Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Non се n'est qu'une illusion trompense. Mirage![36] Васка-Кваска! — розчаровано мовила вона, розвівши руками.

— Міраж, кажеш? — насмішкувато запитав я. — Тоді чому ж…

Але не встиг я докінчити, як дівчина закричала, показуючи праворуч на розлоге дерево.

— Par la aborigene![37]

— Ага, ага! — зрадів я. — Переконалася, що там причаївся тубілець?

Лота знизала плечима: мовляв, твоє зверху.

Далі події розгортались, як у гостросюжетному фільмі. Незнайомець постав перед нашими очима, ми з ним вступили в контакт. Він розповів про те, що нас цікавило, допоміг вибратися з джунглів, показав стежку до фосфатних кар'єрів…

Усе це було потім. Та… Не забігатиму наперед і розповім про все по порядку.

Отже, тепер усі переконалися, що в лісі ми не одні.

— Тубільців боятися нічого, — помітивши наше занепокоєння, підбадьорив Кім Михайлович. — Гірше, якщо їх послали «нафторозвідники». Хоч, правда, не віриться, щоб остров'яни, яких американці позбавили всього, пішли до них на службу. Найвірогідніше, що до якесь віддалене лісове плем'я.

— То воно з нами може вчинити зле? — несміло запитав Альфред.

— Аж ніяк! — категорично заперечив командир. — Про так званих «дикунів», людей з острівної глухомані, ходить багато пліток. Їх сіють расисти, ті, хто вважає себе надлюдьми. А вони, ті ж таки куклукскланівці, які в себе у США лінчують негрів, вони і є справжні дикуни. Не бійтеся, друзі,— заспокоїв Кім Михайлович, — тубільці лиха не вчинять.

Особисто я не боявся, пригадавши, як гостинно зустріли нас, мореплавців із «Буревісника», на полінезійському атолі Туамако.

Заєць заспокоївся.

Тубілець вийшов із-за кущів. Пов'язка для стегон прикривала його тіло, в руках він тримав бамбуковий спис.

Тіло було червоне — засмага чи, може, від природи такий колір.

Звернувшись до лісовика незрозумілою для нас мовою, Лота підгукала його ближче. Він слухняно підійшов.

— Це той самий! — прошепотів Альфред. — Він налякав мене біля ковбані.

Високий, стрункий остров'янин, з очима, в яких і настороженість і допитливість, стояв, не знаючи, що ж робити далі. Я замилувався ним. Тіло — довершене й бездоганне: ніби накачані біцепси, литки теж мускулясті. На високе, відкрите чоло спадав пасмами чуб.

Лота знову щось сказала, і тубілець, схопившись за ліану, перелетів до сусіднього з нами дерева. Вони заходилися перемовлятись: Лота про щось запитувала, а незнайомець у відповідь кидав скупі фрази.

— Хорошо, Васка-Кваска, шарман! — засміялася дівчина, кінчивши розмову з тубільцем.

— Що тут доброго? — запитав я.

І тієї ж миті лісовий аполлон зробив останній крок: гойднувши ліану, опинився поруч нас.

Настороженість його не зникла, і списа він не випускав.

Лота заспокоїла, сказала, що ми, хоча й іноземці, але «соа», тобто мирні, і його не скривдимо.

— Мпіве?[38] — запитав він.

Почувши ствердну відповідь, краєчком уст посміхнувся. А очі — допитливі й суворі — нас пронизували й вивчали.

Хто б ми не були — на його переконання, чужинці, прийшли із злом. З давнини темношкірі остров'яни від білих зазнавали тільки горя.

Барарата, тобто стеблина (так звали того лісовика), з діда-прадіда жив на Носі Мазаві. Як соки у галузці лехібе али — великого лісу, — так у нього в жилах текла кров рідного племені.

[36] Ні, це тільки видиво. Міраж! (фр.)

[37] Там тубілець! (фр.)

[38] Моряки? (мальгаш.)