Червоні ночі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Колишній боєць УПА не скупився на детальну інформацію щодо розташування загонів у Ситниці. Ми точно з’ясували розташування окремих загонів, місця, де виставлені найсильніші варти, та всі слабкі місця оборони.

Маючи ці дані, ми обговорили на нараді командування можливість розгрому Сітниці. Незважаючи на те, що вона розташовувалася на значній відстані від Пшебраже, Сітниця становила для наших розвідувальних груп і невеликих загонів постійну загрозу. Саме одна з таких груп натрапила на загін, у якому перебував Іван. Тоді загинув один партизан, а результат сутички міг би бути набагато гіршим, якби не рефлекси командира розвідки — Копровського.

Не гаючи часу, я взявся за розробку детального плану вилазки. Мені в цьому допомагали: Альберт Василевський, Франек Житкевич та начальник штабу Станіслав Ольшевський.

Ми вирішили, що наступ на Сітницю відбудеться на світанку 6 січня 1944 року.

Того дня, третього січня, я саме сидів у своєму кабінеті, коли зайшов Генрік Ольшевський і повідомив, що троє чоловіків, які, судячи з усього, приїхали з Олики, хочуть зустрітися зі мною.

Це були молоді люди, жодному з них, судячи з усього, ще не виповнилося й тридцяти років.

«Ми прибули сюди, — заявив один із них, — від імені півтори тисячі людей, щоб попросити командування Пшебраже про допомогу. Наприкінці грудня німецький гарнізон, дислокований в Олику, раптово покинув містечко. Відтоді в околицях безчинствують бандерівці. Їхні напади та вбивства змусили нас сховатися в стінах замку Радзивілла. Банди УПА негайно розпочали систематичну облогу. Товсті стіни та старі оборонні вали виявилися для них неприступними, тому вони вдалися до тактики вичікування та обстрілу нас з кулеметів. Незважаючи на велику кількість населення, наші сили слабкі. У нашому розпорядженні всього кілька десятків гвинтівок і невелика кількість кулеметів. Найбільше нас турбує нестача боєприпасів і продовольства. Останнім часом ситуація стала катастрофічною. Люди голодують уже багато днів. Якщо облога триватиме довше, банди здолають нас голодом... У цій ситуації командування оборони разом зі священиком Вороновичем вирішило відправити нас до Пшебраже з настійним проханням про допомогу. Минулої ночі нам вдалося вибратися з обложеного замку, і ось, після півтораденного маршу, ми дісталися до Пшебраже...»

Це прохання про допомогу поставило мене в надзвичайно скрутне становище. Похід до Олики був нелегким, особливо в цю пору року. До місця призначення нас відділяло понад тридцять кілометрів. Під час маршу нам довелося б двічі перетинати залізничну лінію Ківерці–Рівне та шосе Луцьк–Рівне, яке охороняли угорці. Крім того, позбавивши табір — на кілька десятків годин — основних оборонних сил, я міг наразити населення Пшебраже на величезну небезпеку.

І все ж, незважаючи ні на що, не можна було допустити, щоб мешканці Олики були кинуті на розтерзання бандам.

Вже за кілька днів ми розпочали підготовку. Ми мобілізували двісті п’ятдесят возів, на яких мали перевезти мешканців Олики та їхнє майно. У поході мали взяти участь триста найвідважніших партизанів, озброєних кулеметами. Нас супроводжував також загін із Рафалівки під командуванням Аполінарія Оліви.

Ми вирушили, як я пам’ятаю, тринадцятого січня, пізно ввечері. Погода була безвітряною, але мороз сягав п’ятнадцяти градусів. Дві перешкоди: залізничну лінію Ківерці–Рівне та шосе Луцьк–Рівне ми подолали без труднощів. За кілька днів до походу наші люди повідомили угорцям, що саме цього дня тут проходитиме цивільне населення, яке рятується від банд УПА. Угорці пообіцяли нам, що не чинитимуть перешкод.

Наступного дня до полудня ми зупинилися біля замку Радзивіллів. Місцевість була спокійною, банди відступили до села, дізнавшись про наближення підкріплення з Пшебраже.

Тепер виникла нова проблема: обложені не хотіли відкривати нам ворота, підозрюючи, що це якась нова хитрість уповців.

З великим небажанням я вийшов уперед із двома посланцями, яких захисники відправили до Пшебраже. Це спрацювало. Ворота одразу відчинили, і виснажені, зголоднілі люди кинулися нам назустріч. Лише через кілька хвилин метушні мені вдалося відновити хоч якийсь порядок. Я попросив усіх замовкнути.

«У нас немає ні хвилини в запасі», — почав я пояснювати ситуацію. — «Ми маємо поспішати, щоб повернутися до Пшебраже до настання ночі. Шлях серед заметів і бездоріжжя дуже важкий. На пакування речей і підготовку до від’їзду ми даємо вам усього дві години. Будь ласка, покваптеся і беріть із собою лише найнеобхідніше та провізію».

