Викривлений простір: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Скільки йому років?

— Два, — якось непевно відповіла жінка.

— Симпатичний хлопчик, а такий плаксій… — Антон взяв маля за вушко і злегка смикнув, імітуючи чоловіче розчулення, хоча Серафим, а особливо його деренчливий голос, дуже дратували Антона. — Я таких завжди забираю із собою. Ось у цьому великому портфелі… Чуєш, Серафимчику?

— Чую?! Так! Ти все одно не забереш мене! — вигукнув хлопчик і розкричався ще голосніше.

Жінка вибачливо подивилася на Антона і вдавано безтурботно проказала, карбуючи кожне слово:

— Так от, я зараз віддам тебе дяді. Мені не потрібен такий поганий, неслухняний хлопчик.

Антон враз нахмурив брови, розкрив чорний і справді чималий портфель.

— Зупиніть, будь ласка. Я зараз виходжу, — мовив Митрофан. — До завтра, Антоне. Бажаю тобі щонайкраще провести цей день, — багатозначно усміхнувся.

Степанюк вийшов з машини, за ним нечутно зачинилися дверцята. Гелікомобіль помчав далі, а малий репетував, час від часу переводячи подих.

— Ану, давай подивимось, вереднику, чи помістишся ти в моєму портфелі?

Сухов уже й не радий був, що розпочав цю гру. Міг би їхати собі спокійно, не встрявати у розмову. Кричить малий, але ж він на руках у матері, вона знає, що йому треба і чого не треба. І взагалі не було ніякої потреби зупинятися, лицарствувати, як сказав Митрофан. Але… Ось іще хвилина-друга… Ця жінка… Ця красива жінка вийде із салону, і Антон Сухов помчить прямісінько до себе додому.

— Бачиш, який у мене великий портфель? — повторив. — І сьогодні він майже порожній. Я ніби передчував, що зустріну такого плаксивого хлопчика.

— Забирайте його, — мовила жінка. — Раз не слухається, тож він не любить свою маму, — і ніби несамохіть поклала долоню Антонові на коліно, Сухова аж пересмикнуло від того.

Здавалося б, мав інакше зреагувати на дотик чарівної супутниці, але йому стало так боляче, ніби щось жорстоке і всеїдне доторкнулося до нього.

— Безумовно, я заберу… — затнувся Сухов, тамуючи біль.

Узяв хлопчика собі на коліна, внутрішньо приготувавшись до непередбаченого. Але нічого такого не сталося. Серафим спокійно перебрався на руки до Антона, не змінивши тональності свого плаксивого співу.

— Ось так, Серафимчику, — сказала жінка. — Ти не слухався своєї мами, живи тепер з чужим дядею. Зупиніть, будь ласка.

Гелікомобіль слухняно загальмував.

Антон Сухов не встиг нічого збагнути. Золотоволоска в зеленавому плащі вискочила з машини і швидко поцокотіла каблучками вздовж магістралі.

А Серафим відразу замовк, полегшено по-дорослому зітхнув, розважливо і умиротворено витираючи сльози. Сказав:

— Ну, нарешті….

Сухов аж ніяк не чекав такого повороту. Він сидів, намагаючись приховати свою розгубленість і безпорадність.

— Тобі зовсім не шкода розлучатися зі своєю мамою?!

Хлопчик подивився на нього пильно, зосереджено, якусь мить ніби вагався, підшукуючи слова, але так нічого й не сказав, тільки багатозначно усміхнувся.

Моторошна хвилина минула.

— Пробачте, зараз ми також вийдемо, — голосно мовив Сухов.

— Розумію вас, — відповіла машина. — Бажаю успіхів.

Сухов з дитиною на руках вийшов з салону і, максимально зосереджуючись, як під час роботи в операційній, поглянув довкола. Ніде не було помітно жінки в зеленкуватому плащі. Вона ніби розчинилася, випарувалась, ніби просто наснилася. Але ж дитина… Хлопчик на руках…

— Поставте мене на землю! — владно звелів малий. — Я вмію ходити не гірше за вас.

— І що ж ми будемо робити? — мовив Сухов. — Маєш ти, хлопче, відверто кажучи… Не знаю навіть, як сказати… Маєш ти не зельми розумну матусю…