Любов, Президент і парадигма космосу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Юрій Бедзик

ЛЮБОВ, ПРЕЗИДЕНТ І ПАРАДИГМА КОСМОСУ

^©  _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

СЛОВО ДО ЧИТАЧА

_{Про Космос і про нас, грішних землян, мовлено й мовлено чи не від сотворіня світу. Вже послані перші ракети на місяць, літальні апарати особливих конструкцій сягають Марсу і Венери, радіотелескопи відкривають перед нами браму до найдальших галактик. Та все ж суть Всесвіту лишається загадкою.}

_{І раптом автор цього роману бере на себе сміливість заявити, що він збагнув найголовнішу загадку усіх часів: ми, земляни, є мешканцями всього космічного безмежжя. Надто смілива претензія? Можливо. Та автор воліє йти далі і запевняє, що оті, далекі, зоряни, такі ж прості і, напевно ж, також живі істоти, як ми, і вони прагнуть контактів з нами, вони вимагають від нас відповіді на заклики, на їхні наївно-добрі питання.}

_{Автор просить читача дозволити собі таку ж вільну уяву, яку дозволив собі він сам. Хай читач збагне суть нашого одвічного існування, суть нас усіх, котрим ім’я — діти безмежжя.}

_{В чому ця суть?}

_{В тому, що нами повеліває єдина, всеосяжна парадигма космосу. (Слово «парадигма» автор вжив не для пишномовності, а для точного розуміння справи, хоча більшість людей воліють слово «концепція»).}

_{Отож, ми не можемо порушувати космічних законів. Не сміємо дерзати на більше, аніж нестримна хода потоку матерії. Не повинні забувати, що Україна в цій ході суворо простує своїм шляхом, виборюючи свою свободу, свою державність, своє право на життя. І водночас мусимо нести в собі відчуття, дароване нам великим космічним розумом, знаючи, що все живе на планеті — від найпростішого ембріону до президента держави — частка всесвітньої гармонії, котру не дано порушувати нікому.}

_{Можливо, мій роман здасться декому фантастичним. Таке припущення мені, як авторові, не дуже імпонує. Бо все описане мною давно стало реальністю. Читач може запитати: чи й справді реальні всі оті появи в творі HJIO? Чи існує в дійсності високорозвинена цивілізація далекого Сиріусу? Як не дивно, наука все більше схиляється до визнання реальними літаючих «тарілок», а політичні діячі і деякі уряди навіть базують на них свої суто прагматичні дії. Давно відомо, що в 1947 році в США над містечком Розуел (Роквел) абсолютно реально зазнав катастрофи корабель «пришельців», уламки якого разом з тілами їх досі зберігаються в так званому ангарі «51». Хіба це фантазія? Ні, реальний факт. Тож чому мені, авторові роману, не дано право на таку реальну фантазію?}

_{Повторюю: суть проблеми в іншому: хто ми серед космічного безмежжя? І як маємо поводитися перед лицем його величності Космосу? Бо ж, як я беру на себе сміливість стверджувати, Космосові не байдуже, чи ми й далі будемо ворогувати між собою, накопичувати арсенали ядерної зброї. І чи наші держави, наші політики, наші президенти, нарешті, не осягнуть найвищої філософії буття, яка полягає у тому, щоб жити за одвічною парадигмою космосу — в мирі і злагоді.}

_{Ось чому мій роман — це моя (дай Боже не марна!) спроба гукнути в душу кожному: слухайте зоряні небеса, слухайте космічні сурми, вони звучать для всіх нас, як голоси мудрих архангелів. Може, ті голоси і відкриють нам браму до реального безсмертя.}

Автор

ЛЮБОВ, ПРЕЗИДЕНТ і ПАРАДИГМА КОСМОСУ

Роман

Був травень 45-го року.

А точніше — велике і прекрасне число: 9 травня 1945 року, коли світ уперше зітхнув з полегшенням, сказавши собі — кінець! Берлін капітулював, німці підняли руки і визнали себе переможеними. Європейські народи якось раптово звелися з колін і побачили над собою бездонну глибінь неба, і повірили вперше, що то небо миру.

Гуляли в цей день по всій радянській землі. В змученому Севастополі також, на кораблях, в кают-компаніях, в тісних кубриках, під розквіттям бойових прапорів, у сурмах переможних маршів.

Декотрим вдалося вирватися й додому до своїх родин, іншим навпаки не поталанило, бо ж комусь малося нести службу. Берлін далеко, а тут морські рубежі, і всяке може статися, усякі хвилі накочуються, а ще, може, й недобиті фашисти десь затаїлися, бо недарма перед самим штурмом Берліну серед чорноморців пройшла чутка, ніби через Дарданелльські протоки пройшло кілька гітлерівських субмарин-смертників, котрих пропустили в Чорне море ображені турки, і тепер ті німецькі недобитки залягли на глибинах, і мають доволі пального, заряджені торпедами і тільки чекають слушної години для вчинення помсти.

Серед кораблів Чорноморського флоту був один корабель під назвою «Салют» — броньоване суденце з броньованим серцем, і йому в цей день найперше належало думати не про мир, а про війну, щоб вона, клята не повторилася більше ніколи. І тому судно, одержавши наказ, трохи сумовито, а, може, бадьористо вирвалося на патрулювання з севастопольської бази у морські далі.

О 12-й дня, коли корабель, поминувши Костянтинівський равелін впевнено ліг на курс, його командир капітан 2 рангу Севастьянов гукнув свого друга капітан-лейтенанта Сержа Сікору у свою каюту, щільно зачинив за ним двері і показав на столик. Там стояла скромненька пляшка «московської», а поруч неї два гранчаки і відкрита бляшанка консервів.

— Кінець війні, Серже! — видихнув сухими губами командир і раптом в пориві чоловічої завзятості обняв друга. — То маємо ж ми право? Доки ще я не погукав сюди офіцерів і мічманів.

— Маємо, Вікторе Степановичу.

— Я дав команду, щоб ішли найтихішим.

— Будемо іти найтихішим, Вікторе Степановичу, — покосував на пляшку худенький, світло-русявий капітан-лейтенант. — Доки вицідимо половину, буде поворот на 180 градусів і додому.

— То наливай, каплей, за нашу славну перемогу!

— Єсть наливати під кутом 40 градусів, — кинув жартома старпом Сікора.

— Щоб крові більше не лилося! І щоб пилося тільки за новонароджених!

Аж раптом на палубі загупотіли кроки, й почулися стривожені голоси. Капранг насупився.