П’ятірка з хвостиком: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Мати-бати, що вам дати: яблуко чи грушу?

— Яблуко, — казав, наприклад, Дмитруха, і хто з хлопців за домовленістю був «яблуком», ішов до нього в команду, а «груша» котилася в команду Галушкинського.

Це називалося «мататися». Навчив хлопців цього батько Ігоря Дмитрухи, монтажник-висотник, завзятий болільник футбола, розповівши, як колись у дитинстві вони з друзями розподілялися на команди у такий спосіб.

Так-от, у той день хтось із хлопців не вийшов, і Льоні Монькіну не було пари. Якби це інший, то він посумував би трохи і лишився в запасі. Але Льоня Монька був такий зануда і зчинив такий гвалт: «А чому я! А я хочу! А я не буду! А я все одно!» — що Ігор Дмитруха врешті чвиркнув крізь зуби і, вгледівши Шурика, кивнув:

— Матайся он з ним!

І Льоня підскочив до Шурика і, навіть не спитавши, хоче той грати чи ні, обхопив його за плечі й лоскотно зашепотів у самісіньке вухо: «Ти гарбуз, я кавун. Ходімо!» І потяг до капітанів:

— Мати-бати, що вам дати: гарбуз чи кавун?

Шурик помітив, як Льоня підморгнув Ігореві, наголошуючи на слові «кавун». Йому, звичайно, хотілося бути в команді Ігоря Дмитрухи. Але Дмитруха чомусь сказав:

— Гарбуз!

Чи поспішив, чи не помітив отого підморгування.

У Шурика заніміло всередині — наче він раптом знявся й полетів.

— Будеш стопером, — кинув йому Дмитруха й побіг до центру поля. Шурик отетеріло закліпав очима — він не знав, що таке «стопер»… Він полетів далі, але вже не вгору, а вниз, у прірву.

— Чого став! Біжи до воріт! — гукнув йому хтось із хлопців.

Шурик щодуху кинувся до воріт.

— Ти куди, гава, то ж не наші ворота! — знов гукнули йому.

Шурик різко спинився і, мов загнане зайча, рвонув у протилежний бік.

— Стій тут! — шарпнув його хтось за руку.

Шурик завмер.

Пролунав свисток. Гра почалася.

Шурик стояв, і серце його тріпотіло, наче м’яч у сітці воріт. Він не міг розібратися, де «наші», де «не наші». Все зливалося в нього перед очима, мигтіло й смикалося.

— Грай у стінку!.. Замкни штангу!.. Пресінг! — чув він звідусюди якісь незбагненні чудернацькі слова й нічого не міг зрозуміти.

І раптом він побачив, що прямо на нього… котиться м’яч.

Шурик заціпенів. Це було так страшно, наче то котився не м’яч, а котилася бомба. Шурик не міг ворухнутися. М’яч підкотився, стукнувся об Шурикову праву ногу й спинився.

— Пасуй! Пасуй сюди! — почув Шурик голос Ігоря Дмитрухи. Шурик наче прокинувся, дрібно затупцявся на місці, розмахнувся і незграбно шкрябонув ногою по землі… повз м’яч. І в цю мить налетів Валера Галушкинський, вдарив по м’ячу, воротар з хеком ляпнувся на землю, але було вже пізно.

— Фтука-а! — не своїм голосом закричав Галушкинський.

— Ура! Штука! — закричав Льоня Монькін, стрибаючи на спину Галушкинському. І ще кілька галушкинських гравців підбігло і обхопило свого капітана.

Шурикові здалося, що то його серце вискочило з грудей і разом з м’ячем влетіло у ворота…

Ігор Дмитруха підбіг до Шурика і пхнув його в плече:

— Геть з поля, партач! — і загукав Галушкинському: — Ми граємо без стопера.

Так закінчився Шуриків перший у житті футбольний матч. Більше ніхто Шурика «мататися» не запрошував. І Шурик або сидів у себе на балконі, або самотньо стояв на своєму постійному місці, під стіночкою біля пожежної драбини. І хтозна, скільки б він там простояв, якби не одна несподівана обставина.