Червоні ночі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тим часом чутка про плани нашого збройного загону покинути табір рознеслася з блискавичною швидкістю. Вже через кілька годин після наради, на якій ми ухвалили рішення, по всьому табору стало помітно незвичайне пожвавлення.

У якийсь момент двері мого кабінету розчинилися на всю ширину, і в них з’явилася велична постать Людвіка Малиновського. За ним товпилося багато людей. На обличчі Малиновського читалася серйозність. Коли всі вже опинилися всередині, він вийшов уперед і урочисто сказав:

«Громадянине коменданте. Від імені мешканців Пшебраже я заарештовую вас!»

«Чому?» — вигукнув я, оговтавшись від здивування.

«Чому?» — повторив він, ледь стримуючи обурення. — «Хіба ви не знаєте, чому? А хто віддав наказ про відхід? Ви хочете втекти, як боягузи? Покинути Пшебраже в такій ситуації — це просто зрада!»

«Нісенітниця!» — вигукнув я. — «Адже ви самі були на нараді й чули, яке рішення було ухвалено!»

«Це лише офіційно, щоб замилити очі! Ми добре знаємо про ваш наказ підготувати бригаду до виходу. Куди ви збираєтеся вирушати? На прогулянку? Сподіваюся, ви не будете заперечувати, що віддали такий наказ?!»

«І не подумаю! Це правда, що я віддав наказ провести попередню підготовку роти до виходу з табору, але це сталося до наради, коли я ще не знав, яким буде рішення всього командування.»

Малиновський трохи розгубився, але залишився при своїй думці.

«Незважаючи ні на що, ми не можемо вам довіряти. Наказ про ваш арешт має законну силу. Вам заборонено залишати кімнату до подальшого розпорядження!»

Він розвернувся й вийшов разом з усіма супроводжуючими.

Ситуація була трохи кумедною, але й неприємною. Якщо такі настрої панують у всьому таборі, то справи йдуть не найкращим чином. Я виглянув у двір. Скрізь було видно великі групи людей, які жваво жестикулювали та вели бурхливі суперечки.

Хотів я того чи ні, мені довелося залишитися в канцелярії. Через зв’язкового я віддав наказ скасувати виступ. Я втішав себе тим, що з хвилини на хвилину до Пшебраже з сусідньої Рафаловки прибуде інженер Тадеуш Риковський, якого я поінформував про те, що сталося. Він справді з’явився менш ніж за дві години після мого арешту.

«Чого б я не очікував, але тільки не державного перевороту в Пшебраже», — заявив він з посмішкою. «Ми нікуди не підемо, виступ скасовано», — повідомив він присутнім.

Справа про «зраду» командування затихла. До Засмики вирушив лише загін «Бомби».

Наприкінці січня фронт був уже настільки близько, що вночі ми чули віддалені вибухи бомб і монотонний гуркіт артилерії. Саме в ці дні прибув гінць від «Макса», який запропонував мені зустріч у Рафаловці, у квартирі Оліви. Я одразу ж відправив зв’язкового до Ківерців, до інженера Риковського, бо хотів, щоб і він взяв участь у цій зустрічі.

До Рафаловки ми поїхали вп’ятьох: обидва мої заступники, Людвік Малиновський, Тадеуш Риковський і я. У «Макса» ми застали ще кількох якихось офіцерів. Після короткої розмови «Макс» виклав нам мету зустрічі.

«Через кілька днів через наші райони пройде радянський наступ», — сказав він. «Ми чекали на цей момент кілька років. Для нас, тих, хто воює в тилу ворога, наближається вирішальний момент. Ми маємо так зустріти німців на нашій території, щоб їм не захотілося затримуватися тут надто довго. Звісно, у міру наших сил. Адже ми не можемо кидатися у відкритий бій. У будь-який момент я очікую отримати від партизанського командування наказ про блокування залізничної лінії Ківерці–Рівне та шосе Рівне–Луцьк. Німці, ймовірно, відступатимуть майже виключно цією дорогою та цією залізничною лінією. Наше спільне завдання — ускладнити їм відступ. І шосе, і залізнична лінія проходять через Котовсько-Радзивіловські ліси, які перебувають під контролем партизанів. Можливо, це наша остання диверсійна операція, і ваша допомога нам вкрай необхідна. Адже потрібно охопити значну ділянку місцевості, принаймні від Арматнева до Олики, а у нас для цього занадто мало людей. Тому я запитую вас: чи згодні ви на цю спільну операцію?»

Справа була очевидною. Після короткої наради, яка мала скоріше формальний, ніж змістовний характер, ми підготували відповідь.

«Ні в якому разі не може бути так, щоб у такій операції не брали участі наші хлопці! Ви можете розраховувати на весь батальйон у повному озброєнні. Давайте тільки визначимося з терміном...»

«Саме так», — перебив мене «Макс». — «Зараз це було б складно. Адже все залежатиме від розвитку ситуації на фронті й має бути синхронізовано з точністю майже до години. Ми ж не можемо блокувати колії цілими днями. Це має бути короткий удар у найгарячіший для німців момент. Тому поки що треба чекати наказів партизанського командування. Але будьте насторожі... Мені здається, це справа не більше ніж тижня...»

Після закінчення наради «Макс» підійшов до мене.

«І ще одне прохання, Хенеку», — він взяв мене під руку, — «позич мені на день-два сорок партизанів. У мене одна справа в околицях Цумані... Згодилося б трохи більше хлопців...»

«Все владнано, тільки скажи, де вони мають зібратися.»

«Завтра вранці ти приведи їх сюди, а ми переночуємо в Рафаловці й відпочинемо перед вилазкою.»

Розвиток подій на фронті зірвав плани нападу на залізничні колії. Події розвивалися з величезною швидкістю, і я зустрівся з «Максом» лише через кілька днів, але вже по інший бік фронту.

28 січня я отримав повідомлення від інспекції Армії Крайової в Луцьку з рекомендацією посилити пильність у зв’язку з наближенням хвилі німецьких військ. Ми вирішили, що якщо в район Пшебраже почнуть прибувати значніші німецькі сили і вони почнуть готуватися до опору, ми рушимо всім табором на схід, де простягалися великі ліси, контрольовані партизанами. Якщо нас застануть зненацька якісь загони, що залишилися, ми вступимо з ними в бій, а населення в цей час евакуюватимемо на схід.

У глибині душі ми сподівалися, що Пшебраже, розташоване далеко від головних доріг, не стане ареною великих боїв. На нашу думку, фронт мав пройти південніше й без особливого опору просунутися далі.

Тим часом з Ківерців прибула рота вермахту й окопалася в селі Озеро, направивши стволи важких кулеметів у бік Пшебраже. Коли мешканці Озера повідомили нам про це, ми почали готуватися до відкритого бою.

Я доручив Житкевичу, який знав німецьку мову, вирушити в бік Озера й спробувати з’ясувати наміри німців щодо Пшебраже. Усі роти вже були готові до бою. Ми чекали лише на повернення Житкевича.