Історія пана Зоммера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ось! — викрикнула вчителька, ляскаючи пальцями в напрямку непорушно застиглої пані Функель, над якою цокав годинник із маятником. — Уже майже чверть по третій! Де тебе знову носило?

Я забелькотів щось про собаку пані лікарки Гартлауб, але вчителька не дала мені нагоди виправдатися.

— Собака? — перебила вона. — Ну, звісно, грався з собакою! А ще, напевно ж, їв морозиво! Я вас усіх добре знаю! Ви постійно крутитесь біля кіоску пані Гірт, думаючи лише про те, як би проковтнути ще одне морозиво!

Це було страшенно підло! Дорікати мені, нібито я купував морозиво в кіоску пані Гірт! Коли в мене навіть кишенькових грошей не бувало! От мій брат і його дружки — це інша річ. Вони всі свої гроші залишали в кіоску пані Гірт. Вони, але ж не я! Скільки зусиль коштувало мені щоразу випросити морозиво в матусі чи в сестри! А тут мене звинувачують, ніби я зовсім не намагався у поті чола, з величезними труднощами, приїхати на урок музики, а лизав десь морозиво. Від такого приниження мені заціпило, і я заплакав.

— Ану, не реви мені! — гримнула панна Функель. — Негайно показуй, що ти там вивчив! Мабуть, знову не займався з інструментом?

Тут вона, на жаль, мала рацію. Минулого тижня я й справді майже не займався музикою. Одне — бо мав іншу важливу роботу, а друге — бо загадані етюди були страшенно складними, всілякі там фуги та канони, права й ліва рука розходяться врізнобіч, одна — завмирає раптово тут, а друга так само раптово завмирає там, усе це у перекірливому ритмі з незвичними інтервалами та ще й з гидким звучанням. Якщо не помиляюся, композитора звали Геслер, хай йому чорт!

Та все ж, думаю, якби не різні там перешкоди дорогою сюди, я міг би більш-менш пристойно протарабанити обидві п'єски. Мене вивів з рівноваги тер'єр пані Гартлауб, а потім додала прочуханка від панни Функель. Ось так, тремтячи й упріваючи, сидів я зі слізьми на очах, переді мною — вісімдесят вісім клавіш та етюди пана Геслера, за мною — панна Функель, яка видихала мені в потилицю весь свій гнів… Одне слово, я зазнав цілковитої поразки. Все переплутав — басовий і скрипковий ключі, повні й неповні ноти, четвертну паузу й одну восьму, праворуч і ліворуч… Не встиг дійти до кінця рядка, як клавіші й ноти розлетілись у калейдоскопі сліз, руки впали, і я лише сидів, тихенько схлипуючи.

— Так я й думала! — просичало в мене за плечима, і дрібненькі бризки слини осіли на моїй потилиці. — Так я й знала! Спізнюватись, їсти морозиво й знаходити всілякі виправдання — це-е ми мо-о-жемо! А ось виконати домашнє завдання — цього ми не мо-о-жемо! Ну стривай, парубче! Я-а-а тебе навчу!

З цими словами вона порвалася вперед, умостилася поряд зі мною, обома руками вхопила мою правицю, розставляючи пальці один за одним на клавішах так, як написав пан Геслер: «Оцей туди! А оцей сюди! А великий ось тут! А цей сюди! А ось цей має бути тут!…»

Закінчивши з правою, вона за тією ж методою перейшла на ліву руку: «Цей сюди! А оцей сюди! А ось той туди!…»

Вона так люто чавила мої пальці, наче хотіла ноту за нотою вбгати цей етюд мені в руки. Це тривало майже півгодини, й мені було боляче. Потім вона нарешті одчепилась од мене й знову засичала:

— Наступного разу ти все це мені заграєш, любесенький, і не тільки з листка, а й напам'ять та ще й алегро, інакше я тобі покажу, де раки зимують!

Тоді розгорнула товсту партитуру на чотири руки й ляснула її на пюпітр:

— А зараз ми ще пограємо Діабеллі. Десять хвилин, щоб ти нарешті навчився читати ноти! Лишень спробуй зробити помилку!

Я покірливо кивнув і втер сльози рукавом. Діабеллі видавався мені гарним композитором, не таким фугожером, як цей нестерпний Геслер. Грати Діабеллі було не важко, дуже навіть просто, до того ж звучав він завжди чудово. Я любив Діабеллі, незважаючи на те, що моя сестра часом казала: «Цього композитора може грати навіть той, хто зовсім не вміє грати на фортепіано».

Отже, ми грали Діабеллі в чотири руки, панна Функель — ліворуч на басах, а я — обома руками їй в унісон з другого боку. Спочатку все йшло непогано. Відчувши деяку впевненість, я дякував Богові за те, що він створив композитора Антона Діабеллі. Але я забув, що маленьку сонатину написано в соль-мажорі, а отже, позначено на початку дієзом: це означало, що треба задіювати не тільки білі клавіші, а в певних місцях, без подальшого попередження, вдаряти по чорній, — саме отой дієз, що відразу під нотою соль. І коли дієз уперше з'явився в моїй партії, я його не розпізнав і заграв замість цього фа, що викликало дисонанс.

