Історія пана Зоммера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли я ще лазив по деревах, — а це було давно-давно, багато десятиріч тому, — я ледве сягав метра зросту, носив черевички двадцять восьмого розміру й був такий легенький, що міг літати. Та ні, не брешу, я справді міг літати — ну, майже міг, чи скажімо краще так: відчував у собі здатність літати, досить лишень було дуже захотіти… Бо точно пригадую: якось я справді ледве не полетів. То було восени, я ходив тоді до першого класу, і, коли повертався зі школи додому, знявсь такий вітрюган, що я, навіть не розчепірюючи рук і опираючись на вітер під таким самим гострим кутом, як ото стрибун на лижах із трампліна, ба ще й під гострішим, міг летіти й не падати. І коли я біг отак навпроти вітру із Шкільної гори, — бо школа стояла на пагорбі за селом, — біг, розкинувши руки й лише трішки відштовхуючись від землі, вітер підхоплював мене так, що я без найменших зусиль міг робити стрибки на два-три метри заввишки та на десять-дванадцять — уподовж. Ну, може, й не аж такі вже високі й довгі, та хіба це має тепер якесь значення! Важливо те, що я майже летів, і якби тільки був розгорнув поли пальта, схопивши їх за ріжки й наставивши мов крила, — вітер остаточно підняв би мене вгору, і я з неймовірною легкістю полетів би від Шкільної гори над долиною аж ген до лісу, й далі над лісом униз до озера, де стояв наш будинок, і, на превеликий подив батька, матері, сестри та брата, які були для літання вже занадто старими й важкими, виписав би над садком елегантне коло, поширяв би ще над озером, полетів би аж до того берега, а потім неквапом ковзнув до хати, аби не спізнитися до столу на обід.

Але я не розстібав пальта й не злітав по-справжньому вгору. І не тому, що боявся літати, а просто не знав, як і де приземлюсь і чи взагалі зможу приземлитися. Тераса перед нашим будинком була надто тверда, садок — замалий, а вода в озері — надміру холодна. Піднятися — не проблема. Але як потім спуститись?..

Так само складалося й із лазінням по деревах: вибратись нагору було зовсім неважко. Перед очима стирчали гілки та сучки, їх легко налапати й перевірити на міцність, перш ніж підтягтись чи поставити ногу. А от братися донизу важче, нічого не видно, доводиться наосліп шурхати ногою в гілляччі, доки надибаєш опору, яка часто виявляється зовсім ненадійною, трухлявою чи слизькою. І тоді ти або зісковзуєшся, або провалюєшся, і якщо не встигнеш обіруч учепитися за якусь гілку, впадеш каменюкою додолу, підкорившись чинному й понині так званому законові падіння, що його італійський вчений Галілео Галілей відкрив ще чотириста років тому.

Найболючіше я забився, падаючи з дерева, того ж таки року, коли ходив до першого класу. Падіння почалося на висоті чотири з половиною метри, зі смереки, й відбувалося достоту за першим Галілеєвим законом, який звучить так: відстань, подолана падаючим предметом, дорівнює половині добутку з прискорення сили земного тяжіння та часу в квадраті (S = 1/2g×t2); отож падіння тривало рівно 0,9578262 секунди. Це екстремально короткий час. Коротший, ніж потрібно для того, щоб полічити від двадцяти одного до двадцяти двох, коротший навіть, ніж час, за який устигаєш вимовити саме число «двадцять один»! Усе відбувалося так швидко, аж я не міг ні розчепірити руки, ані розстебнути пальто й використати його як парашут; навіть не встиг подумати, що падати мені, власне, зовсім ні до чого, бо я ж можу літати. Анічогісінько не встиг я подумати за ці 0,9578262 секунди, й перш ніж узагалі збагнув, що падаю, гепнувся на землю вже за другим Галілеєвим законом падіння (v = g×t) зі швидкістю понад 33 кілометри, та ще й з такою силою, що переламав потилицею гілляку завтовшки як моя рука. Силу цю називають силою ваги. Вона не просто тримає світ ізсередини, а й має таку капосну звичку: все, велике воно чи мале, з грубою міццю притягати до себе. Лише коли спочиваємо в материнському лоні чи, пірнувши, шастаємо під водою, ми начебто почуваємо вивільнення з-під її влади. Крім цієї елементарної мудрості, я здобув унаслідок падіння ще й добренну гулю. Вона за кілька тижнів розсмокталась, однак з роками на тому самому місці, де колись була, я почав відчувати дивну сверблячку та постукування, тільки-но змінювалася погода, особливо взимку. Та й нині, за сорок років по тому випадкові, моя потилиця править мені за надійний барометр, і я можу точніше, ніж метеорологічна служба, прогнозувати, чи завтра йтиме дощ, а чи падатиме сніг, чи буде сонячно, а чи насувається буря. І ще я думаю: почуття непевності й незібраність, на які я досі слабую, є запізнілим наслідком того падіння зі смереки. Так мені, наприклад, стає дедалі важче не відходити від теми, формулювати коротко й чітко певну думку, а коли розповідаю таку історію, як оця, то мушу добре пильнувати, щоб не втратити нитку, бо тоді почну перескакувати з п'ятого на десяте, а під кінець і геть забуду, з чого почав.

