П’ятірка з хвостиком: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Цього літа, як і завжди, Шурик з батьками поїхав відпочивати в Євпаторію. А коли повернувся, то дізнався, що в їхній будинок переїхав знаменитий футболіст, капітан команди «Метеор», заслужений майстер спорту Гелій Бумбарасов. Ще й одержав квартиру якраз над Шуриком. Шурик жив на другому поверсі, а Бумбарасов оселився на третьому. Хлопці були надзвичайно збуджені і гули, як бджоли. Ще б пак! У їхньому будинку жив сам Бумбарасов, залізний Бумбарасов! Усі болільники називають його Директор — такий він розважливий і серйозний: ніколи не поспішає, не метушиться, але найпрудкіші форварди не можуть його обійти. Бумбарасов був стопер. Шурик уже знав, хто такий стопер. Стопер — то центральний захисник, головна особа у захисті.

Тепер хлопці грали у футбол, що називається, з ранку до вечора. І так старалися, так старалися, що аж пара з рота йшла. Кожному хотілося, щоб його гру побачив і оцінив Директор. Правда, Директор вдома майже не бував, — то він на тренуванні, то у від’їзді.

Але сьогодні Директор вдома — це хлопці знали напевне. Під час учорашнього матчу, який транслювали по телевізору, він дістав травму, і всі бачили, як він, шкутильгаючи, пішов з поля.

Шурик сидів на балконі і дивився, як хлопці грають у футбол. Відколи переїхав Бумбарасов, Шурик майже не виходив у двір, а здебільшого сидів на балконі. Тут він відчував себе ближче до знаменитого Директора, ніж хлопці, і йому це було приємно. Він бачив, що хлопці раз у раз зиркають на бумбарасовський балкон, а мимохіть і на його балкон, бачать його, Шурика, в такій безпосередній близькості до Директора і, мабуть, заздрять. Це теж було Шурикові приємно. А коли він іноді чув кроки Бумбарасова в себе над головою, серце його радісно завмирало. І йому хотілося зробити щось надзвичайне, героїчне, щоб побачили і хлопці, і Директор, і всі-всі. От щоб, наприклад, вибухнула раптом пожежа і на очах у всіх Шурик виніс травмованого Директора з вогню. Або… ще щось… Але пожежі не було. Бумбарасов не курив і з вогнем поводився обережно. Правда одного разу (це було на другий день після приїзду з Євпаторії) Шурик прокинувся серед ночі від якогось грюкоту, що лунав із кухні. Шурик і собі кинувся туди й побачив, що з стелі дзюрить вода, а тато й мама, шльопаючи босими ногами, підставляють миски, каструлі, ночви… Мама верескливо лаялася, а тато її заспокоював. Потім тато подзвонив Бумбарасову по телефону і сказав:

— Пробачте, по-моєму, у вас щось коїться на кухні. Дивіться, щоб не попсувало вам підлогу. У нас дзюрить, як з відра.

Виявилося, що звечора не було води. Директор відкрутив кран і забув, а вночі вода пішла і… Але то було вночі, всі хлопці спали і нічого не бачили, і Бумбарасов не був травмований, і, як на те пішло, то виносити довелося б Шурика, а не Бумбарасова…

Валера Галушкинський сьогодні не грав, — він поїхав з батьками у село в гості до родичів, — другим капітаном був Льоня Монькін, і команда Ігоря Дмитрухи перемагала з розгромним рахунком 23:5. Ігор Дмитруха гасав по полю, як очманілий. Він весь аж пашів. Ніколи не грав він так завзято, так натхненно. Сам забив вісімнадцять голів! Такий тріумф буває, мабуть, один раз у житті. Невже Директор не бачить цього? Ні, не міг він цього не бачити. Після кожного гола команда Ігоря Дмитрухи так ревла від захвату, що дзвеніли шибки. І хоча на балконі Бумбарасова не було, він, напевне ж, виглядав у вікно. Не міг він не виглядати.

Несподівано Монькін прорвався до дмитрухинських воріт. Назрівав гол. Ігор Дмитруха, рятуючи свої ворота, з усієї сили влупив зустрічним ударом і, як кажуть футболісти, «засвітив свічку». М’яч злетів високо вгору і впав… прямісінько на балкон Бумбарасова. Всі так і застигли. Пороззявляли роти і тільки розгублено перезиралися. Це була зовсім непередбачена, ганебна ситуація. Іти турбувати травмованого Директора, перепрошувати, мовляв, ми закинули м’яч до вас на балкон, оддайте, будь ласка… — це значить зганьбити себе в очах знаменитого футболіста на віки вічні. Хлопці ладні були провалитися крізь землю.

Ігор Дмитруха стояв блідий, як сметана.

І раптом у Шурика всередині щось клацнуло — наче зламалася пломба якогось запобіжника.

Обабіч Шурикового балкона були прилаштовані дерев’яні штахети, по яких вився дикий виноград.

Шурик зліз на бильця і почав дертися по тих штахетах угору до Бумбарасового балкона.

Хлопці одразу помітили. Знизу почулися вигуки: «Диви!», «Ух ти!», «Лізе!»

А Шурик ліз і нічого не відчував, крім нервового лоскоту в горлі. А в голові дзвеніла одна розпачливо-радісна думка: «Я герой! Я герой! І всі це бачать! Ой, я герой!»

Він майже доліз, — лишалося зовсім трішечки, — як раптом зачепився черевиком за виноградну лозину. Намагаючись вивільнитися, він глянув униз і… похолов! Він відчув висоту. Шурик судорожно зчепив руки й закляк. Він зрозумів, що тепер не зможе відірвати рук від штахетів, не зможе ні дертися далі вгору, ні злізти назад униз.

Слизький страх холодним потом укрив усе тіло. Шурик розтулив рота і — не крикнув, ні, голосу не було! — жалібно, розпачливо нявкнув, як маленьке замучене кошеня.

І тут він відчув, як дужа рука схопила його, одірвала від штахетів і потягла вгору на балкон.

— Дурень! Ах ти ж дурень! — сердито гукнув Директор і, поставивши Шурика на балкон, вліпив йому потиличника — одного, другого, третього…

Шурик тільки клював у такт носом і хлипав…

…Три дні Шурик не виходив у двір і навіть на балконі не показувався.

Він паленів від сорому, згадуючи, як Бумбарасов тягнув його, мов паршиве кошеня, а потім при всіх давав потиличники, приказуючи: «Дурень! Ах ти ж дурень!..»

На четвертий день довелося вийти, бо бабуся нездужала й послала його в аптеку.

Тільки-но вийшовши з дому, Шурик одразу ж наткнувся на хлопців. Вони стояли, розбившись на пари, — збиралися «мататися».

Угледівши Шурика, Валера Галушкинський, який сьогодні приїхав і теж тільки-но вийшов у двір, за звичкою реготнув:

— О, Фурик Ба́бенко суне.

Але ніхто з хлопців чогось не засміявся. А Ігор Дмитруха чвиркнув крізь зуби і пхнув Галушкинського в плече:

— Не чіпай його! Він — молоток! Йому сам Директор по шиї давав!

І була в цих словах повага, а може, навіть і заздрість…

…Наступного дня Шурик стояв у дворі на своєму звичному місці — під стіночкою біля пожежної драбини.

Але він не просто стояв.