Червоні ночі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У Пшебраже в 1943 році було чимало зброї, яку не здали німцям після проходження фронту та приєднання цих територій до Третього рейху. В околицях села були заховані гвинтівки, боєприпаси, певна кількість гранат і кілька одиниць важкої зброї. Тепер вони мали послужити для захисту від українських націоналістів. Цибульський досить докладно описує перші акти насильства, які мали місце ще восени 1942 року — попри свою жорстокість і насильницький характер, вони все ж мали відносно поодинокий характер.

Після досить спокійної зими ескалація агресії відбулася в березні 1943 року. Як зазначає автор «Червоних ночей», для поляків тоді стало зрозуміло, що вони мають справу не з локальними витівками якихось банд чи наслідками давньої ворожнечі, а з організованою у широкому масштабі та добре спланованою акцією. Таким чином, дедалі очевиднішою ставала необхідність організації ефективної самооборони.

З самого початку нападів таким центром самооборони стало Пшебраже, що пояснювалося природними причинами — це було велике село, об’єднане в єдиний організм із навколишніми меншими адміністративними одиницями. Основною проблемою в організації ефективного опору була не лише недостатня кількість зброї, а й той факт, що формально її не можна було мати, аби не накликати на себе гнів німецької влади. Як згадують учасники оборони Пшебраже, тому спочатку зброю використовували лише таємно, під час нічних чергувань тощо.

Однак з огляду на зростаючу загрозу з боку українських націоналістів виникла необхідність вилучити всі приховані запаси зброї. Не було можливості, щоб це залишилося непоміченим німцями, тому необхідно було вжити дипломатичного кроку, тобто отримати від гітлерівської адміністрації офіційний дозвіл на зберігання кількох одиниць зброї в Пшебраже (не розкриваючи при цьому фактичного обсягу наявних запасів). Тому до Йеске, інспектора-агронома окупаційної влади, у Ківерцях було направлено делегацію з проханням видати п’ятнадцять гвинтівок, призначених для захисту від «лісових банд, що діють на шкоду Великому Рейху». Єске, як не дивно, ухвалив позитивне рішення. Досі невідомо, у чому полягала причина цього. Юзеф Собесяк, відповідно до ідеологічної спрямованості своєї книги, вказує на прагнення німців розпалити польсько-український конфлікт.

Однак деякі історики вважають, що такі дії аж ніяк не йшли на користь окупанту, в інтересах якого було радше збереження спокою на підконтрольних йому територіях або ж перенаправлення потенційних військових дій проти радянського партизанського руху. Можливо, вирішальну роль відіграло наполовину польське походження Єске, а може, й інші чинники. Для захисників Пшебраже найважливішою була формальна згода, завдяки якій можна було дістати зі схованки всю наявну зброю та укріпити поселення. Зброю добували також усіма іншими можливими способами, насамперед незаконно купуючи її у німецьких комірників та угорців, дислокованих у Луцьку та Ківерцях.

У цей період сталося кілька сутичок із радянськими партизанами, внаслідок яких дехто з них навіть загинув, а в кількох випадках ледь не дійшло до перестрілки. За свідченнями обох авторів, ці ситуації були спричинені лише невдалими помилками, коли партизанів приймали за українських націоналістів.

Оскільки наявна кількість зброї ще не гарантувала безпеки, навколо села було споруджено загородження з колючого дроту, що залишився після відступу Червоної Армії у 1941 році. У фільмі «Пшебраже. Волинський бастіон» повідомляється, що досі з цього самого дроту збудовано значну частину огорож на пасовищах в околицях колишнього Пшебраже.

