Історія пана Зоммера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Але панна Функель цього зовсім не помічала, тільки я побачив. Вона ж, навпаки, розчинила двері і, вказуючи рукою на вихід, продеренчала:

— Ану забирайся звідсіля!

І, коли я вилетів за поріг, щосили грюкнула дверима.

Я весь тремтів. Коліна мої трусилися так, що я ледве міг іти, не те що вже їхати. Прикріпивши ноти до багажника, я пер велосипеда поперед себе, а в душі нуртували чорні хмари. Що мене обурило й розхвилювало аж до лихоманки, була не істерика панни Функель; не погроза прочуханки чи домашнього арешту, не страх перед чимось. Я з обуренням усвідомив, що цілий світ це не що інше, як несправедлива, зла, ница підлота. І винуватцями цієї мерзенної підлоти були всі люди. Всі без винятку. Починаючи моєю матусею, яка не хотіла купити мені пристойного велосипеда; батьком, який завжди з нею погоджувався; братом і сестрою, які глузували з мене, що мушу їздити навстоячки; паскудним тер'єром пані лікарки Гартлауб, який не давав мені проходу; перехожими, що товклися вулицею, якою я їздив, і змушували мене запізнюватись; композитором Геслером, який добивав мене своїми фугами; панною Функель з її брехливими звинуваченнями та шмарклею на клавіші… Останнім у цьому переліку був Господь Бог, любий Господь Бог, який, коли ти найдужче його потребуєш і просиш допомоги, відмовчується, лишаючи тебе напризволяще. Навіщо мені весь цей набрід, що змовився проти мене? Що мені до цього світу? Я нічого не загубив у такому нікчемному світі. Нехай вони всі задихнуться від власної підлоти! Нехай розмазують свої шмарклі там, де хочуть! Але без мене! Я так не граю. Я краще попрощаюся з таким світом. Я помру. І зроблю це негайно.

Виродивши цю думку, я полегшено зітхнув. Уявлення про те, що мені треба, як полюбляє дехто висловлюватись, «піти з життя», аби одним махом спекатися всього його фальшу та несправедливості, — в тому було щось надзвичайно втішне. Сльози висохли. Лихоманка зникла. Знову з'явилась надія. Але це мало статися зараз. Негайно. Доки я не передумав.

Натиснувши на педалі, я поїхав. Але не дорогою додому, а праворуч від Озерної вулиці, пагорбом угору, лісом, потім ще трохи полем, до моєї шкільної стежки з трансформаторною будкою. Там росло величезне дерево, яке я добре знав, могутня стара ялина. Саме на це дерево я хотів видертися, щоб кинутись потім з його верхівки. Іншого способу самогубства придумати не міг. Знав, що можна втопитися, заколотись, повіситися, задушитись чи вбити себе електричним струмом — останнє мені докладно пояснив мій брат. «Але тут потрібна нульова фаза, — казав він, — це альфа і омега, без нульової фази нічого не вийде, інакше всі птахи, що сідають на дроти, миттю попадали б мертвими. Але ж вони не падають. А чому? Бо в них немає нульової фази. Ти можеш навіть повиснути на високовольтному дроті, і з тобою нічого не станеться — якщо не матимеш нульової фази». Так думав мій брат, а для мене це було надто складно — електричний струм і всі оті речі. Крім того, я не знав, що таке «нульова фаза». Ні, мені підходило тільки падіння з дерева. До того ж у падінні я мав певний досвід. Воно не лякало. Це був єдиний придатний для мене спосіб померти.

Поставивши велосипеда біля трансформаторної будки, я продерся чагарником до ялини. Від старості знизу в неї не було ні гілок, ні сучків. Я видерся спочатку на меншу ялину, а вже з неї переліз на велику. Потім усе пішло дуже просто. Товстими гілками вибрався нагору, зручно, майже як драбиною, і зупинився тільки тоді, коли відчув над головою світло, а стовбур став таким тонким, що почав хилитатись. Я був ще на певній відстані од верховіття, але коли вперше поглянув униз, то землі не побачив, бо піді мною розстелився килим густого зелено-бурого плетива глиці, гілок та шишок. Стрибнути звідси ставало неможливо. Це було б схоже на стрибок у безвість. Але мені не хотілося падати у безвість, я хотів бачити, де, куди і як падатиму. Моє падіння мало бути вільним падінням за законами Галілео Галілея.

