Клуб Дюма, або Тінь Рішельє: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Корсо витиснув із себе нахабну посмішку.

— Ви мене ображаєте. Я професіонал.

— Ви професіонал, який продає свої послуги, й такі професіонали легко переходять із табору в табір. Я також читаю книжки й можу бути вашим покупцем.

— Я маю гроші, які потрібні мені.

— Тепер я маю намір запропонувати вам не гроші.

Вона лежала на канапі й чухала пальцями однієї ноги підйом другої. Корсо вгадував пальці з пофарбованими в червоний колір нігтями під чорним мереживом панчіх. Коли вона зворухнулася, спідниця підсмикнулася, виставивши напоказ трохи білого тіла над чорними підв'язками там, де всі таємниці сходяться до однієї, давньої як Час. Мисливець за книжками з великим зусиллям підняв погляд. Сині сталеві очі невідривно дивилися на нього.

Він скинув окуляри, потім підвівся на ноги й підійшов до канапи. Жінка стежила незворушним поглядом за його рухами, а коли він уже був так близько від неї, що їхні коліна доторкалися, Ліана Тайлефер підняла руку й поклала пальці з пофарбованими в червоний колір нігтями на ширінку його штанів. Вона посміхнулася ще раз майже непомітно, зневажлива й упевнена в собі, коли нарешті Корсо нахилився над нею й задер їй спідницю до самого пояса.

Це був радше взаємний штурм, аніж обмін пестощами. Домовленість, реалізована на канапі; нещадна боротьба двох дорослих людей, зі стогоном, який вихоплювався з них у слушні моменти, лайкою, що вимовлялася крізь зуби, й гострими нігтями, які жінка безжально встромляла у спину Корсо. Усе це відбулося на дуже вузькому просторі канапи, де вони не роздягалися, і спідниця метлялася на її широких і сильних стегнах, які він стискав своїми руками, що їх звела судома, гачки її білизни впивалися йому в пах. Він навіть не побачив її грудей, хоч двічі або тричі зміг дотягтися до них. Туга й гаряча плоть, яка випиналася з-під бюстгальтера під шовковою блузкою і пошитим у кравця костюмом, які вона не встигла зняти в розпалі битви. І тепер вони лежали удвох, переплівшись тілами, поміж свого пом'ятого одягу, засапавшись, наче виснажені борці. І Корсо міркував, як він зможе виплутатися з цієї халепи.

— Хто такий Рошфор? — запитав він, вирішивши прискорити кризу.

Ліана Тайлефер подивилася на нього з відстані в десять сантиметрів. Передзахідне сонце забарвило їй обличчя в рожеві тони; з її зачіски повилітали всі шпильки, а біляве волосся безладно розсипалося по канапі. Здавалося, вона вперше розслабилася в присутності Корсо.

— Не має значення, — відповіла вона, — адже тепер я поверну собі рукопис.

Корсо поцілував мереживо жінки, виплутуючись із нього. Він передчував, що навряд чи зможе ще поцілувати його.

— Який рукопис? — запитав він, аби щось сказати, й відразу побачив, як застиг її погляд; тіло, що лежало під його тілом, умить затвердло.

— «Анжуйське вино». — Уперше в її голосі прозвучало щось подібне до тривоги. — Ви ж його повернете мені, чи не так?

Корсо не сподобалося це раптове повернення до «ви». Він туманно пам'ятав, що під час сутички вони зверталися одне до одного на «ти».

— Я тобі нічого не обіцяв.

— Я в це вірила.

— Ти помилялася.

У сталевій синяві її очей зблиснув гнів. Вона рвучко підвелася, скинувши його із себе одним порухом стегон.

— Мерзотник!

Корсо, який хотів засміятися й загладити ситуацію двійком цинічних жартів, відчув потужний поштовх у груди, який примусив його впасти на коліна. Поки він оговтувався, застібаючи пояс, він побачив, що Ліана підвелася на ноги, бліда й жахлива, й не турбуючись про те, що її одяг був у жахливому безладі, а чудові стегна досі голі, вліпила йому такого дзвінкого ляпаса, що перетинка його лівого вуха забриніла, як шкіра на барабані.

— Сучий син!

Мисливець за стародруками захитався; удар був не слабенький. Приголомшений, він розглянувся довкола, наче нокаутований боксер, шукаючи, на що б йому опертися, аби не впасти на килим. Ліана Тайлефер потрапила в його візуальне поле, але великої уваги він приділити їй не міг, вухо боліло йому жахливо. Він тупо дивився на шаблю Ватерлоо, коли почув звук розбитого скла. Тут Ліана знову з'явилася в червоному світлі вікна. Вона опустила спідницю, в одній руці тримала теку з рукописом, а в другій розбиту пляшку. Надбиту шийку вона спрямувала у горло Корсо.

Він підняв руку завдяки чистому рефлексу й відступив на крок назад. Небезпека прояснила йому мозок, і він відчув потоки адреналіну, тож відвів убік озброєну руку жінки і кулаком завдав їй удару в шию, який урвав їй дихання й зупинив на місці. Наступна сцена мала більш мирний характер: Корсо підняв із підлоги рукопис і пляшку з надбитою шийкою, а Ліана Тайлефер знову сиділа на канапі, тепер волосся розсипалося по її обличчю, вона трималася обома руками за болюче горло, важко дихаючи між риданнями люті.

— Тебе вб'ють за це, Корсо, — нарешті вимовила вона.

Сонце остаточно скотилося на інший бік міста, й кутки в будинку заповнилися тінями. Засоромлений, Корсо увімкнув світло й подав жінці плащ і капелюх, перш ніж підняти телефонну слухавку й викликати таксі. Він весь час уникав зустрітися з її поглядом. Потім, коли почув, як її кроки затихають на сходах, постояв трохи біля вікна, спостерігаючи, як тіні від дахів помалу зникають у світлі місяця, який повільно підіймався вгору.

«Тебе вб'ють за це, Корсо».

Він налив собі велику склянку джину. Ніяк не міг викинути з голови, який вираз з'явився на обличчі Ліани Тайлефер, коли вона зрозуміла, що її одурено. Очі зблиснули, як смертельні кинджали, обличчя викривила мстива гримаса. І вона не жартувала: вона справді хотіла вбити його. Спогади знову почали повільно прокидатися, вони потроху заповнювали його, хоч тепер не вимагалося зробити бодай якесь зусилля пам'яті. Картина була чіткою, як те місце, з якого вона походила. На письмовому столі лежало факсимільне видання «Трьох мушкетерів». Він розкрив його в пошуках потрібної йому сцени: с.129. Там, посеред безладно розкиданих меблів вистрибнула з ліжка з кинджалом у руці, наче мстивий диявол, Міледі й кинулася на д'Артаньяна, який, нажаханий, в самій сорочці, відступає, намагаючись кінцем шпаги утримати її на відстані.