Отже, коли ще лазив по деревах, — а лазив я довго й добре, — я не тільки падав! Я міг видряпатися на дерево з голим стовбуром, без нижніх гілок, умів перелазити з дерева на дерево, будувати собі засідки у верховітті, а якось навіть спорудив на дереві посеред лісу, на висоті десять метрів, справжнісінький будинок з дахом, вікнами та килимами. Мені здається, найбільше часу в дитинстві я провів на деревах — там я їв, читав і спав, завчав англійську лексику та латинські неправильні дієслова, математичні формули та фізичні закони, як наприклад оті Галілеєві, на деревах виконував шкільні домашні завдання, усні й письмові, а ще полюбляв пісяти з дерева крутою дугою, так щоб аж листя чи глиця шелестіли.

На дереві було спокійно, тут ніхто тебе не чіпав. Сюди не долинав ні вимогливий поклик матері, ані настирливий крик старшого брата, тут були тільки вітер, шерех листя й тихе порипування стовбурів… І панорама, чудова неосяжна панорама: я сягав поглядом не лише над нашим будинком і нашим садком, а й понад іншими будинками та садками, ген за озеро й за село, аж до самісіньких гір, а коли вечорами сутеніло, то з верхівки свого дерева я міг бачити сонце ще й за горами, тоді, коли для людей унизу, на землі, воно давно вже зайшло. Це було схоже на літання. Може, не так феєрично, ну, й трохи менш елегантно, проте це була добра заміна літанню, тим паче, що я поволі підріс, досягши метра вісімнадцяти сантиметрів, та й важив двадцять три кілограми, тобто став заважким для літання. Вже не злетів би, навіть якби знявся справжній буревій і я розстебнув своє пальто й широко розгорнув поли. А ось по деревах, як мені тоді здавалося, можна лазити все життя. Коли мені виповниться сто двадцять років і я буду справжнім дідуганом — однаково сидітиму там, угорі, на верхівці береста, бука чи смереки, мов стара квола мавпа, вітер тихо гойдатиме мене, а я дивитимуся понад луками та озером у далечінь, аж ген за гори…

Та що це я все про літання та про дерева! Надміру перейнявся тим Галілеєвим законом та власною потилицею-барометром. Я ж хочу розповісти зовсім інше — історію пана Зоммера, наскільки це взагалі можливо, бо, власне кажучи, там і не було ніякої справжньої історії, був тільки той дивний чоловік, життєвий шлях якого, — чи, правдивіше, мандрівний шлях якого, — кілька разів перетинався з моїм. Але краще я почну все від початку.

