На цій далекій землі та ще серед членів іноземної експедиції хіба не радісно зустріти земляка? Жорж Барськи — мій земляк. Батьки його з Одеси, давно колись емігрували до Франції і під час війни загинули у фашистському концтаборі. На все життя зосталася в серці сипа ненависть до фашизму… Юрій став кінооператором. Він був одним із операторів, що знімали за романом Стеидаля фільм «Червоне і чорне», з участю славетного Жерара Філіпа. Потім разом з режисером Фредеріком Росеф зняв антивоєнний фільм «Померти в Мадріді» — про боротьбу іспанських патріотів і жорстокість фашистського режиму Франко.
— Позаминулого року, коли я мав їхати до Іспанії знімати новий фільм, франкістські власті мене не впустили: на їхню думку, я став «ворогом Іспанії», — іронічно усміхнувся мій земляк.
Недавно Юрій повернувся з Москви, де знімав фільм про Велику Жовтневу революцію, побудований на унікальних документальних матеріалах, взятих в архівах Парижа, Нью-Йорка та Москви.
— Маю намір, — каже, — зняти серію підводних фільмів з експедицій Кусто. І заповітна мрія — зняти художній фільм про землю батьків, яку вони так необачно залишили.
Такі-от люди з «Каліпсо»!..
Боцман Альберт Фалько — відважний моряк, це він сотні разів занурювався в океанські глибини, жив у підводній лабораторії, коли з дна Суецького каналу піднімали затонуле судно «Тистлгорм».
Інженер Андре Лобанов, постійний супутник Кусто. Андре трохи говорить російською мовою і гарно українською, бо батько його — львів’янин — колись емігрував за кордон, шукаючи кращого життя. Андре не тільки підводний дослідник. Він — поет. І свою поему про море написав… під водою.
— Ми тоді працювали в Середземному морі, за кілька сот миль од Ніцци, — розповів мені. — На глибині я обдумував сюжетний хід і навіть деякі строфи вивів наконечником гарпуна на металевій пластинці.
— Якщо так, тоді й мені напишіть щось у блокнот, — прохаю Андре.
Він бере олівець, аркушик паперу, пише. Спочатку російською, потім французькою мовами. «Дуже тяжко писати мені по-російськи. Так само мені нелегко написати що-небудь цікаве і французькою. Але я хотів би вам розповісти, як гарно під водою, як я зачарований тією красою, — немає навіть слів, щоб передати всю її принадність».
Що ж, я з ним згоден. І хоч це не віршовані рядки, але в них вчувається шум моря і ще: якщо, може, ненароком стану забувати море, я згадаю тоді чудові слова старого, але завжди юного капітана Кусто, який на прощання сказав:
— Море — це вічна молодість, повсякденна школа мужності. І вам писати далі сторінки мужності Людини у великій поемі про море.
СКАРБИ СЮРКУФА
Не знаю, від кого й коли почув я цю давню притчу, але вона лишилася в моїй пам’яті. Один жадібний чоловік захотів, щоб усе, чого торкнеться його рука, перетворювалося на золото.
Минав час. І доля зло пожартувала над його бездумністю. Тільки діставши чудодійний дар — усе перетворювати на золото, збагнув він оманливість свого бажання. Справді-бо: торкнеться той чоловік до страви — і вона перетворюється на золото, до води — вода, затвердівши, стає золотим литвом. Навіть улюблена дочка, яку він поцілував, обернулася на золоту статую.
Ставши рабом ницих бажань, він прирік себе на справжнє убозтво, бо знехтував клопоти і радощі людські задля марнослав’я.
Одна випадкова зустріч на далеких Сейшелах ще раз потвердила цю думку — зустріч не з міфічним жаднюгою, а з реальною людиною.
Десь опівдні з вузької протоки, що мінилася барвистим сонячним сяйвом, до «Витязя» підійшов білобокий чепурний катер. Сейшельські острови були поруч. Та без лоцмана годі й думати підступити до них — рифи, підводне каміння.
І нас зустріли. На всіх островах церемоніал зустрічей однаковий: радист зв’язується з берегом, запитує дозволу відвідати порт. Потім чекає на відповідь.
Як тільки залишили Момбасу, в порт Вікторія надіслали радіограму. Хоч і через тиждень, але відповідь все-таки одержали: «Я радий вітати радянських дослідників океану на берегах Сейшел», — оповіщав губернатор лорд Оксфорд Асквіт.
Про Сейшели ми знали мало, хіба тільки те, що це англійські колоніальні землі, острови дивовижної краси. У книзі шведського натураліста Серліна «Де дмуть мусони», яку я щойно прочитав, зазначалося: «Сейшели колись були притулком піратів, та й нині там живуть їхні нащадки».
Ось воно як!
Здалеку острови вражали своєю мальовничістю, первісною красою: високі, червонасті гірські кряжі, стрімкі урвища, оголені скелі, що підступали до самісінької води. Берег і справді був суворий, протока, що вела до найбільшого острова — Має, поплямована в зелене й біле. То проступали водорості й мілини.
— Пірати знали, які місця обирати для своїх схованок, — мовив капітан, розглядаючи в бінокль острови.
Надвечір «Витязь» уже стояв біля пірса.
У туристському маршруті подорожі з притаманною англійцям сумлінністю до дрібниць зазначено, що ви повинні оглянути. Вам покажуть усі ті місця, де колись, може, зупинявся губернатор, принц чи інший вельможа, та інші «дива», якими пишається англійська корона.
Про все, навіть про породи дерев та їх родовід, довідаєтеся ви з цих оповідей. Жодна пам’ятка тамтешніх країв не лишиться осторонь вашого маршруту — було б бажання роздивлятися та гаманець не порожній!
І якщо зважити на це, то мені й досі невтямки, чого раптом містер Вілкінс з його господарством не потрапив до туристських проспектів. Недогляд цей тим паче незрозумілий, що ділові люди Сейшел з усього вміють робити гроші, а на дивакуватості Вілкінса можна б нажити чималий капіталець.
Пришвартувавшись, звернулися до місцевої туристської компанії. Нас вислухали і пообіцяли за годину прислати автобус.
Після штормового океану кожен, звісно, прагнув земного спокою. Та спокою не передбачалося: поїздка в горах мало чим різниться від морської мандрівки.