— Ну звісно! — засичала панна Функель. — Звісно! За першого ж маленького ускладнення збиваємося! Чи тобі повилазило? Дієз! Тут чітко позначено! Запам'ятай! Ще раз усе спочатку! І-і-раз-два-три-чотири…

Як сталося, що я повторив ту саму помилку, мені й досі не зрозуміло. Я так хотів не помилитися, що за кожною нотою очікував отой дієз, поривало грати його від самісінького початку, я ледве стримував себе, щоб не грати дієз, аж поки на певному місці знову взяв замість нього чисте фа.

Панна Функель почервоніла, як буряк, і заверещала:

— Ну хіба ж так можна?! Дієз, хай тобі чорт! Дієз! Чи ти не знаєш, що таке дієз, пеньок? Ось! — Вона двічі ляснула вказівним пальцем з широким розплюснутим нігтем по чорній клавіші: — Оце і є дієз!… Оце!… — Тут їй захотілося чхнути. Вона чхнула, витерла згаданим пальцем свої вуса й ще два чи три рази гримнула по клавіші, гавкаючи: — Оце дієз, оце дієз!.. — Потім витягла з манжета носовичка й висякалась.

А я, втупившись у дієз, сполотнів. До клавіші прилипла завдовжки з ніготь, утовшки як олівець, скручена черв'яком жовтаво-зеленкувата шмаркля, очевидно, з носа панни Функель, звідки при чханні потрапила на вуса, а з вусів, після витирання, на вказівний палець, а з нього вже на дієз.

— Ще раз усе спочатку! — прогарчало в мене над вухом. — І-і-раз- два-три-чотири!..

Ми знов почали грати.

Наступні тридцять секунд були найжахливішими в моєму житті. Я відчув, як кров відлинула від мого обличчя, а потилицю зросив холодний піт переляку. Волосся на голові стало дибки, вуха то палали, то холодніли, нарешті оглухли, так наче їх позакладало, я вже майже не чув приємної мелодії Антона Діабеллі, яку механічно грав, не дивлячись на ноти, пальці самі справлялися після другого повторення, я тільки втупився виряченими очима на струнку чорну клавішу, до якої прилипла шмаркля Марії-Луїзи Функель… Ще сім тактів, ще шість… Аж ніяк не можна було натиснути клавішу так, щоб не влізти пальцями просто в шмарклю. Ще п'ять тактів, ще чотири… Але якщо я не влізу і втретє візьму фа замість фа-дієз, тоді… Ще три такти — о Господи, зроби диво! Скажи щось! Допоможи мені! Розколи землю навпіл! Розламай це піаніно! Поверни час узворот, аби мені не довелося грати фа-дієз!.. Ще два такти, ще один… А любий Боженько мовчав і нічого не робив, і я вже грав останній страшний такт, він складався — я добре пам'ятаю — з шести четвертних, які від ре йшли аж до того дієза, впадаючи в оту ноту над соль… Мов у пекло плентали мої пальці цією нотною драбинкою, ре-до- сі-ля-соль…

— А зараз дієз! — пролунало в мене над вухом, і я, цілком усвідомлюючи те, що роблю, абсолютно зневажаючи смерть, узяв… фа.

Ледве встиг я прибрати пальці з клавіш, як гримнула клавіатурна покришка, й до мене, мов чортик з коробки, підскочила панна Функель.

— Ти навмисне зробив це! — завищала вона уривчастим голосом так, що, незважаючи на мою глухоту, в мене задзвеніло у вухах. — Ти це зробив навмисне, ти, нікчемний негідник! Шмаркач! Як тобі не соромно, паскудник?! Ти… — І почала гасати, тупаючи ногами, навколо столу посеред кімнати й через слово гримала кулаком по стільниці. — Але я не дозволю тобі обдурювати мене, ти чуєш! Не думай, що я терпітиму таке неподобство! Ось візьму й зателефоную твоїй матері! Подзвоню батькові! Я вимагатиму, щоб він тобі добряче всипав, аби ти з тиждень не міг сісти! Вимагатиму накласти на тебе три тижні домашнього арешту й день у день по три години — соль-мажор, і ре-мажор, і ля-мажор, щоб ти добре затямив собі, як позначається дієз і навіть уві сні міг прочитати ноти! Ти ще не знаєш мене, хлопче! Ти ще мене… ох, я б тебе зараз… власними руками…

Тут їй від гніву одібрало голос, і панна Функель тільки розмахувала руками, а обличчя стало темно-червоним, так наче вона ось-ось лусне.

Аж поки схопила яблуко, що лежало у вазі, й з такою силою пожбурила ним об стіну, що воно перетворилося на коричневу пляму, ліворуч біля годинника з маятником, майже над самісінькою черепашачою головою старої пані Функель.

Тоді, наче хтось десь натиснув кнопку, торба в кріслі, мов привид, заворушилась, і зі складок тюлю вилізла стареча рука, автоматично тягнучись до тістечок…