Червоні ночі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Лежимо пластом: Владек Коксанович, Зигмунт Синицький, Зигмунт Ковальський і мій брат Владек... Ситуація не з тих, яким можна позаздрити... Навколо поле, гладке, як стіл. Кулі глухо вдаряють об землю. Ми в пастці.

Раптом я помітив позаду якісь ями. Відстань — кілька десятків метрів. Поїхали туди!

«Я йду першим!» — вигукнув Владек Коксанович.

Він підхопився з землі й, звиваючись зигзагами, добіг до глиняних ям. Ми спостерігаємо, як він біжить. По одному перебігаємо назад. За мить усі ми вже в ямах.

«Прикривайте мене, я біжу до колони!» — кричу я.

«РКМ» стріляє безперервно. Я раз у раз падаю й знову підхоплююся. Біжу зигзагами. Колона наближається. Ось уже струмок. Нарешті я серед своїх.

«Чотири «РКМ» до глиняних ям! Прикривайте хлопців. Решта — в атаку!»

Колона розбивається на чотири частини, усі роти займають позиції біля струмка, що тече паралельно до села. Міномети вже стоять на правому фланзі. Перші міни летять у бік села. Кожна п’ята куля з наших кулеметів — запалювальна.

У повітря злітає червона ракета — це сигнал до наступу. Франек і Марцел, притиснувшись до землі, чекають. Після двохвилинної підготовки колона ланцюгом рушила в атаку. Бійці піднялися немов по натягнутому шнуру — одночасно, злагоджено, як на навчаннях. Наступ проходив повз братів Житкевичів. Коли наступаюча колона вже була близько, ті вискочили й несподівано, короткими чергами, відкрили вогонь на своїй ділянці.

Мінометні міни та запальні кулі зробили свою справу. Село палало в кількох місцях. Сильний вітер перекидав полум’я на сусідні будівлі.

Мешканці не втікали, бо загін «уповців» відступив одразу, щойно рушила величезна ланцюгова колона. Ми зібрали кількох старших господарів і почали розпитувати про корів, награбованих у поляків. Вони без вагань вказали нам місця. Ми забрали п’ятнадцять голів для потреб загону, решту віддали конкретним господарям з Омельно.

Селяни вказали на одне з господарств, стверджуючи, що там теж є здобич уповців, але, коли партизани вивели телицю, господиня підняла жахливий крик. Тоді з групи людей, що стояли на дорозі, вийшла якась літня українка й сердито поглянула на свою сусідку. Та одразу ж замовкла.

«Ось, не реви!» — партизан загнав корову назад у хлів. — «Тепер вона буде твоєю, бо ми віддаємо її тобі.»

«А чого ти плачеш?» — вигукнула стара українка. — «Хіба не бачиш, що вони забирають своє? Ти ж не плакала, коли наші забирали майно у поляків, тож і зараз не кричи!»

Ми повільно готувалися вирушити в дорогу. Партизани вишикувалися в колону, яку замикав взвод охорони. У самому кінці йшло стадо корів, яке гнали четверо партизанів. Ми вже були посередині лугу, коли до нас долинув гул літаків. Здалеку ми помітили знайомі силуети «юнкерсів»285.

«Біжимо до лісу!» — вигукнув я.

Я не встиг добігти до перших дерев, як прямо над головою пролунав дедалі гучніший гуркіт літаків. Літаки пролетіли низько над землею й попрямували в бік стада корів. З подивом я помітив, що погонщики-партизани йдуть собі спокійно, зовсім не звертаючи уваги на небезпеку, що їм загрожує.

Раптом, коли літаки знизилися ще більше, готуючись обстріляти безтурботну четвірку, вгору злетіла ракета. Мабуть, це збило з пантелику льотчиків, бо вони змінили курс і полетіли в бік палаючого Омельно.

Ми ледве піднімаємося з землі. Напружені нерви лише зараз дають про себе знати.

«Ото ж хитруни!» — вигукнув Франек Житкевич. — «Німці остовпіли, впевнені, що натрапили на своїх. А ж могли перебити їх усіх до останнього.»

У Пшебраже мені повідомили, що менш ніж за годину після нашого від’їзду прибули троє зв’язківців із невідомого нам загону польських партизанів, які бажають зустрітися зі мною ще сьогодні.

Загін складався з приблизно ста п’ятдесяти осіб, добре навчених і непогано озброєних, але завдання, яке він взяв на себе — прорватися до Пшебраже — було дуже складним. До того ж багато хто з цього загону захворів на тиф286, і хворих доводилося перевозити на возах.

В околицях Сарн було повно загонів УПА, які на цій території, як і раніше, поводилися дуже зухвало. Маючи добре налагоджену розвідку, бойовики УПА знали маршрут руху загону і за допомогою місцевого населення здійснювали раптові атаки на колону. У кількох населених пунктах партизанам довелося вести справжні бої. Їм бракувало продовольства, а хворі обмежували свободу дій.

Після кількох днів наполегливого, виснажливого маршу загін зупинився в Юзефіні. Звідти до Пшебраже залишалося всього шість кілометрів. Зв’язкові прийшли до нас, щоб попросити про допомогу. Я взяв із собою Владка Коксановича та Копровського, і ми негайно вирушили до Юзефіни. Загін справді перебував у жалюгідному стані. Хворих на тиф я наказав розмістити в лазареті, решту партизанів ми привезли до Пшебраже, де їх розмістили в казармах.

Тепер виникла нова проблема: як нагодувати тих, хто прибув. Продовольча ситуація з кожним днем погіршувалася. Чисельність населення наближалася до двадцяти п’яти тисяч. На щастя, ми отримали допомогу від інспекції Армії Крайової в Луцьку у вигляді значних запасів борошна та зерна. Питання забезпечення продовольством вже давно було однією з наших головних проблем.

Тепер ми почали «кружляти» навколо луцького млина, який до війни належав відомому багатієві Фрідману287. Наразі млин працював на повну потужність для потреб німецької армії. Його добова продуктивність була вражаючою, оскільки сягала кількох сотень тонн.

На мою радість, я дізнався, що млином керують двоє наших добрих знайомих зі стадіону в Луцьку: Володимир Добровольський і Тадеуш Далецький. Мій брат Юзек одразу ж домовився з ними. Невдовзі значна частина возів, що виїжджали зі складу, почала рухатися в бік Пшебраже.

Надзвичайно цінну допомогу нам надали при цьому інженери з лісництва Ківерці: Тадеуш Риковський, Райца та лісничий Цялович, який організував у себе «перевалочний пункт» під час транспортування продовольства до Пшебраже.

За допомогою комірника Троця вони «організовували» поставки зерна з німецьких складів у Луцьку. Вночі їм допомагав Маріан Сікула288.

Завдяки їхнім зусиллям нам вдалося накопичити настільки великі запаси продовольства, що коли партизани з Пшебраже у квітні 1944 року вирушали до бригади «Грюнвальд», вони змогли взяти з собою «у придане» кілька мішків борошна, крупи, солі та інших продуктів.

[285] ймовірно, «Юнкерс-87», Ю-87, Junkers Ju 87 Stuka, німецький одномоторний двомісний пікіруючий бомбардувальник і штурмовик часів Другої світової війни — примітка перекладача

[286] загальна назва деяких інфекційних захворювань, що супроводжуються порушеннями свідомості на тлі сильної лихоманки та інтоксикації — примітка перекладача

[287] Пінхас Янкелевич Фрідман втратив млин із встановленням радянської влади у 1939 році — примітка перекладача

[288] наразі офіцер авіації — примітка автора