У квітні 1943 року комендантом Пшебраже з цивільних питань був Людвік Малиновський, а з військових — Зигмунт Несторович. Навколо села були розгорнуті контрольні пости. Центр села був оточений кількома метрами смуги загороджень. Такий стан справ застав Генрік Цибульський, коли він прибув до рідного села 20 квітня 1943 року. Кілька днів по тому, на раді старійшин села, йому запропонували взяти на себе військове командування, оскільки Несторович був уже у похилому віці. Цибульський, після нетривалих вагань, прийняв цю пропозицію. Як випливає з його спогадів, перспектива співпраці з інспекторатом Армії Крайової в Луцьку, з одного боку, та з радянським партизанським рухом, з іншого, не особливо сподобалася його найближчим соратникам, з якими він поділився наявними знаннями та налагодженими контактами. Тут слід звернути увагу на складну ситуацію та необхідність вступати у надзвичайно складні союзи, з якими стикалися як Цибульський, так і інші захисники Пшебраже. З одного боку, офіційний дозвіл на носіння зброї, отриманий від Єске, наражав їх на звинувачення у співпраці з гітлерівцями, з іншого — обмежена бойова спроможність змушувала співпрацювати з радянськими партизанами, що, зрештою, з точки зору втікача з Сибіру та солдата Армії Крайової, яким був Цибульський, не могло бути легким рішенням. Однак перед обличчям хвилі смерті та жорстокості, яку залишали після себе загони ОУН-УПА, подібні дилеми мусили відійти на другий план.

Пріоритетом було збереження Пшебраже та порятунок тисяч людських життів, навіть за допомогою німецької зброї та за сприяння радянських військ, щодо політичної лояльності яких у майбутньому, звісно, не можна було плекати великих ілюзій.

Однак Цибульський проявив стратегічну далекоглядність — він усвідомлював, що без їхньої підтримки надати ефективний опір українським націоналістам буде неможливо. Тому він почав готувати командирів невеликих центрів самооборони в околицях Пшебраже до необхідності співпраці з радянськими партизанами, після чого на початку травня повернувся до Карасина, щоб офіційно звільнитися з роботи в лісництві. Цибульський підкреслює у своїх спогадах, що, працюючи в Карасині, він був значною мірою відрізаний від світу й не усвідомлював усієї тяжкості новин про погроми, що доходили з Волині. Як він пише:

«До мене доходили лише якісь спотворені звістки про сутички з українськими фашистами. Ізольований від світу, я оцінював ці новини за старими, довоєнними мірками: ось, знову якісь суперечки через кордони, якісь давні конфлікти між селами, які тепер вирішуються «оптом» в ідеально сприятливих для цього умовах військового беззаконня.»

Лише прийнявши командування в Пшебраже, він з кожним днем дедалі більше усвідомлював масштаби та інтенсивність різанини, що її чинила ОУН-УПА. 8 травня 1943 року Цибульський офіційно обійняв посаду командувача Пшебраже. Його заступником став Францішек Житкевич, ад’ютантом командира — Альберт Василевський, а начальником штабу — Станіслав Ольшевський. Бойові загони були збільшені до чотирьох взводів, а їхні командири були призначені інспектором Армії Крайової. Ними стали: Францішек Малиновський, Марцел Житкевич, Владислав Цибульський і Тадеуш Мельник (за іншими джерелами — Міхчик). Також було створено сільський суд. Систему оборони було зміцнено завдяки будівництву нових окопів, кулеметних точок, дерев’яно-земляних бункерів, а також встановленню загороджень із колючого дроту навколо села.

Оскільки головним завданням був захист цивільного населення, то — починаючи з 5 червня 1943 року — почали організовувати вилазки для збору населення в навколишні села. За короткий час кількість людей, які зібралися в Пшебраже, сягнула кількох тисяч. Оскільки розмістити таку кількість людей разом із майном та домашньою худобою в межах самого селища було неможливо, для проживання були задіяні гаї навколо поселення, де рили житлові бункери. До кінця червня були евакуйовані села навколо Пшебраже, що найбільше піддавалися небезпеці. Після переселення трьохтисячного населення містечка Колки кількість біженців сягнула 18 тисяч418.

Перед Цибульським тепер стояло завдання ефективно організувати цю міні-державу, забезпечити всіх хоча б тимчасовим дахом над головою та харчами. Околиці Пшебраже були практично спорожнілі — села або були евакуйовані, або знищені українськими націоналістами. У Пшебраже постійно надходили нові звістки про жахливі погроми, що відбувалися по всій Волині. Було відомо, що захищаються й інші центри самооборони, але — як зазначає Цибульський — взаємні контакти між ними практично були відсутні.

