Викривлений простір: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ні, але й губити час… Гарний день сьогодні видався, правда?

— Мені всі дні однакові, — монотонно сказав гелікомобіль. — Погано тільки тоді, коли клієнтів чи пального немає. Куди їдемо?

Вони назвали адреси, і машина рушила з місця.

— Ми з тобою завтра не разом працюємо?

— Міг би й не нагадувати про завтра, — трохи роздратовано мовив Степанюк. — Завтра у мене Гирзанич оперує… Певне, такий день, як сьогодні, трапиться знову не скоро…

Жінку з дитиною на руках Антон помітив здалеку. Пригадалися маленький Вітасик і Вероніка… Які вони тоді були щасливі! Тішилися, мов діти, з кожної дрібниці. Але як сталося, що все зникло? Якось відразу. Раптово. І раніше траплялися нелади з Веронікою, навіть сварки, але Антон ні на мить не сумнівався, що то все не ти’мчасові складнощі, а смішні непорозуміння. В її очах бачив одсвіт отієї щирої любові. А нині почав думати, що все це йому колись приснилося… Але ж ніщо не зникає безслідно? Один дотепник прорік: якщо в душі оселилася ненависть, то, значить, були колись і зерна любові. Але й ненависті не було в душі Антона Сухова. Йому самому видавалося, що душа з якогось часу стала бездонною пусткою… Чому?

— Зупинимось! — несподівано самому собі наказав Сухов і звернувся до гелікомобіля. — Підвеземо ту жінку… Місце в салоні є…

Степанюк незадоволено пробуркотів:

— Вона нікуди не збирається їхати. Вродлива жінка, я тебе розумію, але ж вона нікуди їхати не збирається. Даремно ти лицарствуєш. Красуня просто гуляє зі своїм чадом.

— Ти ж бачиш, поблизу немає пульта магістрального селектора. А вона з дитиною на руках…

Мабуть, саме тому Сухов і звернув увагу, що жінка тримала дитину на руках. Щось незвичне було в її постаті. Струнка, світловолоса, в зеленкуватому легкому плащі, ніби з кольорового повітря зіткана, вона стояла спокійно, незворушно і водночас аж промінилася напругою, хвилюванням.

Машина зупинилася метрів за десять від неї. Сухов визирнув із салона і гукнув:

— Вас підвезти?

Якусь мить жінка стояла нерухомо, ніби не почула пропозиції. Потім повільно обернулася, запитально подивилася на Сухова, спершу ніби сторожко і злякано, як видалося Антонові, та нараз голосно відказала:

— Так, безумовно. Велике спасибі. — Приязно усміхнулася, саме приязно, а не вдячно, відзначив подумки Антон, і впевнено підійшла до машини.

Дитина на руках розплакалась. Голос малюка був неприємний, деренчливий. Сухов посунувся в глиб машини, і жінка зручно вмостилася поруч.

— Тихо, Серафимчику, тихо…

Пола її зеленкуватого плаща лягла на коліно Антона, а пасмо довгого золотавого волосся впало йому на плече, лоскотало щоку.

Гелікомобіль рушив, набрав швидкість.

— Куди вам їхати? — запитала машина.

Жінка подивилася довкола, якось дивно усміхнулася, ніби вибачливо, але й відчужено воднораз:

— Мені з вами по дорозі, - сказала впевнено, немов точно знала, куди їдуть Антон з Митрофаном. — Ну тихо, Серафимчику! Що це з тобою?!

А малий на руках не вгавав. Крізь плач він намагався щось сказати, але неможливо було зрозуміти бодай слово. Він роздратовано витирав кулачками сльози. В блакитному комбінезончику, повненький, рожевощокий.

— То куди ж вам їхати? — знову запитав гелікомобіль.

— Я скажу, де зупинитися, — ухильно відповіла жінка.

А малий репетував, аж у вухах лящало. Антон і Митрофан іронічно перезирнулися між собою.

— Ах, зорі, зорі, вічно вам сіять…

— Як тебе звати, малий? — голосно запитав Сухов. — Ти вже вмієш говорити? — Антон поглянув на маму.

Вродлива! Навіть погляд відвів.

— Мене звати Серафимом, — несподівано спокійно проказав хлопчик. — Ви чули, як мене кличе мама, а запитуєте… — І зарюмсав ще нестримніше.