Історія пана Зоммера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Клаустрофобія означає, власне… — почав був батько.

А мати закінчила:

— Що людина не може всидіти у своїй кімнаті. Так мені розтлумачив доктор Лухтерганд.

— Слово «клаустрофобія» походить з латинської й грецької, — пояснював далі батько, — а це, певно, відомо докторові Лухтерганду. «Клауструм» означає «зачинений» чи «закритий» і трапляється в багатьох інших словах різних мов. Хто з вас може назвати мені бодай ще одне подібне слово?

— Я, — обізвалася моя сестра. — Я чула від Рити Штангльмайєр, нібито пан Зоммер завжди здригається. Отако всім тілом. Він такий неспокійний, як дзига, каже Рита. Досить йому сісти на стілець, як уже здригається. А не здригається, тільки коли ходить, і тому змушений постійно гасати, щоб ніхто не бачив, як він здригається.

— В цьому він схожий на стригуна, — зауважив батько, — тобто на дворічного коня, який теж здригається й тремтить усім тілом від напруження, коли вперше бере участь у перегонах. Жокеї мають тоді клопіт, щоб його настренчити. Потім стригун, звичайно, звикає або ж йому надівають шори. Хто з вас може мені сказати, що означає «настренчити»?

— Нісенітниця! — відрізала матуся. — В автомобілі Зоммер міг собі спокійно здригатися. Хіба це комусь заважало б?

— Боюся, — розмірковував батько далі, — пан Зоммер тому не сів у нашу машину, що я вжив стереотип. Я сказав: «Ви себе доконаєте!» Сам не втямлю, як це зі мною трапилося! Я переконаний, що він сів би, якби я звернувся до нього не такими словами.

— Дурниця, — знову втрутилася мама. — Він не сів, бо в нього клаустрофобія, і він не може сидіти не лише в кімнаті, а й у зачиненому автомобілі. Запитай доктора Лухтерганда! Тільки-но хворий опиняється у зачиненому приміщенні, — автомобілі чи кімнаті, — в нього починаються припадки.

— Як це — «припадки»? — запитав я.

— Може, — обізвався мій брат, що був старший за мене на п'ять років і вже встиг прочитати геть усі казки братів Гриммів, — може, пан Зоммер подібний до скорохода з казки «Як шестеро землю обходили», що за один день міг оббігти навколо цілого світу. Коли він приходить додому, то змушений прив'язувати себе до чогось ременем, бо інакше не може зупинитися.

— Таке, звичайно, теж не виключене, — сказав батько. — Може, пан Зоммер просто має ще одну, зайву ногу, тож мусить постійно бігати? Треба попросити доктора Лухтерганда, щоб спутав йому ту ногу.

— Нісенітниця, — знову заперечила мати, — в пана Зоммера — клаустрофобія, й більше нічого, а від клаустрофобії ліків немає.

Коли я лежав у ліжку, в моїй голові ще довго крутилося це дивне слово, «клаустрофобія». Я навіть кілька разів повторив його вголос, аби не забути. «Клаустрофобія… клаустрофобія… в пана Зоммера — клаустрофобія. Це означає, що він не може залишатися в своїй кімнаті… А те, що не може залишатися в кімнаті, означає, що він постійно мусить ходити туди-сюди просто неба… Оскільки в нього клаустрофобія, пан Зоммер мусить постійно вештатися туди-сюди… Але якщо „клаустрофобія“ — це те саме, що й „не-могти-залишатися-в-своїй-кімнаті“, а „не-могти-залишатися-в-своїй-кімнаті“ — те саме, що й потреба „постійно-ходити-туди-сюди-просто-неба“, тоді „потреба-ходити-туди-сюди-просто-неба“ і є ця сама „клаустрофобія“… І тоді можна було б замість того важкого слова „клаустрофобія“ просто казати „потреба-ходити-туди-сюди-просто-неба“… Але це означало б, що замість „пан Зоммер мусить постійно ходити просто неба“ матуся могла б так само сказати: „Пан Зоммер мусить постійно ходити просто неба, бо він постійно мусить ходити просто неба…“»

Тут мені трохи запаморочилося в голові, і я спробував швидко забути це нове для мене химерне слово і все з ним пов'язане. Натомість уявив собі, що пан Зоммер зовсім не хворий, а постійно вештається тому, що дістає велике задоволення від прогулянок на свіжому повітрі, так само, як я — від лазіння по деревах. Пан Зоммер мандрував собі на радість і втіху, це було так і не інакше, а всі заплутані пояснення й латинські та грецькі слова, вигадані моїми батьками під час вечері, були такою ж нісенітницею, як і третя нога в казці братів Гриммів!

Але за якусь мить я згадав обличчя пана Зоммера, яке побачив з вікна автомобіля, — залите дощем обличчя з напіврозтуленим ротом і величезними переляканими очима, — й подумав: од задоволення обличчя таким не стає; жодна людина, яка робить щось собі на радість і втіху, не має такого виразу. Такий вираз буває в тих, хто боїться; або в тих, кому під дощем так нестерпно хочеться пити, що вони могли б випити ціле озеро. Мені знову запаморочилося в голові, і я щосили намагався забути обличчя пана Зоммера. Але що дужче намагався, то виразніше поставало воно перед моїми очима: я бачив кожну зморшку, кожну складку, кожну краплину поту й дощу, ледь помітне тремтіння губів, які, здавалося, щось мимрили. Це мимрення повиразнішало, і я відчув голос пана Зоммера, який промовив благально: «Дайте ви мені нарешті спокій! Спокій дайте мені нарешті, спокій!..»

