Клуб Дюма, або Тінь Рішельє: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я не розумію, про що ви говорите.

— Про мікроскопічні підписи внизу біля кожної ілюстрації… Покажи їх, Пабло.

Молодший брат зробив такий рух, ніби хотів утерти руки краєм плаща від неможливого поту. Потім, наблизившись до «Дев'ятьох Дверей» показав Корсо кілька сторінок крізь лупу.

— Кожна гравюра, — пояснив він, — підписана внизу звичною абревіатурою: Inv. замість invenit із підписом художника і Sculp, замість sculpsit, де називається гравер…

Зверніть увагу. В сімох із дев'ятьох ксилографій читаємо прізвище A. TORCH біля обох абревіатур — і sculp, і inv. Стає очевидно, що сам друкар намалював і вигравіював сім гравюр. Але в інших двох ксилографіях його прізвище стоїть лише біля sculp. Це означає, що він обмежився лише гравіюванням. А творцем оригінального малюнка, inv., був хтось інший. Той, хто називає себе ініціалами L.F.

Педро Сеніса, який супроводжував пояснення брата короткими кивками голови, схвалюючи його слова, закурив свою енну сигарету.

— Непогано, чи не так? — закашлявся він у диму, лукаво споглядаючи своїми мишачими очицями на гримасу, яку скорчив Корсо. — Хоча спалили тільки друкаря, але він був не сам.

— Ні, — підтвердив брат, похмуро засміявшись. — Хтось допоміг йому розпалити вогонь під своїми ногами.

Того ж таки полудня Корсо одержав візит Ліани Тайлефер. Удова прийшла до нього в дім без попередження, в той непевний час, коли стоячи біля вікна, яке виходило на захід, одягнений у злинялу ситцеву сорочку та старі вельветові штани, мисливець за стародруками дивився, як спалахують червоним та охровим кольорами дахи міських будинків. Можливо, то була не слушна година й чимало з тих подій, які сталися згодом, не відбулися б, якби вона прийшла в іншій порі дня. Але цього ти ніколи не знаєш. І події, які ми можемо встановити, були такими: Корсо стояв біля вікна, його погляд затуманювався мірою того як рівень джину в склянці наближався до дна, й у цю мить задзвенів дзвінок у дверях, і Ліана Тайлефер — білява, висока, ефектна в англійському плащі, накинутому на пошиту в кравця сукню, та чорних панчохах — з'явилася на порозі. Вона зібрала волосся у вузол і прикрила його капелюхом Борсаліно тютюнового кольору з широкими крисами, який вона трохи зсунула набік, що вельми їй личило. Вона мала вигляд вродливої жінки, переконаної, що вона справді вродлива й що всі це помічають.

— Чому я завдячую таку честь? — запитав Корсо.

Запитання було досить дурне, хоч о цій годині та з випитою половиною склянки джину було б безглуздо чекати від нього дотепного діалогу. Ліана Тайлефер ступила вже кілька кроків по квартирі й зупинилася перед письмовим столом, на якому біля комп'ютера та коробки з дискетами лежала тека з рукописом Дюма.

— Ви ще працюєте над цим?

— Звичайно.

Вона відвела погляд від «Анжуйського вина», щоб окинути спокійним поглядом оточення, книжки, які вкривали стіни й повсюди лежали стосами. Корсо зрозумів, що вона шукала фотографії, спогади, які дозволили б їй оцінити господаря дому. Так нічого й не виявивши, вона підняла брови, роздратовано й сердито. Зрештою вона зупинилася перед шаблею Старої Гвардії.

— Ви колекціонуєте шпаги?

Цей висновок можна було назвати індуктивно-логічним. Принаймні, з полегкістю подумав Корсо, уміння Ліани Тайлефер виходити зі скрутних ситуацій не відповідало її чудовій зовнішності. Якщо, звичайно, вона не знущається з нього. Тож він злегка всміхнувся, жорстко й обережно.

— Колекціоную ось цю зброю. Вона називається шабля.

Жінка невиразно кивнула головою. Годі було зрозуміти, чи вона була надто наївна, чи надто розумна актриса.

— Родинний спадок?

— Я її придбав, — збрехав Корсо. — Я подумав, вона прикрасить мою стіну. Бо зі стількома книжками вона здається монотонною.

— Чому у вас немає ані картин, ані фотографій?

— Бо не маю нікого, кого мені хотілося б спогадувати, — він уявив собі фото у срібній рамці, на якому покійний Тайлефер розрубує порося. — У вас, звичайно, все інакше.

Вона дивилася на нього пильним поглядом, можливо, міркувала, скільки нахабства в його словах. Її сині очі блищали сталевим відтінком і були такі крижані, що від них ширився холод. Вона пройшла трохи далі кімнатою, зупиняючись перед деякими книжками, перед краєвидом, який відкривався з вікна і знову перед письмовим столом. Вона ковзнула пальцем із криваво-червоним нігтем по теці з рукописом Дюма. Можливо, вона чекала від Корсо якогось коментаря, але книгар не сказав нічого. Він обмежився тим, що спокійно дивився на неї й терпляче чекав. Якщо вона чогось хоче, а з її вигляду було очевидно, що так, то нехай сама виконує свою брудну роботу. Він не мав настрою полегшувати їй завдання.

— Чи можу я сісти?

Голос її пролунав трохи хрипко. Відлуння поганої ночі, подумав Корсо. Він стояв посеред кімнати, засунувши руки до кишень штанів, і чекав. Ліана Тайлефер скинула капелюх і плащ і, озирнувшись довкола себе одним зі своїх повільних і нескінченних поглядів, вибрала собі стару канапу. Потім підійшла до неї й повільно сіла — пошита у кравця спідниця виявилася закороткою для цієї пози — вона схрестила ноги з таким ефектом, який би кожен, навіть мисливець за книжками, коли б випив лише половину джину, що його він випив, назвав би вбивчим.

— Я прийшла поговорити про справи.

Не випадає сумніватися. Таку позу ніяк не можна було вважати випадковою й незацікавленою. Корсо достатньо шанував себе, й назвати його дурнем було не можна.

— Що ж, поговоримо, — сказав він. — А ви уже вечеряли з Флавіо ла Понте?

Вона нічого не відповіла. Протягом кількох секунд дивилася на нього незворушним поглядом із тим самим виразом зневажливої безпеки.