Отже, я поліз назад, кружляючи навколо стовбура з гілки на гілку й вишукуючи просвіток для вільного падіння. Кількома гілками нижче я його знайшов: ідеальна траєкторія польоту, глибока, мов шахта, прогалина йшла круто вниз, до землі, де тверде вузлувате коріння неминуче забезпечить смертельний удар. Мені лишалося тільки посунутися трохи гіллякою вперед, перше ніж стрибнути, щоб падати без перешкод.

Повільно опустившись, я сів на гілку, сперсь об стовбур і відхекався. Аж до останньої миті так і не зважив усього, що мав учинити, бо був надто захоплений виконанням самої справи. Але перед вирішальним моментом думки наринули знову, і я впорядкував їх, ще раз проклявши весь цей лихий світ зі всіма його мешканцями. О-о, це буде пишний похорон! Битимуть церковні дзвони, гримітиме орган, а цвинтар ледве вмістить усіх засмучених. Я лежатиму в вистеленій квітами скляній труні, а навколо не буде чути нічого, крім схлипування. Схлипуватимуть усі: мої батьки, брат і сестра, діти з мого класу, схлипуватимуть пані лікарка Гартлауб і панна Функель, схлипуватимуть родичі й друзі, що приїдуть здалеку. І, отак схлипуючи, всі битимуть себе в груди й вигукуватимуть: «Ой! Ми самі винні, що цей любий, оригінальний хлопчик помер! Ох! Коли б ми з ним краще поводилися, коли б не були такі лихі й несправедливі до нього, він би ще жив, цей добрий, любий, своєрідний і чемний хлопчина!» І біля моєї могили стане Кароліна Кюкельман, кине мені букет квітів і, поглянувши востаннє, вся у сльозах, заголосить хриплим голосом: «О дорогесенький! Неповторний! Ну чому я не пішла тоді в понеділок разом з тобою!»

Чудові фантазії! Я втішався ними, прокручуючи в уяві власний похорон щоразу в новій варіації, починаючи врочистим прощанням і закінчуючи поминками, на яких виголошувалися такі похвальні промови, що я сам нарешті розчулився, і коли не схлипнув, то сльози на очах з'явилися напевне. Це був найкращий похорон, який тільки бачили в нашій парафії, про нього згадуватимуть ще не одне десятиліття… Шкода тільки, що сам я не зможу взяти участь у всьому, бо ж лежатиму мертвий. Тут, на жаль, не існувало жодних варіацій: на власному похороні я мусив бути мертвий. Доводилося вибирати — або помста світові, або ж подальше життя у світі. Отже, помста!

Я відхилився від стовбура ялини. Повільно, сантиметр за сантиметром, просувався вперед, правою рукою все ще притримуючись за стовбур, а лівою вчепившись за гілляку, на якій сидів. Настала мить, коли я торкався стовбура самими лише пучками пальців… а потім уже й зовсім не торкався… й сидів без будь-якої опори, вчепившись тільки обома руками за гілляку, сидів вільно, мов птах, а піді мною зяяло провалля. Дуже, дуже остережливо я подивився вниз. Я сидів на висоті трьох фронтонів нашого будинку, а один фронтон мав десять метрів заввишки. Отже, між мною і землею було тридцять метрів. Згідно із законами Галілео Галілея, я мав падати рівно 2,4730986 секунди (якщо не зважати на опір повітря) і впасти на землю з кінцевою швидкістю 87,34 кілометра за годину. (Звичайно, це восьмизначне число я вирахував не тоді, сидячи на гілляці, а значно пізніше, з допомогою кишенькового калькулятора. Та й про закони падіння тільки чув, не маючи точного уявлення про їхнє значення, не кажучи вже про математичні формули. Тоді мої підрахунки обмежувалися приблизними цифрами.)

