Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Наїлися, як мовиться, за всі дні. І — лихом об землю! — навіть побадьорішали.

Розуміючи, що попереду важкі випробування, аби не вмерти з голоду, запаслися «продуктами». Якомога більше насмажили яєць, поскладали їх у сплетений із галузок тропічного дерева кошик і взяли з собою.

Розділ дванадцятий

ЗА КРОК ВІД СМЕРТІ

Ми ще спали — минула ніч, і, мабуть, півдня, — коли це враз пролящало:

— А бодай вам — киш, киш!

Розорявся Заєць.

— Чого ти галасуєш?

— Та хіба ж через них заснеш! — відповів він. — Дзьобають просто в тім'я.

Над Альфредом кружляла зграя птахів.

— Чи вони божевільні? — обурювався геолог. — Нормальні так не роблять.

— Ти помиляєшся, хлопче, — озвався Кім Михайлович. — Саме нормальні й помщаються за знищених пташенят.

Сонце стояло над головою — значить, ми спали довго. Та й не дивно: нас знесилило блукання по лабіринту, голод, нервове напруження. Зате тепер і відіспалися й наїлися досхочу.

Альфред не встиг продерти очі, як заходився снідати.

— Непогана яєчня, — вихваляв він.

— Це альбатросова, — підморгнув я.

— Замовкни, да Гама! Не псуй настрою, — і ще завзятіше почав уминати «делікатес».

Крізь димчатий серпанок далини видніла південна окраїна острова Носі Мазава — решту суходолу заступали скелі Драконової Голови. Довгий кораловий мис, ніби кладка, простягався ген в океан. До нього звідси якихось два-три кілометри, хоч по прямій до берега, де нас висадили з фургона, набагато ближче.

«О-ох, — зітхнув я, — чи доберемося коли-небудь туди?..»

Ми поснідали, взяли кошик із провізією — хлопці прив'язали його мені на спину — і, приставши на Зайцеву пропозицію не шукати входу в печеру, а відразу спускатися до океану, позадкували по карнизах.

Звідтоді, як ми на океанській скелі, кожен став справжнім альпіністом. Біда вчить. Ото й нас навчила — ми долали підйоми і спуски, пробиралися плетивом печер.

Крок за кроком спускалися зараз до води. Вона бурунилась і вигравала, ніби манила у свій смертельний вир.

— Спустимося, — мовив Кім Михайлович, — а там побачимо: якщо в цьому місці не пощастить перепливти течії, то, може, низом доберемося на протилежний бік скелі. Там, я гадаю, вода спокійніша — не циркулює ж течія довкола скелі. Десь вона неодмінно натикається на бар'єр, який відхиляв її струмінь і спрямовує до берега.

— А якщо течія петлею огинає скелю і йде не до берега, а в океан?

— Цього, Васько, ніхто з нас поки що не знає,— відповів Кім Михайлович. — Та коли так, як ти кажеш, — пересилити водокрут буде важко, а то й зовсім неможливо — вона нас підхопить і понесе у відкрите море.

— Краще вже відкрите море, ніж клята Голова Дракона!

— І то правда, — втрутився в розмову Альфред, — а тільки в цих приекваторіальних водах тебе, да Гама, — ти й зойкнути не встигнеш, — схрумають акули.

— Про це я не подумав.

— От бачиш, який ти верхогляд! — присоромив геолог і застеріг: — Не смій ризикувати, бережи своє здоров'я: ти ж бо наш годувальник. Що нам робити, коли акули разом із твоїми мощами зжеруть і кошик?

— Голодній кумі хліб на умі,— сердито відказав я. — Тобі, Альфреде, шкода не товариша, а яєчні.

— Облиште балаканину й уважно ставайте на брили — вони тут осуваються.