Хлопчик і тінь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— От що, хазяйко. Коли вам, скажіть, бичка ставити на місце?

З печі ми дивилися на кошлату тінь, що низько нависла над столом, над прищуленою матір’ю і Тонею.

Я розумів їх: господи, де нам і як нам дістати бичка? Три дні ми тільки думали й говорили про це. Три дні, а залишилось іще два. Ну, де, у кого й за які гроші купити нам зараз ту скотину на один центнер живої ваги, коли в селі місячних курчат подушили? Комендант, мабуть, знав про це, великодушно відпускаючи матір.

— Через два дні, — холодно й байдуже сказала мати.

— Ясно, — мовив Кучугура, повертаючись до світла сірою твердою щокою, — ясно. Післязавтра, значить. А якщо ні?

— Сказав: розстріляють. Пришлють поліцію і прямо тут на місці. Саботаж…

Дядько глибоко вдихнув повітря (аж потяг за собою язичок полум’я), сперся на кулаки й глянув матері у вічі:

— Слухай, Дашо (це так він назвав матір, і мені чудно якось стало: Дашею називав її тільки наш батько). — Слухайте мене, Дашо, — повторив він значущо, на видиху, і ще нижче пригнувся над столом. — Я знав твого чоловіка, Арсена, не раз ми сиділи з ним у президіях і той… чарку не раз випивали. Добрий він чоловік, тільки дуже чесний і гарячий у розмовах. У такого чоловіка, совісного, і жінка, я знаю, совісна. Дак от: давай зійдемось по душах, я одинак, дітей бог не дав, а у вас аж п’ятеро, чув од людей — хороші діти; я їх пригрію і сам коло них пригріюсь. А якщо сумліваєтесь…

Він говорив, а в матері, я помітив, червоні плями пішли по обличчю, й вона часто, винувато закліпала довгими віями, потім звела винуватий погляд на Тоню, ніби питаючи: «Що ж воно виходить, дочко? Тобі пора заміж, а до матері твоєї сватаються? І хто, і коли, і в який час?» Дядько, мабуть, не спостеріг, як міниться на обличчі мати (то червоніє, то блідне), він вів далі на одному видиху:

— …А якщо сумліваєтесь, дак пошліть дітей у Бердишине або самі сходіть (оце потихеньку, хоч завтра, можемо вдвох і сходить, а чого ж?) та попитайте в людей: що за чоловік Павло Кучугура? Я дещо припас, дещо підробив…

— Ні, — майже нечутно сказала мати; вона сиділа прямо й не ворушилась, притуманені очі її були широко відкриті, але, здається, вона нікого й нічого не бачила. — Ні, — холодно повторила мати.

— Що ні? — спитав Кучугура трохи спантеличено.

— Не треба нікуди ходить і розпитувать. І взагалі не треба.

— Дак розстріляють вас! — вигукнув дядько і хотів легенько, але таки добре вдарив долонею по столу, захитавши свою тінь на стіні.

І тут Тоня підвела своє строге бліде обличчя, коротко, але гостро зиркнула на дядька і так же коротко промовила:

— Розстріляють, то нас. А чого вам лізти в яму?

Кучугура вже з якимось відчаєм глянув на жіноцтво, і було в його погляді неабияке здивування: чи я, п’яний, вас не розумію, чи ви, тверезі, мене не розумієте?

Роздратовано кинув:

— Дак пойміть же! Раз я берусь за це діло, то серйозно, сто раз подумавши: ми віддамо їм той центнер, хай вони тричі подавляться! А я ще й Шавлюзі пельку заткну, щоб не смів дітей чіпать.

«Правильно! — сказав я подумки й підвівся на ліктях. — І бичка дядько дасть, і Шавлюзі руки вкоротить. Він такий, бачите!»

Я розумів: це гидко. Соромно й гидко, навіть у потаємних думках, хотіти, щоб у нас був приймак. Тим самим я ніби зраджував батька (правда, тут же шукаючи виправдання: приймак — це щось минуще, чуже, далеке від тіла й душі, а батько — зовсім інше). Але то були слабенькі виправдовування. Бо я не тільки сам примирився вже з приймаком, а заради свого спасіння штовхав на це й матір.

Я казав їй, у тих же таємних думках: «Бог з ним, погоджуйтесь, мамо! Може, краще буде. Скільки ми намучились, скільки натерпілись». Мені так хотілося, щоб пронеслось оте грізне — «через два дні», щоб хтось заступив мене від Шавлюги, що я в цю мить згоден був і на приймака.

— Ні, — сказала мати; маленька, зіщулена (і рот у неї вузликом, у скорботних зморщечках), вона раптом твердо сказала: — Ні. При живому чоловікові заміж… ви що? Та діти мене зречуться. Вже краще…

— Що краще? — перебив Кучугура.

Мені здалося: хміль вивітрився з його голови. Спина й шия у нього раптом напружились, дядько зачургав під столом чобітьми. Видно було: він гарячково мізкує, вирішуючи для себе й для нас щось дуже важливе, може, найголовніше в житті.

— Що краще? — перепитав він. — Ви подумайте про дітей. Он про них подумайте. — І ткнув пальцем на піч, на наші голови (а ми й притаїлись). — Два дні, а тоді що? В яму? Та було б хоч за що в землю йти, бог з ним — і я склав би руки. А то ж ні за ламаний гріш. Про це подумайте. І скажіть: від цього чоловікові вашому легше буде? Хай би він тільки живий повернувся, я перший його зустріну і скажу: на, Арсене, твою сім’ю, я зберіг її, а тепер відступаюсь…

Ми на печі переглянулись: он як! Виходить, дядько не тільки вміє мовчати, а вміє й говорити і говорити сердито та гарно… Не знаю, чи то світло так упало на нього, чи він просто розгарячився, але мені здалося, що лице в нього ожило, пом’якшало, почервоніло, і брови настовбурчились, і тут я вперше побачив його очі — при світлі кадилки вони були круто-чорні, з синім відблиском, та ще й опушені сивими бровами — ну достоту наші шибки в цю опівнічну пору.

Дядько виріс у моїх очах — до самої стелі. А Тоні, бачу, не сподобалися його слова. Міцно стулила губи, і лице її набрало ще холоднішого виразу.

— Дядьку, — сказала вона (а голос дзвенить і кришиться), — якщо ви такий добрий… То хіба не можна було по-іншому? Без цього… без женихання, — спазми здавили їй горло, і вона закінчила хрипко: — Вам не здається, що ви дешево нас купуєте: за бичка — жінку з п’ятьма дітьми?

…Тиша. А на обличчях у всіх — сум’яття. Дядько з гуркотом устав з-за столу, і мені здалося: зараз він ударить Тоню. В ту мить щось заклякло в моїй душі, і я бачив, як мати злякано підвелася, пополотніла, з болем і жалем подивилась на Тоню: «Дочко, навіщо ти? Треба ж було по-доброму, по-людському розійтися…» Мати перевела благальний погляд на дядька: «Пробачте… Воно ще дитина».