Я довго дивився вниз. Глибінь приваблювала. Приваблювала дуже навіть спокусливо. Кивала рівномірно: «Іди! Іди!» Тягла, наче невидимими нитками: «Іди! Іди!» І це ж було просто. Зовсім легко. Тільки нахилитися трохи вперед, ледве хитнутись і втратити рівновагу — а решта все відбудеться саме собою… «Іди! Іди!»

Так! Я ж хочу! Просто ніяк не можу вирішити коли! Коли, в яку мить!..

Я вирішив полічити до трьох, як ми це робили, бігаючи наввипередки чи стрибаючи у воду, і на «три» — впасти. Набравши повітря, я почав рахувати: «Один… два…»

І тут ще раз зупинився, бо не знав, падати мені з розплющеними очима чи з заплющеними. Після недовгих роздумів вирішив рахувати, заплющивши очі, і розплющити їх лише перед самою миттю падіння. Отже, знову почав рахувати: «Один… два…»

І тут я щось почув. Звуки долинали з боку дороги, лунке ритмічне постукування: «стук-стук-стук-стук». Удвічі швидше, ніж я рахував, — точнісінько, як метроном панни Функель: «Стук-стук-стук-стук».

Складалося враження, ніби цей звук перекривляє моє рахування. Я розплющив очі — і стукіт припинився. Натомість стало чути дивне вовтузіння, потріскування гілок, важке сапання… І раптом унизу як вродився пан Зоммер, тридцятьма метрами нижче, але точнісінько піді мною, так що, стрибнувши, я вбив би і його. Тому я міцніш обхопив гілляку й принишк.

Пан Зоммер непорушно стояв і сапав. Коли те сапання трохи втихло, він взагалі затамував віддих і покрутив головою в різні боки, прислухаючись. Потім, скулившись, заглянув під кущі, в гайок, повільно, мов індіанець, прокрався навколо дерева, знову виринув на тому самому місці, ще раз прислухавсь і розглянувся навкруги (тільки не вгору!) й, упевнившись, що ніхто його не переслідує й поблизу не видно жодної живої істоти, пан Зоммер швидко стяг із себе солом'яного капелюха, кинув далі герлигу та рюкзака й випростався поміж корінням на голій землі, мов у ліжку. Але він не відпочивав: ледве встиг лягти, як виштовхнув з грудей довге, жаске зітхання, ні, навіть не зітхання, бо в зітханні вчувається полегкість, а то був радше хрипкий стогін, глибокий болісний грудний звук, у якому змішалися розпач і туга за полегкістю.

І знов той самий звук, від якого волосся в мене на голові стало дибки, — благальний стогін тяжкохворого, — і знову ніякої полегкості, жодної краплі спокою, жодної секунди відпочинку. Пан Зоммер підвівся, вхопив рюкзака, нервовими рухами витяг з нього свій бутерброд та пласку бляшану флягу й заходився їсти, жерти, запихати в себе хліб з маслом, боязко озираючись навколо, так наче в лісі на нього чигали вороги, ніби його переслідувало щось страшне, від чого він утік на кілька кроків, але воно ось-ось має з'явитися тут, на цьому місці. Бутерброд блискавично зник, ковток із фляги, і все перетворилося знову на метушливий поспіх і паніку: флягу в рюкзак, рюкзак уже на ходу за спину, тоді за герлигу та капелюха — й похапцем геть, крізь чагарі, шарудіння, потріскування галузок, важке сапання, що віддалялося від дороги. І чимраз тихіше метрономне постукування палиці: «Стук-стук-стук-стук…»

Я сидів на гілляці, знову притулившись до стовбура ялини. Сидів і тремтів. Мені було холодно. В мене раптом зникло бажання падати вниз. Тепер це здавалося смішним. Я вже не розумів, як людині могло спасти на думку заподіяти собі смерть через якусь шмарклю! Я ж оце щойно побачив чоловіка, який ціле своє життя втікав од смерті.