В той час, коли я ще лазив по деревах, був у нашому селі… чи то пак, не в нашому селі Унтернзее, а в сусідньому — Обернзее, хоч їх і годі було чітко виокремити, бо Обернзее, Унтернзее та інші сусідні села не були якось особливо розмежовані, а шикувались одне за одним без видимого початку й кінця понад озером вузьким ланцюжком садків, обійсть, будинків та повіток для човнів… Отже, в цій місцевості, кілометрів за два від нас, жив собі чоловік, якого звали пан Зоммер. Ніхто не знав його ймення — чи він Петер, чи Пауль, чи Гайнріх, чи Франц-Ксавер, а може, його звали просто доктор Зоммер чи професор Зоммер, а може, професор доктор Зоммер, — усі знали його тільки як пана Зоммера. Так само ніхто не відав, чи той пан Зоммер десь працює, чи має якийсь фах. Зате було відомо, що фах має пані Зоммер: вона робила ляльки. День у день сиділа в квартирі, у півпідвалі будинку маляра Штангльмайєра, й майструвала там з вовни, ганчір'я та тирси маленьких ляльок, яких щотижня, спакувавши, відносила на пошту. Повертаючись додому, заглядала до крамаря, до пекаря, до м'ясника та до зеленяра, приходила до хати з туго набитими господарськими сумками й потім тиждень нікуди більше не виходила, а майструвала нових ляльок.

Звідкіля взялися ці Зоммери — теж ніхто не знав. Колись вони просто прибули в наші краї — вона автобусом, він пішки — й відтоді так тут і жили. Не мали ні дітей, ні родичів, та й у гості до них ніхто ніколи не заходив. І хоча про те подружжя, а надто про пана Зоммера, ми не знали майже нічого, можна з повним правом сказати, що пан Зоммер став найвідомішою особою в наших краях. На добрих шістдесят кілометрів в окрузі не було жодної людини, дорослої чи малої, яка б не знала пана Зоммера. Його знали навіть собаки, бо пан Зоммер ніколи не сидів на місці. З раннього ранку до пізнього вечора ходив туди-сюди. Не було такого дня, коли пан Зоммер не мандрував, хоч би там що творилося надворі — падав сніг чи град, штормило чи лило мов з відра, нестерпно палило сонце чи насувалася буря, — пан Зоммер подорожував. Частенько виправлявсь із дому ще до сходу сонця — так розповідали рибалки, котрі о четвертій ранку вирушали човнами витягати з озера свої сіті, а додому вертався часто вже вночі, коли високо в небі стояв місяць. За день міг подолати надзвичайно довгий шлях: обійти навкіл озера — а це майже сорок кілометрів — було панові Зоммеру за іграшку. Двічі, а то й тричі за день сходити до окружного міста — десять кілометрів туди, десять назад — для пана Зоммера не становило проблеми. Коли ми, діти, ранком, о пів на восьму, сонні плентали до школи, назустріч нам крокував свіжий і бадьорий пан Зоммер, який уже кілька годин був у дорозі; коли ми, потомлені й голодні, вертали ополудні додому, нас випереджав хвацькою ходою пан Зоммер; а коли ввечері того самого дня я востаннє перед сном визирав у вікно, могло статися, що внизу, на вулиці Озерній, рухалася висока худа постать пана Зоммера й, мов тінь, зникала в темряві.

Впізнати його було неважко навіть на поважній відстані, нікого подібного ми в наших краях не бачили. Взимку він носив довге й широчезне чорне пальто з надзвичайно цупкого драпу, яке за кожним кроком підскакувало на ньому, мов завеликий футляр; до пальта ще треба додати гумові чоботи, а на лисину — червону шапчину з помпоном. Зате влітку — а літо для пана Зоммера тривало від початку березня до кінця жовтня й було, отже, найдовшою порою року, — пан Зоммер носив мілкого солом'яного капелюха з чорною стрічкою, коричневу полотняну сорочку та короткі коричневі штани, з-під яких стирчали цибаті сухі ноги, майже всуціль з вен та сухожилків, які ховались унизу в незграбних гірських черевиках. У березні ті ноги були сліпучо-білі, й розширені фіолетові вени вимальовувалися на них чітко, мов складне розгалуження на картах річкової системи; та вже за кілька тижнів ноги набували медяного відтінку, в липні ставали блискуче-бурими, як сорочка та штани, а до осені так задублювалися сонцем і вітром, що вже неможливо було розрізнити на них ні вен, ані сухожилків чи м'язів, і ноги пана Зоммера набували вигляду вузлуватих соснових гілок з обдертою корою, аж поки в листопаді нарешті зникали під довшими штаньми та довжелезним чорним пальтом і, сховані від усіх поглядів, потроху вибілювалися, поступово досягаючи до наступної весни своєї первісної безбарвності.

