Дозвольте народитися: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тілія поклала його в ліжко й доглядала, як за дитиною. Але йому не кращало. Він марив. І лиш одного разу, опритомнівши, запаленими пошерхлими вустами прошепотів:

— Пробачте, що я вже старий… Ви залишаєтесь одна… Я був би вам за сина… Ах, якби я був молодшим, пробачте…

Викликала машину і відвезла до дослідного центру з надією полагодити, замінити блоки, поміняти стереотип, постимулювати власні системи регуляції.

Відтоді вже другий тиждень кожного дня стара Тілія долала шлях через увесь Дзябран від свого дому до Центру проблем біокібернетики.

Вийшла з вагона гелікотрема і повільно пішла стежкою між деревами до брами входу. Вона хвилювалася кожного разу, приходячи до Румеча.

Майстра, котрий ремонтував Румеча, вона зовсім випадково зустріла на подвір’ї. Він ішов, усміхаючись, і насвистував веселу мелодію.

— Добрий день.

Майстер спершу ніби не пізнав а чи не хотів пізнавати, але зупинився.

— Тіліє? Доброго дня.

— Як мій Румеч? Йому краще?

Він був змушений пригасити свою посмішку.

— Знаєте, мушу вас засмутити. Ми нічого не змогли зробити. Він зовсім перестав функціонувати. Десь годину тому ми відправили його на демонтаж.

Тілія схилила голову і тихо, беззвучно заплакала.

— Я розумію, ви дуже звикли до свого Румеча. Але ж погодьтесь, він був не просто старий, він був старовинний кібер. Він взагалі міг функціонувати лише завдяки вашій турботі й догляду. До речі, ми дуже вдячні, що ви звернулись до нас. Вивчення стану його блоків та систем дало нам багато цінної інформації.

От і все. Румеча немає. Вже не треба приходити щодня, не треба показувати малого папірця-перепустку за підписом керівника центру, не треба люб’язно вітатися з обслугою, піднімаючись на третій поверх, не треба робити веселе обличчя, заходячи до майстерні, не треба дякувати майстрам і вірити в щасливу долю. Його вже немає.

Додому поверталась мов усі сні. Переступила поріг квартири, де пройшло майже все її життя. Молодим дівчиськом вона прилетіла на Інкану в складі молодіжного будівельного загону. Зустрілася з Астрагалом… Ніби вчора, а вже її півтора століття минуло. Вже минули гамірні молодечі гуляння з танцями і бісиками, з польотами звеселілих компаній на спортивних триангулярах. Вже минули вечори чекання свого коханого космодослідника. Астрагал часто літав, а вона, повертаючись втомлена після роботи, сідала біля каміна, зробленого самим Астрагалом, і думала про нього, намагалася уявити, що він зараз робить. І тоді вона зовсім не думала про самотність. Минули безсонні ночі біля колиски сина, потім народилася дочка. Вже минули, лишилися тільки в пам’яті їхні кумедні словечка і витівки.

Сіла на стілець. Було тихо-тихо. Як ніколи. Раптом зринули в пам’яті майстрові слова, і вона розплакалася.

Ледве опанувала себе, втерла сльози і навіть спробувала посміхнутися. Підійшла до столу, за котрим працював Румеч. Навколо друкарської машинки лежали його папери. Румеч кожного дня писав. Намагався не виходити з русла творчих справ, постійно підтримував контакт з редакцією, де раніше працював. Йому часто замовляли статті. А ще Румеч любив ліпити з неоліни фігурки коней. Він їх колись бачив, ще працюючи на Землі. Не один раз розповідав Астрагалу й Тілії, яка вражаюче незвична філософія життя у цих мудрих тварин, захоплено розповідав про їхні звичаї. Ліплені з неоліни фігурки коней завжди оточували Румеча. Він дарував їх першим-ліпшим знайомим і любовно робив нові. Часом у нього на столі збиралися цілі табуни різноманітних, неповторно прекрасних і часом химерних коней.

Тілія взяла одну з фігурок. Погруддя коня, що сміється. Кінь сміявся, а Тілія знову заплакала.

Чомусь пригадалися вірші Сандра. Румеч міг годинами ходити кімнатою, декламуючи Сандра. Колись він привіз із Землі книжечку його поезій.

Тримала в руках погруддя коня. Колись Румеча дуже просив один художник подарувати саме цього коня. Але кібер дипломатично відмовив. Це погруддя було йому дороге, як перша фігурка з неоліни.

Чому так хочеться плакати? Лише плакати і нічого більше. Може, це просто старість? Румеч казав, що існування можливе лише тоді, як функціонуєш в системі, для котрої створений. Злогізоване, сухе твердження біокібера. Але то правда. Тільки де та система, для котрої створена вона, Тілія? Може, вона створена для того, щоб бути елератором на будівництвах? Але то було так давно. Чи, може, вона створена, щоб бути гарною жінкою космодослідника? Але Астрагал ніколи не потребував багато уваги й турботи, хіба останні роки, як постарів. І де взагалі він зараз, Астрагал? Як тихо в хаті. Може, вона створена для своїх дітей? Але вони теж так легко обходяться вже без неї. Хіба що згадують інколи. Діти, діти…

Помітила, що риси того усміхненого коня нагадують самого Румеча. Якась невловима для першого погляду схожість існувала між ними. Тілія знову згадала Румеча, і раптом з вітальні квартирний блок пам’яті голосом Румеча промовив:

— Вітаємо дорогу Тілію з сімдесят другою річницею одруження. Прийміть побажання багатьох щасливих літ подружнього життя.

Те зворушило до сліз. Вона й сама забула про ту дату. Довго стояла, мов закам’яніла. Потім повільно підійшла до екрана відеона і натисла зелену клавішу.

— Будь ласка, мені адміністратора Інканського комбінату біокібернетики.

За кілька хвилин на екрані з’явилось сухорляве обличчя.

— Адміністратор комбінату.

— Добрий день. Я вас турбую з приводу… Чине могла б я?.. Я хотіла б у вас працювати…

— Хто ви за фахом?