І лише тоді сам пан Зоммер дав і мені спокій, у цьому допоміг його голос. Обличчя розтануло, і я заснув.

У моєму класі вчилася дівчинка, яку звали Кароліна Кюкельман. Вона мала карі очі, чорні брови й каштанове волосся, скріплене праворуч над лобом заколкою. На потилиці та за вухами в неї сіявся пушок, який виблискував на сонці і часом ледь помітно тремтів на вітрі. Коли сміялася чудовим дзвінким голосом, вона випинала в'язи, закидаючи голову трохи назад, примружувалась і аж сяяла від задоволення. Я міг би без кінця дивитись у це обличчя, та й дивився коли тільки міг, на уроках чи перервах. Але робив це нишком, аби ніхто не бачив, навіть сама Кароліна, бо я був дуже сором'язливий.

Сміливішим я ставав у снах. Там я брав її за руку, вів до лісу, і ми видиралися вдвох на дерева. Сидячи поряд у гіллі, я дививсь у Каролінине обличчя зовсім зблизька й розповідав їй про різні пригоди. А вона сміялася, відхиляючи голову назад і мружачи очі, так що я міг легенько дмухнути їй за вухо, туди, де ріс пушок. Подібні сни навідували мене по кілька разів на тижні. Це були гарні сни, годі й казати, але ж тільки сни і, як усі сни, вони не задовольняли душу цілковито. Я б усе віддав задля того, аби бодай один-єдиний раз насправді побути поряд з Кароліною й дмухнути їй у потилицю чи за вухо… Але я майже не мав такої надії, бо Кароліна, як більшість інших дітей, жила в Обернзее, і тільки я один — в Унтернзее. Наші стежки розбігалися зразу за шкільними ворітьми врізнобіч — горою вниз, луками до лісу, і, перш ніж зникнути в лісі, були вже так далеко одна від одної, що я не міг розгледіти Кароліну в гурті інших дітей. Часом чув тільки її сміх. Коли був південний вітер, цей хрипкуватий сміх ще довго долинав через поля й супроводжував мене аж додому. Але коли він бував, той південний вітер, у наших краях!..

Одного разу — це було в суботу — сталося диво. На перерві до мене підбігла Кароліна, зовсім близенько, й каже:

— Слухай-но, ти ж завжди сам ходиш до Унтернзее?

— Сам, — відповів я.

— Слухай! У понеділок я піду разом з тобою…

Потім набалакала ще купу всякої всячини, згадувала про якусь материну подругу, що живе в Унтернзее, і що мати потім забере її, Кароліну, в цієї подруги, й вони з матір'ю, чи з подругою, чи з матір'ю та подругою… Я вже всього й не пам'ятаю, забув, думаю, забув відразу, ще тоді, коли Кароліна мені розповідала, бо я був такий уражений, просто приголомшений отією заявою: у понеділок вона піде разом зі мною, — що взагалі не міг нічого більше чути, а може, не хотів. «У понеділок я піду разом з тобою…»

Решту дня й протягом неділі ці слова бриніли мені в вухах так солодко, та що там солодко — прекрасніше за все, що я досі читав у братів Грйммів, прекрасніше, ніж обіцянка Принцеси в «Жаб'ячому королі»: «Ти будеш їсти з мого блюдечка, можеш спати в моєму ліжечку». І я рахував час нетерплячіше, ніж Румпельштільцхен: «Сьогодні пектиму, завтра смажитиму, післязавтра заберу в королеви її дитину!» Я сам собі здавався й щасливим Гансом, і братом Веселуном, і королем Золотої гори… «В понеділок піду разом з тобою…»

Я готувався. Тинявсь лісом, щоб обрати найкращий маршрут. Бо те, що не йтиму з Кароліною звичним шляхом, було безперечно зрозуміло з самісінького початку. Вона має побачити мої найпотаємніші стежки, найприхованіші місцинки. Дорога до Обернзее має зблякнути в її очах після того, як вона побачить усі принади мого шляху, нашого спільного шляху до Унтернзее.

Після довгих вагань я вирішив повести Кароліну стежкою, що відразу за узліссям повертала праворуч від дороги й через улоговину виходила на ялиновий розсадник, а потім моховитою галявиною заводила в листяний ліс, аж доки круто спадала до озера. На цьому шляху було шість чи сім таких місцинок, які я збирався показати Кароліні, супроводжуючи показ досвідченим коментарем. Зокрема йшлося там про:

а) розташовану майже біля шляху трансформаторну будку, від якої долинало постійне дзижчання, а на дверях висіла жовта табличка з червоною блискавицею й засторогою: «Обережно! Висока напруга — небезпечно для життя!»;

б) острівець із семи малинових кущів зі стиглими ягодами;

в) ясла для косуль — хоч і без сіна, зате з великою брилою кам'яної солі;