Як улітку, так і взимку пан Зоммер завжди мав із собою дві речі, й ніхто ніколи не бачив його без них: однією такою річчю була палиця, а другою — заплічна торба. Його палиця була не простим ціпочком для прогулянок, а довгою хвилястою герлигою з горішини. Герлига сягала панові Зоммеру аж до плеча й ніби правила за третю ногу, без допомоги якої він ніколи не досягнув би таких швидкостей і не подолав відстаней, неприступних для пересічного ходака. Щотри кроки пан Зоммер викидав палицю наперед себе й спирався нею об землю, за кожним таким порухом долаючи добру відстань, і це справляло враження, ніби ноги потрібно йому менше від правої руки з палицею. В таку мить пан Зоммер дуже нагадував рибалок, які плавали в своїх пласкодонках, відштовхуючись від дна довгими жердинами. А от заплічна торба була завжди чи майже завжди порожня, оскільки пан Зоммер тримав у ній лише бутерброд та згорточок прогумованої пелерини з каптуром, якою накидався, коли його в дорозі зненацька заставав дощ.

Але куди ввесь час подорожував пан Зоммер? Що було метою тих нескінченних мандрів? З якої речі він постійно гасав туди-сюди по дванадцять, чотирнадцять, шістнадцять годин на добу? Цього ніхто не відав.

Одразу по війні, коли Зоммери тільки-но поселилися в нашій місцевості, на такі мандри ніхто не звертав особливої уваги, бо тоді всі снували дорогами з торбою за плечима. Не було ні автомобілів, ні бензину, тільки раз на день — автобус. Нічим стало палити в печі, нічого їсти, й, щоб роздобути десь кілька яєць, чи трохи борошна, чи якусь картоплину, чи кіло брикету, чи навіть паперу для листування або лез для гоління, часто доводилося ходити пішки за тридев'ять земель, а здобич тягти додому в руках або ж у торбі за плечима. Та вже через кілька років у селі можна було купити все, завозили вугілля, п'ять разів на день ходив автобус. А невдовзі придбали автомобілі: спочатку наш м'ясник, потім і бургомістр та зубний лікар; маляр Штангльмайєр їздив мотоциклом, а його син — мопедом. Нікому більше не спадало на думку плуганитись чотири години пішки до райцентру, аби щось купити чи одержати паспорт. Нікому, крім пана Зоммера. Пан Зоммер і далі ходив пішки. Рано-вранці завдавав собі на плечі рюкзака, брав герлигу й вирушав вулицями й провулками, полями та луками, лісом і навколо озера, від села до села. Й так — до пізнього вечора.

Але дивувало те, що він ніколи нічого не продавав і не купував. Його рюкзак лишався завжди порожнім, коли не рахувати бутерброда й пелерини. Пан Зоммер не ходив ні на пошту, ані до окружного муніципалітету: то був клопіт його дружини. В гості теж не ходив. Буваючи в місті, не заглядав нікуди щось там перекусити чи випити, навіть не сідав на лавку перепочити, а дійшовши до мети, повертав і чимчикував просто додому. Коли його запитували: «Звідкіля це ви, пане Зоммере?» чи «Куди йдете?» — він роздратовано крутив головою, так ніби на ніс йому сіла муха, й мимрив щось таке, чого або зовсім неможливо було розібрати, або ж тільки через п'яте в десяте. Це звучало приблизно так: «…самедужепоспішаюбіжуоценашкільнугору…швиденькообійтиозеро…дуже кваплюсядужесамезараззовсімнемаючасу…» І, поки його перепитували, мовляв, що ви сказали, він миттю зникав під рішучий стукіт своєї герлиги.