Минуло п'ять чи шість років, перш ніж я знову зустрів пана Зоммера. То було наше останнє спіткання. Ні, я його тим часом, звичайно, бачив, було б неможливо не бачити того, хто постійно кудись іде, певно ж, бачив десь на сільській вулиці, на численних стежках навколо озера, в полі чи в лісі. Але якщо й бачив, то не звертав на нього уваги; думаю, на пана Зоммера ніхто не звертав особливої уваги, його так часто бачили, що просто не помічали, як не помічають добре знайомих, звичних краєвидів і не вигукують щоразу: «Дивись, онде видно церкву! Дивись, а он там Шкільна гора! Дивись, їде автобус!..» Хіба що коли ми з батьком у неділю їхали з верхогонів і при цьому випередили пана Зоммера, то казали один одному жартома: «Дивись, он іде пан Зоммер — він себе доконає!» Але мали на увазі, власне, не його, а спогад про ту давню грозу з градом, коли батько вдався був до стереотипних слів.

Хтось казав, ніби дружина пана Зоммера, лялькова майстриня, померла, але не знали точно коли, та й на похороні ніхто не був. Пан Зоммер уже не мешкав у підвалі в маляра Штангльмайєра — там тепер жили Рита з чоловіком, — а оселився в мансарді рибалки Рідля, кількома будинками далі. Але бував там дуже рідко, розповідала згодом пані Рідль, а коли й приходив, то ненадовго, аби лише перекусити чи випити чашку чаю, а тоді знову кудись ішов. Часто пан Зоммер не з'являвся вдома по кілька днів; де був, де проводив ночі, чи взагалі лягав коли спати, а може, мандрував тепер удень і вночі — цього ніхто не відав. Людей непокоїло інше. Вони думали про свої автомобілі, пральні машини, дачі, а не про те, де ночує старий дивак. Між собою балакали про те, що чули вчора по радіо, чи бачили з телевізора, чи про новий магазин самообслуговування пані Гірт — але аж ніяк не про пана Зоммера! Пан Зоммер хоча й з'являвся ще час від часу, але в свідомості людей уже не існував. Час пана Зоммера, як то кажуть, минув.

Але мій — ні! Я йшов у ногу з часом. А деколи навіть відчував, що випереджаю його! Я сягнув десь за метр сімдесят увишки, важив сорок дев'ять кілограмів, носив сорок перший розмір черевиків і ходив до п'ятого класу гімназії. Прочитав усі казки братів Гриммів та ще й половину Мопассана. Якось викурив півцигарки й переглянув два фільми про австрійську королеву. Ще трохи — й мав отримати учнівський квиток з такою бажаною печаткою «за 16», яка дозволяла ходити на «дорослі» фільми й до 22 години з'являтись у громадських місцях «без супроводу батьків чи вихователів». Я міг розв'язати рівняння з трьома невідомими, змайструвати детектор для середньохвильового прийому, знав напам'ять початок «De bello gallico»[2] й перший рядок з «Одіссеї», хоч ніколи не вивчав грецької. На фортепіано грав уже не Діабеллі чи ненависного Геслера, а, водночас із блюзами та бугі-вугі, таких відомих композиторів, як Гайдн, Шуман, Бетховен чи Шопен, а спорадичні напади люті панни Функель стоїчно витримував, навіть нишком осміхаючись.

По деревах я більше не лазив. Ба навіть мав тепер свого власного велосипеда, який перейшов до мене від старшого брата й на якому я перевершив його рекорд тринадцяти з половиною хвилин від Унтернзее до вілли панни Функель, скоротивши його до дванадцяти хвилин тридцяти п'яти секунд, що засвідчив мій персональний ручний годинник. Та й взагалі — треба скромно додати — з мене вийшов пречудовий велосипедист, не лише швидкий і витривалий, а й управний. Їзда «без рук», повороти так само «без рук», повороти навстоячки чи раптова зупинка з підкидним ефектом не становили для мене жодної проблеми. Я міг навіть зіп'ястись ногами на багажник, що саме по собі було безглуздям, але вражало глядачів і промовисто засвідчувало мою безмежну довіру до двоколісного друга. Скептичне ставлення до нього зникло, як у теоретичному, так і в практичному розумінні. Я став палким прихильником цього спорту. Їзда велосипедом була така схожа на політ!..