На початку літа 1943 року ситуація складалася таким чином: майже всі польські села в радіусі багатьох кілометрів були знищені, а їхні мешканці — винищені, тому Пшебраже залишалося єдиним великим скупченням поляків, яке функціонувало в усьому регіоні. У цій ситуації було очевидно, що слід очікувати масованого нападу загонів УПА на «фортецю» в Пшебраже. Перший напад стався в ніч з 4 на 5 липня 1943 року. Українські загони підпалили всі села, розташовані безпосередньо навколо Пшебраже. Укріплений табір оточували язики полум’я, а з усіх боків стікалися ті, кому вдалося врятуватися. Бої тривали всю ніч, на світанку колонія опинилася в оточенні озброєних загонів УПА. Один із них відкрив мінометний обстріл. Запекла битва тривала до полудня, після чого нападники відступили. Тоді загинуло десять поляків. Великою заслугою Цибульського було те, що йому вдалося взяти під контроль паніку, яка спалахнула після початку атаки. Горіли всі села навколо Пшебраже, люди тікали в одній нижній білизні, а заскочені зненацька взводи, що захищали околиці фортеці, почали відступати перед нападниками. Однак Цибульський взяв ситуацію під контроль і негайно організував загін, який вирушив на допомогу.

Вдалося відбити основний удар, але великі (що налічували сотні людей) групи українських націоналістів, як і раніше, перебували в деяких навколишніх селах. Після відступу нападників до Пшебраже стікалися натовпи тих мешканців, які врятувалися від нападу й сховалися в навколишніх лісах. Для всіх стало очевидно, що бій на відкритому полі не обіцяє жодних шансів, а єдиною можливістю порятунку є оборона Пшебраже.

Напад на початку липня також підірвав бойовий дух багатьох захисників, а особливо цивільного населення. Говорили про неможливість утримати фортецю та необхідність здатися німцям.

Особливе занепокоєння у командування викликав той факт, що напад 4–5 липня був справою рук одного великого загону УПА, а адже цілком реально було, що спроба буде повторена із залученням набагато більших сил.

У дні, що безпосередньо настали після нападу, Цибульський організував рейди в навколишні села з метою оцінки втрат, поховання загиблих та збору біженців, які розбіглися й ще не встигли дістатися до Пшебраже. Ситуація у фортеці була складною — населення, що зростало з кожним днем, створювало проблеми з продовольством, починало бракувати боєприпасів, а співпраця з радянськими партизанами була вкрай ускладнена через те, що німці з дедалі більшою недовірою ставилися до самооборони Пшебраже, яка набирала сили. Однак липневий напад дав змогу Цибульському виявити найслабші місця оборони та вжити відповідних превентивних заходів. Східний фланг було укріплено сильніше за рахунок південного, де доступ ускладнювали великі болота. Були посилені укріплення, а за допомогою нелегальної торгівлі та різних зв’язків було закуплено запаси німецьких боєприпасів. Було створено табірну зброярню. Було демонтовано та приведено до бойового стану дві гармати з покинутих уламків радянських танків. Під прикриттям озброєних загонів самооборони проводилося збирання врожаю на полях навколо самого Пшебраже, а також на тих, що розташовувалися біля спалених сіл — це був єдиний спосіб запобігти загрозі голоду в 20-тисячному укріпленому поселенні. 11 липня по всій Волині відбулася наймасштабніша ескалація нападів на польські населені пункти. По суті, значна частина регіону вже була повністю захоплена УПА, але звістки про це доходили до Пшебраже з великим запізненням.