За цей час загін із Пшебраже розгорнувся на околицях Олики. Короткочасний бій із невеликим загоном уповців у південній частині містечка мав характер бойової розвідки, причому проведеної, до речі, бандерівцями. Я був упевнений, що основні атаки на розтягнуту на кілометри колону, відсталих та прикриття відбудуться під час зворотного шляху. Тим більше слід було прискорити підготовку до повернення. Я вийшов на вулицю. Навколо панували галас і метушня. У якийсь момент я почув музику з грамофона, що лунала по всій замковій площі. Ми завмерли, наче вкопані: з динаміка лилися слова нашого національного гімну «Ще Польща не загинула»294. Чоловіки рефлекторно зняли шапки з голів, жінки голосно ридали. Усі ми стояли в тиші. З південної частини містечка долинали відлуння коротких черг з кулемета та поодиноких пострілів.

Після закінчення гімну люди повернулися до своїх справ, а я пішов у той бік, звідки щойно долинала мелодія. Виявилося, що під час цієї метушні кілька наших хлопців із Пшебраже та Рафаловки, серед яких були Тадеуш Трусевич — «Пепік», Вальдемар Дудек — «Лешек» і Маріан Фальковський — «Гаврон», які ніколи не пропускали жодного походу й бою, блукаючи по покинутих приміщеннях, знайшли грамофон із платівками. Вони винесли його на подвір’я й поставили першу-ліпшу платівку. За волею долі це була «Мазурка Домбровського».

Коли я повертався на своє місце, до мене долинув чийсь схвильований голос:

«Проженіть їх! Що вони тут шукають? Нехай йдуть до своїх!»

З натовпу відокремилися двоє людей — чоловік і убого вбрана жінка. Вони вбігли на сходи ганку й впали переді мною на коліна. Я завмер, здивований цим видовищем.

«Що це за комедія? Вставайте! Чого ви хочете?!» — вигукнув я з подивом.

«Пане, візьміть нас із собою, адже нас розстріляють.»

Це були українці, які не піддалися тиску бандерівців і намагалися жити спокійно, даючи зрозуміти, що не солідаризуються з діями націоналістичних банд.

З попереднього досвіду я знав, що окремі українські родини часто вступали в конфлікт із бандами УПА. Достатньо було виявити співчуття або зробити жест дружби щодо переслідуваних поляків, щоб опинитися в чорному списку.

Не вдаючись до докладних міркувань, я наказав знайти один віз і надати його в розпорядження української родини.

Нам не вдалося організувати виїзд у призначений час. До того моменту, як усе було готове до відправлення, вже пробило чотирнадцяту годину. Ми виїхали лише пізно вдень. Довга колона возів тягнулася на кілька кілометрів. З плином часу вона ставала дедалі довшою. У хвості залишалися власники слабких коней і ті, хто, не маючи возів, самі тягнули своє майно на візках і санях.

Наставали сутінки. Мороз сягав двадцяти градусів. До того ж дув крижаний вітер і падав дрібний сніг. Насувалася хуртовина.

В авангарді колони йшов Франек Малиновський з усією ротою. Решта військ рухалася по флангах колони, прикриваючи її від несподіваних атак. Я разом із частиною загону, що налічувала близько ста осіб, опинився в хвості колони.

Неподалік від невеликого села Копче295 по нас відкрив вогонь бандерівський «РКМ». Однак відстань була настільки великою, що ми навіть не звернули на це уваги. Ми розуміли, що критичним місцем для нас стануть Арматнов296 та залізничні колії, які охороняли угорці. Якщо вдасться подолати цю перешкоду, ми опинимося вже на своїй території.

Дійсно, наближаючись до станції в Арматнові, ми почули бурхливу стрілянину. Незважаючи на обіцянки, які нам дали, угорці відкрили вогонь. Щоправда, вони не стріляли в нас, але давали нам зрозуміти, що не мають наміру пропускати нікого до колій. Ми, однак, вирішили спробувати; авангард колони запустив білі ракети — домовлений сигнал. Угорці знову відповіли пострілами.

[294] «Мазурка Домбровського», „Mazurek Dąbrowskiego”, первісна назва «Пісня польських легіонів в Італії», „Pieśń Legionów Polskich we Włoszech”, найвідоміший перший рядок «Ще Польща не загинула», „Jeszcze Polska nie zginęła” — примітка перекладача

[295] Kopcze, яке нині не існує, входило до складу гміни Рожище Луцького повіту Волинського воєводства Польщі — примітка перекладача

[296] Armatniów, село, яке нині не існує, на території Ківерецького району Волинської області України — примітка перекладача