— Нормальна мама, — сказав Серафим. — То ви її не знаєте. Вона дуже втомлюється…
— …
— Ходімо, — рушив тротуаром.
— Куди? — пішов поруч Сухов.
— Погуляємо.
— Де ти живеш?
— А хіба ми поїдемо не до вас?
— …
— Ось цією вуличкою ми скоро вийдемо до чудового парку. А ти молодець! Як тебе звати?
— Мене? — розгублено перепитав Сухов.
— Тебе.
— Антон… Антон Сухов.
— Ти мені відразу сподобався. Від тебе лікарнею пахне. Ти лікар?
— Лікар…
Антон ошелешено зупинився. Ну й деньок видався! Тепле проміння сонця. Золоті крони дерев. Чисте небо. Серафим…
— Тобі справді два роки?
— Тебе дивує, що я такий розумний? Вундеркінди всі такі.
Сухову раптом нестерпно забажалося побути на самоті.
І портфель став непомірно важким…
— Мені завтра дуже рано на роботу. Операції починаються о восьмій…
— До завтра ще дожити треба, як сказала б моя мама. Не хвилюйся. Все буде гаразд. Я тебе не підведу, — багатозначно прорік малий.
Хлопчик у блакитному комбінезончику дибцяв швидко. Антон ледь встигав за ним.
— В тебе є діти, Сухов?
— Двоє…
— Це добре. Я їх багато чому навчу. Хто вони — хлопчики чи дівчатка?
— Хлопчик і дівчинка.
— Ну, ти просто молодець! Цілковита гармонія… Але, бачу, ти не дуже радий нашій зустрічі, — малий глянув йому у вічі й зупинився.
Антон відчув: не слухаються ноги. Він, хірург, почувався, як на операційному столі. Він нічого не міг збагнути, навіть того, чи все це зараз відбувається насправді.
Нараз у нього з’явилося бажання якось відстати від Серафима. Власне, втекти. Вундеркінд не пропаде. Але Серафим ступив кроків два-три і, не обертаючись, голосно запитав:
— Що сталося? Чому ти зупинився? — Малий чекав, доки Сухов підійде.