Звичайно, в згадану добу теж були речі, які отруювали мені життя. По-перше, я вечорами не мав вільного доступу до радіоприймача й тому був змушений щочетверга між десятою й одинадцятою пропускати детективну радіовиставу й тільки наступного ранку, дорогою до школи, слухати в автобусі короткий переказ однокласника Корнеліуса Міхеля; по-друге, ми не мали телевізора. «Цього в моєму домі ніколи не буде, — вирік батько, який народився того самого року, коли помер Джузеппе Верді, — бо телевізор убиває живу музику, псує зір, підриває лад у сім'ї і взагалі веде до загального отупіння». (Був один-єдиний день у році, коли телебачення не псувало зору й не призводило до загального отупіння, — а саме той день на початку липня, коли передавали дербі з іподрому «Гамбург-Горн». З цієї нагоди мій батько брав свій сірий циліндр і їхав до батьків мого друга Корнеліуса Міхеля в Обернзее, щоб подивитися в них телерепортаж.) На жаль, мати й тут йому не перечила, і сталося так, що я теж мусив ходити до Корнеліуса, аби принаймні вряди-годи відчути насолоду, переглянувши такі видатні телесеріали, як «Моя найкраща матуся», «Лессі» чи «Пригоди Гірама Голідея».

Як на те, передачі починалися надвечір і закінчувались о восьмій оглядом новин. Але рівно о восьмій я вже мусив сидіти з вимитими руками за домашнім столом і вечеряти. Оскільки неможливо бути водночас у двох різних місцях, особливо коли між цими місцями пролягає відстань у сім з половиною хвилин велосипедом, — не кажучи вже про миття рук, — мої телевізійні виправи ставали причиною постійного класичного конфлікту між обов'язком та бажанням. Або за сім з половиною хвилин до кінця передачі їхати додому, прогавивши розв'язку драматичного вузла; або ж залишатися в Корнеліуса до кінця передачі й відтак запізнитися на сім з половиною хвилин до вечері, ризикуючи дістати прочуханку від матері й вислухати врочисту промову батька про згубну роль телебачення у сімейному житті.

Та мені здається, що подібні конфлікти були взагалі притаманні тій добі. Кожна людина мусила робити те чи те або не мала права робити того чи того, постійно хтось чогось від тебе чекав, вимагав, наказував: «Учини так! Учини інакше! Але не забувай і про те! Чи ти вже це зробив? Ти вже там був? Чому ти так пізно?..» З усіх боків тиск, брак часу, годинник на кілька хвилин уперед. Дуже рідко тобі давали спокій у ті дні… Але я не збираюся нарікати чи вдаватися в подробиці якогось конфлікту з часів своєї юності. Швидше кортить почухати потилицю або ляснути себе по лобі, аби нарешті згадати все, розповісти про свою останню зустріч із паном Зоммером і поставити крапку в цій історії.

То було восени, після одного з телевізійних вечорів у Корнеліуса Міхеля. Передача видалась нудна, можна було наперед здогадатися, чим усе скінчиться, тож я трохи раніше попрощався з товаришем і подавсь додому, аби бодай сьогодні не спізнитися до вечері.

Вже давно смеркло, тільки на заході, понад озером, ще ледь сіріла світліша смерека. Я їхав без освітлення, бо фара в мене була постійно не в порядку, та й при ввімкненій динамці уповільнюється рух: час їзди до Унтернзее збільшується на добрих півтори хвилини. А світла я взагалі не потребував: міг би проїхати цей шлях навіть із заплющеними очима. До того ж вузька смуга асфальту найчорнішої ночі лишалася темнішою за паркани та кущі живоплоту, отож я міг легко орієнтуватись у темряві.

Так я, зігнувшись над кермом, їхав крізь морок на третій швидкості, вітер свистів у вухах, було прохолодно, вогко й тхнуло димом.

[2] «[Записки] про галльську війну» (латин.) — назва твору давньоримського імператора Гая Юлія Цезаря. — Peд.