Один-єдиний раз я почув од пана Зоммера ціле речення, вимовлене чітко й зрозуміло, якого досі не забув. Це сталося в кінці липня, в неділю пополудні, під час жахливої грози. День почався чудово, без жодної хмаринки в небі, в обід було ще так задушно, що весь час хотілося холодного чаю з цитриною. Батько взяв мене з собою на верхогони. Він щонеділі їздив на ці змагання, вряди-годи брав і мене. До речі, їздив не для того, щоб закладатись, а суто з любові до цього спорту. Хоч сам зроду не сидів у сідлі, він був пристрасним любителем і знавцем коней. Міг, наприклад, у прямому й зворотному порядку по пам'яті перелічити всіх німецьких переможців дербі з 1869 року, найвидатніших представників англійського дербі, володарів французького Призу Тріумфальної арки, починаючи з 1910 року. Він знав, який кінь любив грузький грунт, який — битий, чому старі коні охоче долали бар'єри, а молоді ніколи не бігли більш як на 1600 метрів, скільки фунтів важив той чи той жокей і чому дружина господаря іподрому пов'язала свій капелюшок червоно-зелено-золотавою стрічкою. Батькова конезнавча бібліотека налічувала понад п'ятсот томів, а під кінець свого життя він навіть придбав власного коня, точніше, удвох з напарником виклав шість тисяч марок, аби випустити коня на перегони у власних кольорах, — але це вже інша історія, яку я розповім іншим разом.

Отже, ми були на іподромі. Й коли пополудні верталися додому, здавалось так само задушно, ба навіть задушніше, ніж опівдні, хоча небо затяг сірий серпанок. На заході повисли важкі свинцеві хмари з гнійно-жовтими краями. За кілька хвилин батько змушений був увімкнути фари, бо хмаровище раптом опинилося так близько, що затягло ввесь обрій, кинувши на землю похмурі тіні. Потім з пагорбів скотилося кілька хвиль шквального вітру, які широкими смугами розляглись на полях, і здавалося, ніби лани стали гладенько зачесані, а чагарники полякалися й принишкли. Майже одночасно почався дощ, ні, ще не дощ, упало кілька важких крапель, товстих, мов виноградини, які тут і там ляскали об дорогу й розплющувалися на радіаторі та вітровому склі. А вже потім почалася гроза. Згодом газети писали, що це була найлютіша гроза в наших краях за останні двадцять два роки. Чи це правда — я не знаю, бо мені тоді минав лише сьомий рік, але я знаю напевне, що такої грози я ніколи більше не бачив, та ще й з вікна автомобіля на грунтовій дорозі. Вода падала з небес уже не краплями, а хвилями. Дорогу раптом затопило. Машина порола хвилю, розбризкуючи обабіч височенні водограї, й крізь вітрову шибу не видно було нічого, крім води, незважаючи на те що «двірники» несамовито металися туди-сюди.

Та це ще було не все. Дощ поступово переходив у град, спочатку це можна було вловити тільки на слух, бо шум змінився на дрібне торохтіння, й відчувалося, як холод проникає всередину автомобіля. А потім стало видно зернята, попервах маленькі, мов крупа, яка, проте, швидко виросла до розміру горошку, тоді — голубиних яєць, і нарешті по машині затарабанила суцільна маса гладеньких білих м'ячиків, одскакуючи од капота в такому несамовито дикому хаосі, що мені робилося моторошно. Стало зовсім неможливо їхати далі, й батько зупинився на чиїйсь межі — ах, про яку межу може йтися, коли й самої дороги, не те що межі, чи там поля, чи дерева, чи ще чогось, уже за два кроки не було видно; хіба що мільйони крижаних більярдних кульок вирували в повітрі й, падаючи на автомобіль, знімали жахливий гуркіт. Усередині теж так торохтіло, що годі було почути один одного. Ми сиділи ніби у великій литаврі, по якій тарабанив велетень, сиділи й тільки перезирались, мерзли й сподівалися, що наш прихисток не розвалиться.

