Сучасна польська повість: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Це він звертався до Ванди.

Отож моя іронія пояснювалась необхідністю якось викручуватись, а у Ванди оту її іронічну усмішку викликав напружений спомин про щось, відоме лише їй самій.

А може, вона десь чогось трошки закуштувала й дошукувалась незнаного, тоді як мені здавалося, що я себе знаю досконало.

— Нема чого теревені розводити, — казала Ванда подругам, коли після уроків вони тупцювали на місці й розважалися плітками, очікуючи старших учнів, щоб переморгнутися з ними, і… наперед тішачись моїм обуренням. Вона тягла їх до костьолу. (Звичайно говорила одна Ванда, а інші тільки попискували в стані перманентного екстазу та істерії). Губи її при цьому якось особливо тремтіли. — Помовч трохи, Зосько. Ходім подякуємо пречистій діві, що дала нам змогу ще один день провчитися їй на славу, а нашому народові на благо. Хлопці не підуть, вони невіри…

— А був же він як мальований, як той образок… такий чистісінький… і пішов до духовної семінарії, — тішилася своїми жалюгідними переживаннями косоока Зоська, яка не зубрила уроків тільки в неділю вранці. — На такого б я молилася й молилась!

Вандині губи сіпнулись:

— Образок? Нащо тобі ті образки, коли в костьолі побачиш справжніх святих. А хлопчаки — вони невіри, правду вам кажу.

Але не про швидку й небезпечну дозрілість хотів би я розповісти, а про перипетії молодого віку. Болісна дозрілість надто помітно прозирала в наших рухах та словах. Болісна дозрілість… Дозрілість — це не те саме, що жага. Так, не те. Спершу була бурхлива сутичка характерів, зіткнення політичних поглядів. Спершу… А потім? Потім ми втратили рівновагу.

Ми сиділи в лісі, притулившись до сосни, що верховіттям сягала неба. Білка несла аж туди, у безкрай, горішок, щоб спожити його в небесній високості. (Матері його ковінька, я вже висловлююсь, як наш латиніст, українець аскетичного вигляду, що, де тільки міг, точно перекладав латину на польську. Спожити… Здається, його вже нема на світі).

Я дуже ніжно обіймав Ванду, пам’ятаючи, що кожну мить, хоч ми й цілувались безліч разів, якась дрібниця може її злякати. (Так відчайдушно вона змагалася сама з собою). Під пахвою держала книжку, вже треба було вертатись, але ми затримались, милуючись білкою. О, вона вже ось-ось місяця досягне! Тоді Ванда, захоплена цим видовищем, раптом встала, в екстазі простягла руки вгору, немов пригадавши щось казково прекрасне, вимріяне:

— От би мені туди!

Книжка в чорній палітурці впала й розгорнулась на сторінці, закладеній стьожечкою. Темно-синя сукенка зачепилася за обламану гілку. Я нагнувся, і всі мої думки, оті страшенно поважні, просто аж державної ваги думки, розвіялися, поступившись місцем одному-єдиному жаданню. Але мене стримали несмілість і страх перед повторною компрометацією. Адже з тією веселою, зальотною, гарненькою… (ех, не хочу навіть згадувати її ім’я, щоб знову не завдати собі жалю!) я промучився до півночі.

Не так і давно це було. Власне, ми обоє мучилися, спраглі аж до болю. І дарма. Ніхто нас не навчив любитися.

А як же тепер?

Довго я сердився на Ванду. За що? Невже за її досвідченість? Мабуть, за те, що випередила мене. Бо раз, кажу, я вже спробував. З іншою. Недавно. Ще й досі пече сором. Не вийшло.

Потім у тривожних снах я чув безсоромні поклики зозулі і спокусливий спів солов’я, мені ввижалися теплі дівочі тіла, з яких сільські парубки зривали білизну.

Я не витримував, прокидавсь, увесь тремтячи, і подумки дякував долі, що через недосвідченість у чоловічих справах урятував своє серце, присвячене служінню високим ідеалам. І ось зараз саме така ситуація, якої я прагнув і якої боявся. Найкраще було б буркнути: «Відчепись, це просто так, ненароком. Дотумкала? Адью!»

Острах, що тугим клубком застряг у горлі, я сприймав як пересторогу від зради ідеалу. Мені хотілося, щоб це було так. Боже мій, як хотілося… Я не знав би цих мук, якби обійняв дівчину за шию, якби притуливсь до неї, цілком певний себе. Світ захитався б, як це не раз бувало потім. Світ? Егоцентричній молодості здається, що дерева застигли від подиву, а пташки у верховітті понахиляли голівки і вдивляються вниз…

Я хотів щось сказати, але раптом обох нас пойняла якась непереборна слабість, і ми опинились у зеленій колисці трави.

Я покірно схиляюсь перед природою, згадуючи цю мить, здаля бачу, як ген там, на самотньому листочку, дві краплі роси несподівано линуть одна до одної, підкоряючись ритмові нікому не чутної музики.

Я роздратував Ванду. Хоч уся вона й віддалася в мої руки, в її погляді вже не було покори.

— І де це такий мужчина вродився? — прошепотіла вона з удаваним жахом.

— На селі! — майже крикнув я з ненавистю. В її запитанні мені почулася іронія. А може, то тільки моя підозріливість? Ага, то ти ось яка… Сучка буржуйська. Сучка! Ти в мене слізьми вмиєшся! Я тобі покажу роман!

Тоді досить було однієї випадкової фрази: «І де це такий вродився», щоб я відчув себе зневаженим хлопом…

Її пухнасте волосся лоскотало мені щоки.

Мені й на думку не спало, що за Вандиними словами криється деяка досвідченість. Та й годі. Я роздратував її.

Дебютанти завжди дратують.

Нерішучість і обида все більше сковували мене. Якби я почував себе справжнім мужчиною, а вона мліла зі страху, як цнотливе дівча, тоді б я помстився… Але за хвилину все вже було добре; я й гадки не мав, що в нас криються такі можливості. Враз усі наші незгоди щезли.

Разом з нами співали дерева. При місячному сяйві я вгледів на відкритій сторінці книжки слова, що звучали, як молитва: «Господи, розвій хмару тіла мого». Я подумав про релігію чуттів, про релігію тіла; але ж це благання вирвалося з грудей Терези, що мала стати святою в муках незайманості. Назва книжки «Житія святих дів».

Не пам’ятаю, чи довго пробули ми вдвох, тільки вдвох, зовсім оновлені, в якомусь досі не знаному світі. Я хотів принизити Банду, а насправді вона підкорила мене. Світ перевернувся догори ногами. Саме так. Ще й досі я відчуваю в собі оту шалену роздвоєність у гонитві за насолодою. Я справді так думав? Сьогодні мені смішно. Так я повинен був думати. Ванда ніби все передбачила й отямилась перша. Здавалося, бурхливі хвилі винесли її на твердий берег. Спочатку вона була якась розслаблена, ніби скута, соромилася своєї наготи. Потім допитливо глянула на мене.