Дозвольте народитися: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А пам’ятаєш?..

І кожен згадував собі Центурію чи що інше, і всі сміялися чи надовго примовкали.

Коли ж навідувались просто знайомі, Астрагал не любив багато розповідати, бо не хотів, щоб думали, ніби він хизується.

А розповідати, згадувати пережите він не просто любив, а відчував у тому потребу. «Прожите життя, як написана книга, мусить бути хоч кимось прочитане», — інколи казав.

Тож одного вечора, коли за вікнами вже догорала ракета-сонце, Астрагал повернувся додому не сам.

— Румеч, — стримано простягнув руку чоловік, що зайшов з ним. — Біокібер Румеч.

Сіли за обідній стіл.

— Я дуже вдячний. — Румеч ніяково схилив голову, і довге волосся впало на його чоло. — Ви продовжили моє існування. Я вже всім сказав «прощавайте» — на роботі в редакції і просто знайомим, з котрими працював раніше. Ви прийшли, коли я вже переступив поріг першої камери, звідки починається конвеєр демонтажу. Я вдячний вам, що я вам сподобався, що ви звернули на мене увагу…

— Облиш, — мовив тоді Астрагал. — Ти ж кібер. Що це за сентименти.

— Пробачте. — Кібер на очах перемінився. — Але думалось, що вам, як людині, буде приємно чути слова глибокої подяки. Вочевидь, вам до душі вольові типи, заглиблені самі в себе.

Колись Румеч був консультантом з мистецтва. Отже, Астрагал знайшов для себе цікавого співбесідника і вдячного слухача.

Але одного разу Астрагал повідомив, що подав заяву на комісію по комплектації експедицій від Інканського центру космічних досліджень. Мовляв, є ще порох у порохівниці. Тілія розуміла, що це рішення визріло у розмовах з Румечем. Кібер знав, відчував, як догодити старому космодосліднику. А то було неважко. В його погляді дитинно світилися всі його бажання. Румеч захоплено слухав Астрагалові розповіді, а потім, усміхаючись, казав:

— Я заздрю вам. Ви мужня людина. Ви повинні ще літати з вашим досвідом, розумом, силою волі.

Одного разу Астрагал зітхнув:

— Якби ці слова хоч раз почути від свого сина.

— Ваш син полетів будувати нові світи. Він успадкував вашу вдачу. Хіба ж діла не є найкращими словами?

— Та воно так…

— А я певен, що, якби син був зараз з нами, він би те ж сказав, що і я. Ви повинні літати.

Румеч казав саме те, що Астрагал хотів би почути. Тілія розуміла: ці слова йому необхідні, вони не дають загаснути життєдайному вогню у погляді. Але сама вона не казала тих слів чоловікові. Може, просто егоїстично не хотіла, щоб він знову залишив її, та ще тепер, коли діти розлетілися. Вона розуміла, що Астрагал вже немолодий, аби не казати старий, для польотів.

Коли комісія затвердила його кандидатуру до чергової експедиції, Тілія все сприйняла як належне. Вона навіть посміхнулася і мовила:

— Я рада за тебе. Ти в мене такий молодець.

А повертаючись з космопорту додому, Тілія раптом відчула прихід самотності. Подумала про неї, мов про когось третього, ніби ще хтось сидів поруч із нею і Румечем у кріслі маршрутного гелікотрема, і той, третій, ніби плакав чи співав жалібної. А ще коли Румеч сказав:

— Кепсько почуваюсь. Я виснажив свої системи. Останнім часом він потребував так багато уваги.

Вона запитала Румеча так, щоб він не відчув, що їй боляче від того безликого «він», сказаного про її Астрагала:

— Навіщо ж ви так переконували летіти?

І не сказали жодного тверезого слова. — Ледве стримала сльози.

— Думаєте, було б краще, аби я казав йому, що все вже минулося, що він вже не справиться з сучасними машинами, що… він вже старий? Думаєте, було б краще?

— Не знаю, — сказала, стримуючи сльози.

— Отож, — мовив Румеч сміливіше. — Живеш, доки можеш функціонувати в системі, для котрої створений. А він створений для польотів, як я створений… — І раптом замовк.

Повернувшись у порожню квартиру на третьому поверсі, Румеч несподівано заслаб.