Важливим рішенням Цибульського було також розміщення захисників Пшебраже в казармах, які раніше функціонували за принципом напівцивільного режиму, тобто після чергування чи іншого завдання вони поверталися додому, маючи наказ з’явитися лише у разі тривоги. Це не давало змоги швидко реагувати в разі нападу, тому було ухвалено рішення про розміщення у казармах взводів на окремих ділянках. Була також організована окрема військова кухня. Була запроваджена військова дисципліна з порядком зборів, звітів і команд, завдяки чому «з загону швидко зникла атмосфера неорганізованої групи, в якій кожен, по суті, робить, що хоче, а всі є один для одного приятелями і ніким більше». У першій половині липня взводи вже налічували по 120 осіб, і їхній статус було підвищено до роти. Було запроваджено програму навчання, що включала стройову підготовку, тактику, навчання поводженню зі зброєю тощо. Інтенсивно велися роботи з укріплення позицій — зокрема, замість загороджень, що оточували саме село, було збудовано розташоване на більшій відстані від нього гігантське коло периметром у два десятки кілометрів. На щастя, у цей період візити німців уже стали рідшими — через зростаючі проблеми Третього рейху на фронті гітлерівська адміністрація приділяла дедалі менше уваги полякам, які захищалися від УПА. Велику роль тут відіграв також громадський лідер Людвік Малиновський, який чудово знав місцеві реалії та вмів різними методами домагатися того, щоб німецька влада закривала очі на те, що відбувалося в Пшебраже.

У липні 1943 року Цибульський ухвалив рішення організувати наступальну операцію на Тростянець — село, яке, як було відомо, було центром УПА і звідки слід було очікувати можливого нападу. У експедиції взяли участь триста озброєних осіб. Розташований у селі гарнізон УПА був розгромлений. Цибульський, який особисто брав участь в операції, згадує про кілька десятків убитих супротивників, а Собесяк стверджує, що їх було більше, ніж кілька десятків. Також незрозуміло, чи були вигнані українські мирні жителі та спалена частина села, чи їх просто попередили, щоб вони більше не переховували бойовиків УПА.419

Однак ці дії не могли відтермінувати неминучу перспективу головного наступу на Пшебраже. Як зазначає Юзеф Собесяк, це був надто великий польський центр у регіоні, щоб можна було применшити його значення, і водночас надто сильний, щоб намагатися захопити його за допомогою невеликих сил збройних формувань. Тому почали стягувати в цей район загони УПА з більш віддалених місцевостей, а також закликати до їхніх лав українське цивільне населення, заманюючи його розповідями про нібито накопичені в Пшебраже багатства.

План націоналістів передбачав зосередження максимальних сил у цьому районі, концентрований наступ з трьох боків, відрізання оборонних груп одна від одної, їх ліквідацію по черзі та вигнання населення у напрямку Ківерців, де його мали перехопити німці, заарештувати та вивезти на примусові роботи до Третього рейху. На думку Собесяка, бійці УПА розраховували на підтримку з боку Вермахту та СС, що, однак, видається досить малоймовірним, оскільки, по-перше, німці зосередилися насамперед на відчайдушних спробах утримати позиції на Східному фронті, а по-друге, їхні стосунки з українськими націоналістами вже тоді були далекими від нормальних. З огляду на наближення наступу на Пшебраже, Цибульський був знову змушений налагодити контакт із радянськими партизанами. Поруч уже не було загону полковника Дмитра Медведєва, який раніше дислокувався там, але наприкінці липня в околицях Пшебраже з’явився інший загін під командуванням Миколи Прокопюка.

Тоді ж, після кількох днів відносного затишшя, все частіше траплялися спорадичні перестрілки між поляками та уповцями. 30 липня за межами села відбулася велика битва. У цей період Пшебраже було вже єдиним великим центром самооборони на Волині після падіння Гути Степанської (її розгром був пов’язаний з відступом польсько-радянського загону партизанів Юзефа Собесяка, про що, втім, він не згадує у своїй книзі). Патруль, відправлений Цибульським, підтвердив, що цей центр самооборони був розгромлений. Лідер Пшебраже приховав цей факт від населення, щоб не викликати паніку. Однак звістка рознеслася і викликала хвилювання.

