Дорога петляла між скель, то вириваючись на простір — порослі буйнотрав’ям невеличкі високогірні плато, звідки відкривалася панорама навколишніх, гір і плесо бухти внизу, то раптом губилася в гущавині лісів.
Що за край, ці Сейшели! Серцю любо від прохолоди пальмових гаїв. Голубі лагуни тішать око.
Голомозі валуни, мов казкові страховиська, щоразу витикалися із смарагдової повені джунглів. Закралася думка: в якусь мить наш всюдихід не уникне зустрічі з одним із цих кам’яних циклопів. Та водій був справжнім асом: він тільки усміхався на наші побоювання, вправно і легко повертаючи кермо.
Відвідавши Але Форбан, затоку піратів, ми просувалися тепер на північ західним узбережжям острова.
Поміж двома досить високими горами, неподалік північного закінчення Має, дорога перетинала гірський хребет і вела до бухти, де стояв «Витязь»… Од висоти п’яніла голова і на душі ставало так світло…
Ця безмежна блакить, що іскристо переливається внизу, буруниться піняво; високі гори і ще вище небо — голубляче й ніжне. Умиротворіння й спокій — як винагорода за те грізне, недавно нами пережите.
Але зізнаюся: до тропічної мальовничості я вже трохи охолов. Після Мальдівських островів першого тропічного архіпелагу, який я побачив, навколишня природа не вражав своєю неповторністю. Пальми, гори, сліпуче сонце. В усякому разі, мене тепер менше цікавила тропічна екзотика, а більше зустрічі з остров’янами.
Ось чому, коли ми, перед тим як долати перевал, зупинилися біля невеличкої бухти, я, побачивши з десяток остров’ян, котрі довбали скелю, попросив нашого провідника Евеліну Річард Ман-Гам під’їхати до них, глянути, що вони там копають.
— Зараз дізнаємося, — мовила Евеліна і, хутко зіскочивши з автобуса, попрямувала до гурту людей.
Вона заговорила з високим літнім чоловіком — певне, старшим серед тих копачів. А потім переклала:
— Вони шукають піратські скарби.
Спочатку це повідомлення у нас викликало здивування: чи не пожартувала, бува, Річард Ман-Гам! Та пізніше я пересвідчився у правдивості її слів, а для себе зробив висновок: світ, скільки б ти його не знав, лишається повен чудес, і земля не збідніла на диваків.
Того ж дня, повернувшись з поїздки, ми зайшли повечеряти в портову таверну. Там було людно. Похмурі бородачі, вже добре хильнувши, про щось сперечалися між собою; інша ватага захмелілих матросів витанцьовувала твіст. Невеликий естрадний оркестр пронизував вечорову тишу. Гримкотіло, вило, лящало. Од цієї какофонії нікуди було дітися. Неважко здогадатись, що всі вони, посоловілі люди, щойно залишили хитку палубу тих он на рейді суденець і за довгі місяці плавання, мабуть, уперше відчули під ногами землю, їх, звичайно, можна зрозуміти і якоюсь мірою виправдати хмільну розгнузданість, бо навіть безнадійні песимісти — закоренілі бродяги, хто остаточно втратив сподіванку на майбутнє, жорстоко зневірившись у своїй земній долі, навіть вони, в душі проклинаючи бурі й штиль, мимоволі тягнуться до земної, що стала колись для них остогидливою, тверді. Тому що земля, часом може й не ласкава, все ж лишається їхньою останньою надією, а кабаки й таверни — рідною домівкою. Тут хоч короткочасно можна знайти забуття, коли вже ніщо не лякає — ні теперішнє, ані прийдешнє: невблаганний світ обертається на звабу, той золотокрилий міраж, що тане безслідно з першим і всіма наступними похміллями.
В Сінгапурі й Коломбо, на берегах Індії й Африки я бачив їх, залітних птахів портових таверн, — моряків білих і чорних континентів, людей без керма і вітрил. Про них ще не, раз озветься спомин… А нині переді мною вирував сп’янілий люд — нестримний, галасливий і безжурний у своєму хмільному забутті.
Ми всілися навколо приземкуватого столика у зручних кріслах, сплетених із листя якогось тропічного дерева.
— Що п’ємо? — запитав корабельний товстун — баталер Іван Іванович, якого ми умовили піти з нами.
Мій земляк, Федір Жигула, зізнався, що хоче горілки, ну, а якщо вже горілки не знайдеться, тоді хоч рому або віски. Горілки не було, і кельнер запропонував ром.
— А ти що питимеш?
Я приєднався до Жигули.
— О, містер знає смак! — схвально відгукнувся кельнер, що терпеливо вислуховував. За кілька хвилин перед нами стояли високі келехи, карафка оранжу і пляшка рому під інтригуючою назвою «Капітан Морган». На етикетці був намальований відчайдушний моряк. Портрет його і ще якогось вусатого моряка висів і над буфетною стойкою.
Хоч на вимогу Івана Івановича йому подали неміцне питво, воно, одначе, не пасувало до загальної картини таверни: місткі пляшки рому стояли на кожному столику.
Ми налили в склянки.
Капітан Морган — пірат, що кілька століть тому діяв у районі Карібського моря. Про нього я знав, що він пограбував не один іспанський галеон, і за цю свою зухвалість англійський король призначив його навіть віце-губернатором Ямайки. Але де Ямайка і де Сейшельські острови! Було незрозуміло, чого раптом тут шанують цього капітана.
Коли кельнер підійшов до нас, подаючи закуску, — смажені земляні горіхи, духмяні банани, ще якісь невідомі нам фрукти, — Федір Жигула, показавши на пляшку, запитав:
— Пірат?
— Так, сер, — відповів кельнер, — джентльмен удачі — Генрі Морган.
Він хотів, було, продовжити розповідь, але, певне, передумав, бо, на мить завагавшись, раптом пішов від нас геть до стойки.
Ром звуть напоєм капітанів. Але скажу: і матросам він годиться. Після третьої чарки тіло починають пронизувати життєдайні токи, а думка працює на повних обертах, ніби головний двигун судна, коли його зненацька захопить шторм.
Я довкола оглянув приміщення. Було воно дещо незвичне. Насамперед впадало у вічі його барвисте оздоблення, — либонь, розраховане справляти враження на довірливих відвідувачів. За стійкою, де, як човник на ткацькому верстаті, то в один, то в другий бік снував спритний чоловічок, не встигаючи наповняти порожні келихи, яскравіла різноколірна, з десятками різьблених фігур широка дерев’яна стіна. Різьбяр вклав у роботу немало видумки. З розпущеним волоссям, у дукатах і намисті, сиділа русалка. «Коштовності», розкидані недбало, свідчили про примхливість цієї діви. Поруч, під високою пальмою, навпочіпки сидів той, кого неважко було впізнати. Тіло його облягав подертий тільник. З лівого вуха звисала масивна сережка. Смолянисто-чорна борідка, на руці, трохи вище кисті, хрест-навхрест дві кістки і череп. Цей вільний син моря і моряк з портрета — один і той же чоловік.
Ми вдруге і втретє підкликали кельнера, начебто. для того, щоб наповнити спорожнілі келехи, насправді ж просили пояснити нам дещо незрозуміле. Хтозна, чи то кельнеру було ніколи, чи, може, тут крилося щось інше, а тільки за якусь мить він підвів до нас незнайомця, відрекомендувавши його нащадком якогось Сюркуфа — Жозефом Сюркуфом.