За дві хвилини все минуло. Град припинився, вітер ущух. Мрячив тільки тихий дощик. Поле, яким пронісся шквалистий вітер, лежало довкола, наче розтоптане. Від кукурудзяного лану лишилися самі стебла. Та й дорога здавалась усіяною сміттям — скільки сягало око, лежали крижані кульки граду, оббите листя, галузки, колосся. А ген попереду крізь тонку запону дощу я раптом розгледів постать чоловіка, що йшов дорогою. Я кивнув батькові. Нам видалося дивним, що якась людина може прогулюватись отак просто неба, після такого граду, тоді як усе навкруги, зметене й розкидане, лежало долі. Ми рушили, давлячи шинами тріскучі градини. Коли під'їхали ближче, я впізнав короткі штани, довгі жилаві ноги, чорну прогумовану пелерину, клунок мокрого рюкзака й енергійну ходу пана Зоммера.

Ми наздогнали його, й батько звелів мені спустити бічну шибку. До салону вхопилося холодне повітря.

— Пане Зоммере! — гукнув батько. — Сідайте, підвеземо!

Я переліз на заднє сидіння, звільняючи місце попереду. Але пан Зоммер не відповів. Навіть не зупинився. Ба й скоса на нас не поглянув. Сягнистими кроками, допомагаючи собі горіховою палицею, він ішов далі дорогою, засипаною градом. Батько їхав за ним.

— Пане Зоммере! — гукнув крізь відчинене вікно. — Сідайте ж до нас! Така негода! Ми підвеземо вас додому!

Та пан Зоммер не реагував, невтомно крокуючи далі. Щоправда, мені здалося, ніби він ледь розтулив губи й пробелькотів одну зі своїх незрозумілих відповідей. Але нічого не було чути, тож, може, його губи просто тремтіли від холоду. Тоді мій батько нахилився праворуч, відчинив дверцята, їдучи поряд з паном Зоммером, і закричав:

— Та сідайте ж, ради Бога! Ви ж геть вимокли! Ви себе доконаєте так!

Вислів «ви себе доконаєте» був, правду кажучи, дуже невластивим для батька. Я ніколи не чув, щоб він серйозно казав комусь: «Ви себе доконаєте!» «Типовий стереотип, — любив він пояснювати, коли десь чув чи вичитував це речення, — а стереотип — затямте собі раз і назавжди — це мовний зворот, який так часто вживала всіляка потолоч, аж він із часом перестав будь-що означати. Це те саме, — вів він далі, вже розпалившися, — те саме, коли ви чуєте безглузді слова: „Випийте чашечку чаю, моя люба, вам стане краще!“ Або: „Як ведеться нашому хворому, пане докторе? Думаєте, він подолає недугу?“ Такі балачки походять не від життя, а з поганих романів, з дурнуватих американських фільмів, і через те — затямте раз і назавжди — щоб я їх від вас ніколи не чув!»

Ось так любив висловлюватися мій батько про слова на зразок «ви себе доконаєте». Проте тоді, в грозу, на грунтовій дорозі, подовбаній градом, їдучи поряд з паном Зоммером, він викрикував крізь одчинені дверцята автомобіля саме такий стереотип: «Ви себе доконаєте так!»

І раптом пан Зоммер зупинився. Думаю, саме на слові «доконаєте» він став як стій, та ще й так зненацька, що батько теж мусив загальмувати, аби не проїхати повз нього. А пан Зоммер переклав горіхову герлигу з правої руки в ліву, обернувся до нас і з гримасою крайнього розпачу, штрикаючи в багнюку палицею, голосно й чітко проказав: «Дайте ви мені нарешті спокій!» Більше він не промовив нічого, тільки це. Потім грюкнув дверцятами нашої машини, перебрав герлигу знову в праву руку і пішов, не кинувши більше жодного погляду ані вбік, ані назад.

— Зовсім здурів, — сказав мій батько.

Коли ми поминули пана Зоммера, я крізь задню шибу побачив його обличчя. Очі дивилися додолу, лише зрідка він зводив їх, широко розплющені й перелякані, щоб глипнути на кілька кроків перед себе. Щоками стікала дощовиця, скрапаючи з носа та підборіддя. Рот був ледь розтулений, і мені знову здалося, ніби ті губи ворушаться. Може, під час ходьби він говорив сам до себе.

— У цього пана Зоммера клаустрофобія, — сказала наша матуся, коли ми за вечерею згадували грозу. — Важка форма клаустрофобії, а це хвороба, коли людина не може спокійно сидіти в закритому приміщенні, навіть у власній кімнаті.