Може, клас порожній?
Прочиняємо нищечком двері. Зазираємо одним оком… Є!.. Всі на місці!
Сидять гарненько. Обличчя зосереджені, серйозні. Ні тобі усмішки, ні тобі витівки якоїсь. Не діти, а янголи.
Що таке?.. Може, ми не туди потрапили?.. Хіба про таких напишеш повість? Може, ходімте до іншого класу?.. Пошукаємо справжніх живих учнів?..
Та ні, стривайте!..
От учителька Ліна Митрофанівна, що статечно походжає по класу, раптом подає голос:
— Спасокукоцький! Ану не зазирай до Трав’янко!
«Ага! — догадуємося ми. — Контрольна!»
Тепер ясно, чому такий порядок.
Ліна Митрофанівна суворо супить брови і орлиним поглядом роззирається навкруги — пильно стежить, щоб ніхто ні в кого не списував.
Але де це бачено в світі, щоб на контрольній ніхто ні в кого не списав?..
От із третьої парти на підлогу падає промокашка. Але з третьої парти ніхто за нею не нахиляється. За нею нахиляються з четвертої парти.
Ліна Митрофанівна робить рвучкий рух:
— Га? Що таке?!.
— У мене промокашка впала, — невинно кліпають очима з четвертої парти.
Ліна Митрофанівна не бачила, з якої парти впала промокашка, — і все в порядку!..
— Мій четвертий «Б» — неможливий! — часто каже Ліна Митрофанівна.
— Мій четвертий «Б» — найкращий! — так само часто каже Ліна Митрофанівна.
— Мій четвертий «Б» доведе мене до інфаркту! — каже Ліна Митрофанівна.
— Мій четвертий «Б» тільки й тримає мене на світі! — каже та ж сама Ліна Митрофанівна.
То коли ж вона каже правду?
Хто ж вони такі — оті тринадцять хлопчиків і десять дівчаток, що мовчки схилилися зараз над зошитами?
Гарні вони чи погані?
Давайте-но ближче познайомимося з ними!
З кого почнемо?
Ну, хоча б з отих двох, що сидять за першою партою в середньому ряду перед самісіньким столом Ліни Митрофанівни…
Спасокукоцький і Кукуєвицький
Обидва вони маленькі, кругловиді, клаповухі і кирпаті.
Тільки той, що в нього на носі руденька блямбочка, — то Спасокукоцький.
А той, що в нього щербатий зуб, — то Кукуєвицький.