Дозвольте народитися: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Це вас може здивувати, але я ще не знаю… Я летів на Інканський комбінат біокібернетики для демонтажу. Але чомусь спала на думку така забаганка — вийти на цьому астероїді.

— Дивно, — усміхнувся Астрагал.

— Що дивно?

— Та, власне, все дивно… І наша зустріч у цій печері…

— А може, вона запрограмована?

— Хто?

— Наша зустріч.

— Було б цікаво… Сідайте до столу. Я сім років нікого не бачив, і зараз можете уявити, що я відчуваю, зустрівши вас… Я вже старий… Колись я був професійним космодослідником, віддав цій справі все життя, але потім прийшов час залишити польоти. Прийшов час старості. Я не хотів бути тягарем ні для кого. Тепер ви мусите зрозуміти. Я хотів загубитися в глибинах Всесвіту, згоріти, як легендарний Редин, але не вистачило сил свідомо зупинити своє життя. І от я в цій печері… А ви? Я бачу у вас ніяких речей із собою. Чим ви плануєте живитися тут, на астероїді?

— Я поставив собі універсальний ензимний тракт.

— О-о-о, то вже створили. За моїх часів про те лиш балакали.

Астрагал поставив на стіл тацю з пастою рожевого кольору і велику зелену флягу, припрошуючи гостя до столу.

— Скажіть, що ви залишили серед людей і що ви знайшли тут, на астероїді? — запитав Дьондюраг.

— Думаєте, так легко відповісти? Та й до того ж кожен день якось змінює твої погляди… Сім років тому думалось інакше… Залишив пружину, котра мене любила і котру я любив. Шкода, що міру цієї любові я зрозумів лише тут. Залишив дорослих сина й дочку. А знайшов утрачену залежність від суворих умов. Я вріс у цю печеру, я відчуваю, як вона керує моїм життям.

— Ви так потребуєте, щоб вами хтось керував? — Дьондюраг підніс флягу до рота і зробив ковток. — Який прекрасний напій! В цій печері вам вдалося синтезувати такий прекрасний напій?

— Ця фляга ще з Інкани… Вона чекала гідної нагоди… А в можливість керувати власним життям я просто не вірю. Можна керувати кимось, але собою — ні… Коли я був космодослідником, то керував могутніми машинами, людьми і кіберами, думав, що й собою також. Але зараз я вже знаю: це вони керували мною. Я залежав від кожного з них. Коли прийшов мій час залишити польоти, коли я став належати самому собі, тоді відчув власну малість…

— Чому ви звичайну тугу за давніми друзями перетворюєте мало не в філософські твердження? Чому? — майже викрикнув Дьондюраг. — І чому ви кажете, що втекли на астероїд, аби відчувати залежність? Це ж неправда! Не треба бути ківером, щоб збагнути: ви хотіли, як і раніше, відчувати свою силу, свою самостійність. Хіба ж не так? Ви всі надто повільно відрізняєте причину від наслідку, твердження від припущення, бажання від потреби. Більшість людей потребують одного, прагнуть другого, а роблять взагалі третє казна-що… Чи, може, ви щось приховуєте? Може, для втечі були ще якісь причини?

Астрагал усміхнувся і простягнув руку.

— Дайте і мені флягу… З вами важко не погодитись. Але й ваша поява на цьому астероїді не видається зразком доцільності.

— Що зробиш, — Дьондюраг зітхнув. — Я теж не досконалий. Але принаймні я ніколи не лицемірю. А ви часом шукаєте і не хочете знаходити, знаходите, щоб було що губити, губите, щоб оплакувати втрату. Для вас то занадто просто, аж недостойно людини, цінувати те, що маєш… Я все життя присвятив вивченню людської природи…

— І що ж ви дізналися про нас? — сумно мовив Астрагал, прихилившись спиною до блакитного шорсткого каменю.

— Люди часто роблять дурниці, яких нічим не можна пояснити.

Астрагал голосно розсміявся:

— Ви робите усвідомлені дурниці, ми робимо дурниці невиправдані, але головне те, що і ви і ми далеко не досконалі. Чи не так?

— На жаль, так.

Довго вони сиділи мовчки, думаючи кожен по-своєму про їхню зустріч, про таїну буття, про людей, про кіберів, про величезну сталактитову печеру, що стала їхнім, мабуть, останнім притулком.

— Одного разу, — порушив мовчання Астрагал, — довідавшись, що траєкторія нашої чергової експедиції проходитиме через Гарію, моя дружина, моя Тілія… — Він раптом надовго замовк. — Моя Тілія попросила привезти гарського перцю. Я казав, що не матиму часу діставати того рідкісного продукту. Але Тілія дуже просила, просто благала. І я привіз. Сто п’ятдесят сім годин тримав чотири міжпланетні машини на Гарії, але дістав. Привіз. І вона справді була щаслива, як дитина. Але той перець, той рідкісний гарський перець весь до останнього стручечка згнив на кухні… Спершу вона хотіла його консервувати. Потім вирішили приготувати реца. Але кожного дня викидала стручок за стручком, які ставали м’якими і починали погано пахнути. Вона жалісливо прицмокувала над кожним. Я так і не зміг нічого зрозуміти. Навіщо він був їй потрібен? А коли запитав, чому ж він гине на кухні, вона лиш недбало кинула: «Астрагале, не будь дріб’язковим». Це ілюстрація до ваших попередніх слів, — розсміявся Астрагал. — І цікаво, що цей випадок я пригадую тут чи не найчастіше. Сімдесят два роки подружнього життя залишили в пам’яті найяскравішим оцей епізод. Смішно, правда? А знаєте, мені захотілося знову до людей… Ви пробудили в мені бажання жити, бажання воскреснути…

— Ви знову дозволили собі лицемірне твердження. Це не я збудив у вас бажання жити з людьми. Скажіть, скільки років ви виходите з цієї печери з надією зустріти людей?

Дьондюраг зробив ще ковток із зеленої фляги.

— Але тепер я розумію, чому так раптово тоді в кабіні міжпланетного таксі мені спало на думку взяти курс на астероїд. Я вловив ваше еманаційне поле. Ви думали про людей, ви прагнули їх побачити. Ви потребуєте допомоги. Правда ж? Ми з вами повинні повернутися до людей. Пам’ятаєте, як у Сандра?

— Як ви собі уявляєте наше повернення? — сумно всміхнувся Астрагал.