Частина людей вважала, що краще здатися німцям і бути вивезеним на примусові роботи, ніж загинути від рук українських націоналістів. І знову лише харизма та дипломатичні здібності Цибульського призвели до того, що в кінцевому підсумку ніхто не покинув Пшебраже.

Протягом усього серпня тривали останні приготування, спрямовані на організацію найефективнішої оборони. Розвідники повідомляли про серйозні пересування противника та зосередження небачених досі сил в околицях Пшебраже. Атака розпочалася 30 серпня рано вранці.420

Це був масований штурм з півдня об’єднаних українських сил (у тому числі чотирьох колон львівського угруповання), який прикривався артилерійським вогнем. Загалом нападники атакували силами близько 12 тисяч421 озброєних осіб. У розпорядженні Пшебраже було не більше 2 тисяч захисників, причому наймолодші з них не мали вогнепальної зброї, а лише вила, піки, списи та інші подібні знаряддя. Перевага загонів УПА становила, таким чином, щонайменше шестикратну. У цій ситуації Цибульський негайно послав по допомогу до партизанів Прокопюка.

Лідер партизанів, які дислокувалися в лісі в тилу українських військ, погодився в потрібний момент долучитися до операції. Тим часом кільце навколо Пшебраже почало звужуватися. Після артилерійського обстрілу розпочався наступ з півдня та сходу. Однак помилкою нападників було те, що не було проведено одночасного наступу з усіх боків, що давало змогу захисникам перегрупувати сили. Судячи з усього, українці мали намір застосувати тактику тривалої облоги.

Запеклі бої, однак, ймовірно, закінчилися б перемогою УПА, якби не тактичні рішення, прийняті Цибульським. Першим кроком стало звернення з проханням про допомогу до Прокопюка, другим — підготовка загону чисельністю 120 осіб, підкріпленого 20 вершниками розвідки, які пробралися через болота й таким чином опинилися в тилу нападників. Атака радянських партизанів, озброєних важкими кулеметами, повністю застала УПОВців зненацька. Учасники оборони Пшебраже згадують у фільмі Сікорського, що «українці гинули цілими рядами», що «загинуло дуже багато з них». Сам Цибульський пише про їхню «жахливу поразку». Застосована тактика раптового нападу розірвала облогу і змусила решту загонів нападників відступити. У вирішальній битві, крім захисників Пшебраже, брали участь не тільки радянські партизани (у кількості 250 осіб), а й загін Армії Крайової у складі 100 осіб під командуванням Яна «Дрзаги» Рерутко, який становив резервні сили Пшебраже.

Перемога була беззаперечною. До рук захисників Пшебраже потрапили шістнадцять кулеметів, а також тисячі одиниць боєприпасів і гранат. У наступні тижні панувало відносне затишшя — польська самооборона в Пшебраже продовжувала всіма можливими засобами збільшувати кількість наявної зброї та боєприпасів. У вересні двічі стався несподіваний інцидент з боку німецьких літаків, які бомбардували село, вбивши кількох людей. Однак це не мало відношення до битви за Пшебраже, а було, скоріше, випадковим обстрілом гітлерівського розвідувального літака одним із польських патрулів.

[418] Наприкінці існування пункту самооборони в Пшебраже кількість людей, що зібралися там, за деякими даними, сягала 20 тисяч осіб, тоді як у фільмі Сікорського йдеться навіть про 25 тисяч у найнапруженіший період літа 1943 року, таку ж цифру наводить Генрік Цибульський, описуючи останні дні липня. — примітка автора післямови

[419] Цибульський пише, що населенню наказали розійтися по домівках, але також зазначає, що «нам довелося спалити принаймні частину села, щоб позбавити фашистів житла». У свою чергу, Собесяк згадує, що населенню наказали покинути село, проте люди згодом повернулися, і тому під час наступної наступальної операції в Ганчицях, після розгрому загону УПА та виселення мешканців, село спалили. — примітка автора післямови

[420] Не 30 липня, як помилково вказує у своїй книзі Ю. Собесяк. — примітка автора післямови

[421] Цибульський наводить цифру в 10 тисяч — примітка автора післямови