Викривлений простір: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Може, припинимо імітацію невимушеної розмови?

— Навіщо припиняти? Тобі не цікаво?

— Аніскілечки.

— Чому? — вона звабливо й ніби невимушено усміхнулася, але Сухову стало моторошно. — А що тобі цікаво, Антоне? Скажи мені чесно.

— Як я зрозумів, ти й сама повинна знати не лише час закінчення операцій, але й коло моїх інтересів, — сказав Сухов, карбуючи кожне слово і переходячи також на «ти».

— Не перебільшуй моїх можливостей, — Гіата блиснула низкою рівних білих зубів. — Я можу багато. Можу читати твої думки. Але це ще не все. Далеко не все.

— Хто ти?

— Гіата Біос.

— Я зараз підведуся й піду. Якщо я запитав тебе, хто ти, то щонайменше хотів ще раз почути твоє прізвище.

— А що ж ти хотів почути?

— Я, власне, нічого не хотів… Але коли вже опинився в твоєму помешканні, та ще й у такий дивний спосіб, то, можливо, ти сама хочеш мені щось повідомити?

Лукава усмішка не полишала її обличчя.

— Навіщо так поспішати? Хочеш кави?

— Так…

— Ну, це вже прекрасно. Кава — напій бадьорості. А поспішати ніколи не треба. До того ж сьогодні у тебе такий приємний день. Легкий день. Ти просто мусиш відпочивати сьогодні душею і тілом. Чому ти такий напружений?

Гіата говорила спроквола, спокійно, втаємничено.

— Чому ти зляканий? Власне, нічого ж не трапилось… І тобі не випадає ніяковіти в присутності молодої… дуже молодої жінки.

Сухов заплющив очі.

— Хіба мій настрій викликаний зараз присутністю молодої жінки?

— Галантного кавалера, бачу, з тебе не вийде, але не сумуй. Про наші роки зараз не будемо говорити. Добре? Серафимчику! — Двері до кімнати майже відразу прочинилися. — Принеси нам кави і трохи коньячку.

— Трохи — значить одну пляшку? — почулося запитання Серафима.

— Любите коньяк? — бовкнув Сухов.

— І коньяк люблю. Все люблю, що існує на цьому світі. Адже все на цьому світі існує саме для того, щоб його любити. Чи не так?

— Все?

— Так. Все. Я втішена, що ти саме на цьому слові загострив увагу. Мені приємно, що ти здатен так тонко відчувати.

У цей час прочинилися двері, і зайшов Серафим з невеликою тацею в руці. Він лукаво підморгнув Сухову, поставив тацю на стіл, зробив рух рукою, мов ілюзіоніст на сцені, — і з’явилася пляшка коньяку.

— Завтра підемо гуляти? Чуєш, Сухов? — малий знизу лукаво дивився на нього.

Сухов змовчав, навіть не зупинив погляду на Серафимові.

— Мовчанка — ознака згоди. Тож до завтра. Хоча, власне, ми ще й сьогодні побачимось. Адже ти не квапишся додому?

Серафим вийшов з кімнати, зачинив за собою двері.