945 року, але насправді я і мій «Салют» зникли в морі…

— Як зникли?

— Отак, дуже просто. Зникли в морі. Тільки не в Чорному, а в морі часу. — Гість похнюпився і розвів безпорадно руками. — 3 нами скоїлося щось незвичайне, щось страшне, дорогий Олегу Сергійовичу!

— Фантастика! — вигукнув щиро вражений господар дому. — І ви бачили ту фантастику?

— Майже… Отак близько, як зараз вас. І мій друг, командир «Салюту» капранг 2 Віктор Степанович Севастьянов також бачив її у своїй каюті, коли ми повернулися з небуття. — Лице морського офіцера вкрилося блідістю. — Не дивіться на мене, як на йолопа чи психа, товаришу Олегу Сергійовичу. Ми з вами Сікори. Ви і я… ми дуже близькі люди. — Тут Серж не витримав, його пойняло чисто людське почуття симпатії до свого найближчого родича. Зрештою, що вже ховатися від правди — до свого сина: — Якщо я не помиляюся, сьогодні вранці чи точніше — п’ятдесят років тому вранці я пішов саме звідси на базу, пішов на патрулювання. Був славний день, ми всі чекали повідомлень про повну капітуляцію гітлерівців. Але, на жаль, мені довелося разом з капрангом-2 Севастьяновим заступити в патрульний рейд. Себто я вирушив з ним у свою чорну біду.

Господар глипнув очима, в нього відвисла щелепа, і руки стали механічно перебирати ґудзики пі жами. Воістину мав перед собою людину несповна розуму. Щоб ото такий по суті парубійко півстоліття тому вибирався на військове патрульне діло! Краще б його тут зараз і не було!

— Гаразд, — змусив себе до силуваного усміху господар, — якщо це все не святий жарт, то, виходить, ви мені, чи то пак, ми з вами начебто дуже близькі родичі. Вірно?

— Виходить, дуже близькі. Найближчі!

— Ви маєте на увазі…

— Я не маю на увазі, а точно знаю, що в оцьому домі 9 травня 1945 року, о п’ятій годині ранку я взяв вас, тоді ще трьохрічного малюка Олежка, на руки, поцілував у тім’ячко (мав таку звичку), віддав моїй любій, дружині, а вашій матері Зіночці і рушив на базу. Жартом це не могло бути. Ви ось зараз сидите переді мною, і я бачу ваше обличчя, і впізнаю в ньому дорогі мені риси. Й тому я наважуся сказати, що ви — Олегу Сергійовичу — мій рідний син Олежек! Так, ви мій Олежек!

Господареві забракло повітря, він давко вдихнув його і наче уві сні промимрив:

— Ви… мій батько… Спасибі за таке відкриття!.. Тільки дозвольте… ви ж проти мене ще зовсім молодий!.. Поясніть тоді…

Гість уже тримав у руках документ — маленьку коричневу книжечку, розкрив її і простягнув Олегові Сергійовичу.

— Прошу, щоб ви мені повірили. Моя офіцерська книжка. Я одержав її за місяць до великої Перемоги.

Олег Сергійович взяв тремтячою рукою посвідчення. Прочитав його уважно і пересвідчився в тому, що вже передчував нутром: мав перед собою рідного батька капітана-лейтенанта Сергія Дмитровича Сікору, старшого помічника командира протичовнового корабля СКР-10. Абсолютно точні дані, які він, Олег Сергійович, власноручно виписав у своїй статті, опублікованій сьогодні в славному місті Севастополі і, напевне, вже прочитаній багатьма севастопольськими офіцерами.

Господи! Піжамний Сікора сидів блідий, як мрець, не міг ніяк подужати дрижання своїх рук. Славетний батько з’явився до нього в дім!

У Олега Сергійовича раптово заболіли скроні, потім заболіло в потилиці, в очах зарябіли кола. Мусив щось робити. Інакше його чекала гіпертонічна криза!